Що спільного між ковідом та російською протипіхотною міною? 25.01.2023 13:16 Укрінформ Закарпатські сапери – про ворожі міни із сюрпризом, залишенців в українських замінованих селах і ротації, після яких починають ходити до церкви
З початком повномасштабної війни кількість особового складу в саперних підрозділах ГУ ДСНС в Закарпатській області зросла вдвічі. Підрозділ із березня 2022-го — постійно на ротаціях. Закарпатці, чергуючись, працюють над розмінуванням у Київській та Харківській областях. Саме після їхнього “чисто” сюди можуть повертатися люди, тварини, бізнес, одним словом, життя.
Про новітні російські міни ПОМ-2 та ПОМ-3 до війни ми нічого не знали
– За цей рік набули такий досвід роботи, про який раніше і не думали, – каже начальник групи піротехнічних робіт аварійно рятувального загону спецпризначення ГУ ДСНС України в Закарпатській області Сергій Шалаєнко, – до повномасштабної війни такої практики з розмінування не мали. Є загальні стандарти зі встановлення мін, розтяжок, з роботи із вибухонебезпечними предметами. Але так як у лікарів є протокол лікування — так і тут є протокол роботи з кожним видом боєприпасів. А далі — уміння фахівця. Як з лікуванням ковіду. Ось ти точно знаєш, що це ковід, але від того, яке саме обереш лікування для пацієнта, у нього будуть більші чи менші шанси на життя, – говорить Шалаєнко.
Начальник групи піротехнічних робіт Сергій Шалаєнко
Він пояснює, що наприклад, про такі новітні зразки боєприпасів, як протипіхотні міни ПОМ-2, ПОМ-3, українські сапери до війни майже нічого не знали і з ними не працювали.
– Відповідно, ми, а це піротехніки з усієї України плюс викладацький склад, наші офіцери, створили закритий робочий чат, де консультуємося, як чинити у тому чи іншому випадку. Якщо я, наприклад, чи мій підлеглий знайшов боєприпас, з яким не має досвіду роботи і не знає, як правильно його знешкодити — ми фотографуємо знахідку, скидаємо в чат, колеги шукають в інтернеті, що це таке, які його технічні характеристики, як з ними працювати тощо і консультують. 10-15 хвилин, інколи до години часу це займає і ти маєш відповідь та можеш працювати, – розповідає Шалаєнко.
Начальник групи закарпатських піротехніків каже, що його підрозділ з березня минулого року працює в турборежимі.
– У нас на Закарпатті чисельність саперних підрозділів ДСНС збільшилася в двічі.
Поповнюємо лави за рахунок інших підрозділів ДСНС, бажаючих беремо на вакансії, пояснюємо умови роботи, ризики… Люди цілеспрямовано йдуть, і люди знають, куди і нащо йдуть, – каже Шалаєнко.
Він зазначає, що ця тенденція буде зберігатися й після війни.
– Після завершення бойових дій сапери в Україні будуть дуже потрібні для того, щоб розмінувати території, щоб інші критичні служби могли заходити і працювати на територіях, відновлювати країну, – говорить він.
Розмінування займе десятки років
Цікавлюся, чи дійсно розмінування після Перемоги займе десятки років, як про це говорили раніше.
– Якщо не більше. Чим довше ведуться бойові дії на певній території, тим більше часу знадобиться для її очищення. Я вам поясню, як це рахується. Є спеціальна карта, на ній позначені забруднені місця. Далі проводиться аналіз: визначають, де стояли вороги, ті місця позначаються та вважаються ймовірно небезпечними. Далі йде розвідка і уточнює площу — чи така велика територія забруднена, як початково малося на увазі, чи вона менша/більша. З цього робиться розрахунок, як довго ця площа буде розміновуватися. Є приблизний розрахунок, скільки один сапер за день може очистити території по квадратурі — так і визначаються з роками розмінування. На ділі це все дуже залежить від різних чинників. Наприклад, є люди, які професійно виконують роботу, є надмірно обережні або бояться (от він зайвий раз не ризикне і не піде на забруднену територію).
За словами Сергія Шалаєнка, багато чого залежить від роду роботи. Наприклад, якщо це мінне поле, там буде 20 мін, а якщо склад з боєприпасами, в який прилетіло і він вибухав — то це може бути і 500 мін. Тому на одній площі може бути різна ефективність саперів.
Чому в росіян навіть міни браковані та чим вони небезпечні
– Плюс, – долучається до розмови старший сапер групи піротехнічних робіт ГУ ДСНС в Закарпатській області Максим Ротний, міни бувають різні. – Протитанкову ти не візьмеш в руки і не понесеш — аби її знешкодити, діяти треба філігранно і витратити більше часу. Тим більше, що дуже багато пасток додають росіяни. Одна із таких — це подвійне перевертання мін.
Як це відбувається, піротехнік пояснив детальніше.
– Протитанкову міну не можна піднімати, коли знайшов, її потрібно зривати “кішкою” — це обов'язково. І от коли ти її зриваєш отаким чином, вона, як правило, перевертається, а коли ти перевертаєш її назад, щоб відкрутити вибуховий механізм, міна спрацьовує. Це не системне, але дуже часто так трапляється. Це стосується саме ПОМ-2 та ПОМ-3 — протипіхотних осколкових мін. Тому й кажемо, що вони — найскладніші для саперів.
Максим Ротний розповідає, що є певні ознаки, коли встановлюють ці міни.
– Це залишки, наприклад, тубус — бачиш його, значить десь в радіусі є чотири міни, які з нього вилетіли. От ми йдем і рахуємо — вирви, або міни. Поки не знайшли чотири міни або ямку від зірваної міни, не можна сказати, що територія чиста, – каже він.
– Воно все, до того ж, ще й зберігалося погано, і зроблено будь-як, ширпотреб, словом, – додає Шалаєнко. – По ідеї, міна має самоліквідуватися за кілька днів після виставлення — до 5 діб. Але дуже часто вони не спрацьовують і так і залишаються лежати. Ми знаходили нерозірваними ці міни на Київщині в травні, тобто, з березня вони пролежали три місяці і не розірвалися.
Такий от російський мінний брак.
– Ну а ПОМ-3 небезпечні тим, що мають сейсмічні датчики. На жаль, буквально місяць тому начальник відділу з Тернополя підірвався на такій міні. Вона реагує на коливання від кроків і спрацьовує. Такі міни можна тільки розстрілювати. Але знову ж таки, їх треба навчитися бачити. Нам поки такі не зустрічалися, – каже Шалаєнко.
Ліс — найважча територія для саперів
Максим Ротний мав нагоду переконатися в небезпеці цих мін на власному досвіді. Після цього, каже, почав до церкви ходити.
– Перевіряли ліс на Київщині, то був Іванківський район, знайшли ПОМ-2. Я йшов між деревами і чомусь просто зупинився, таке враження, що мене щось зупинило. Подивився вниз перед собою і побачив розтяжку, я вже зачепив нитку, вона вже натягнулася, якби зробив цей крок — міна би вибухнула, вона була зведена в 2-х метрах від мене. І я б вам це зараз уже не розказував. Тому ліс — це найважча територія для саперів. А якщо там вони (росіяни — авт.) ще й стояли і мали час на те, щоб накласти розтяжок, то й поготів. Тому, власне, чим довше окуповані території — тим важче їх розміновувати.
– Не важко повертатися до роботи після таких випадків, не виникає якась зайва обережність, що заважає нормально, якісно працювати?
– Ні, не виникає, може тому, що розумію: цю роботу все рівно треба комусь робити. Варіантів немає, – каже Ротний. – Єдине, що на ротаціях тільки очі болять сильно. Це від того, що постійно напружуєшся.
Цікавлюся, наскільки зараз безпечна Київщина після майже року розмінувальних робіт.
– Там працювало дуже багато груп саперів, робота пророблена колосальна. Лише мій підрозділ перевірив 40 га за ротацію — це за півтора місяця, що ми там були. Обстежували поля — щоб фермери могли працювати. Обстежували також польові дороги — щоб був під'їзд до угідь. Квадрати лісу — є заплановані рубки для забезпечення людей дровами і щоб туди пішли лісівники, там спочатку мусять попрацювати сапери.
– Тобто, є якась першочерговість в роботі саперних груп?
– Перша черга – це завжди населені пункти. Далі ЛЕП, дороги, а тоді вже поля та ліси.
– Чи слідкуєте потім за територіями, які обстежили — чи ніхто не підірвався, чи щось не залишилося?
– Це неприпустимо, за таку помилку звільняють з посади, до того ж, це кримінальна відповідальність аж до прокуратури. Права на людську помилку сапери не мають.
На Харківщині, де ми працювали після ротації в Київській області, ситуація гірша набагато.
– Робота була та ж: територія ЛЕП, дороги, поля, ліс. Села під Золочевим, в Козачій Лопані. Там люди сиділи 8 місяців без світла, ми перевіряли ЛЕП, аби електрики могли відновити роботу ліній. Але парадокс — електрику дали, а вони світло все рівно не вмикають: бояться обстрілів, – каже Шалаєнко.
Також, з його слів, на ситуацію впливає засміченість, руйнування інфраструктури впливає.
Сізіфова робота українських піротехніків
– От йде через село ЛЕП, нам треба її обстежити, щоб розмінувати, тому маємо зупинятися біля кожного розваленого будинку. Зараз для того, аби робота була більш ефективна, будинки обстежує поліція, ми тільки прилеглі території. Так виходить більший ККД від нашої роботи. Але є нюанс: люди приїжджають в села і просто вимагають, аби ми обстежили кожен будинок, кожну споруду. Це все можна зрозуміти, звісно, але ось таке село з 1000 хат — і ми втрачаємо купу часу…
В деяких населених пунктах на Харківщині, розповідають сапери, після виконаної роботи навіть не можна відрапортувати, що територія чиста.
Наприклад, Куп’янськ, там кожен день прильоти, і ти сьогодні відпрацював, територія наче чиста, а на завтра знову прилетіло і цей же квадрат знову небезпечний.
– Є сенс робити цю сізіфову роботу зараз?
– Необхідно, бо там працюють служби забезпечення життєдіяльності. В основному електрики, залізниця, газопровід, ну і якщо в помешкання прилетіло — треба реагувати.
От в прикордонних селах ми майже не працювали поки що, бо немає сенсу. По-перше, ми би просто наражали на небезпеку особовий склад, адже територія постійно моніториться ворожими дронами. А по-друге, є пріоритети — критична інфраструктура, ті ж ЛЕП, газопроводи та ліс. Чому ліс — це критична інфраструктура на Харківщині зараз? Бо держава відкрила програму із забезпечення дровами населення, і ці дрова якось треба привезти лісовими дорогами. Дрова на складах є, але під'їзду часто нема, там багато обстрілювали касетними боєприпасами, і тому ми обходили ці території також.
Що краще — пес Патрон чи металошукач?
Питаю піротехніків щодо феномену пса Патрона — із чим краще працювати, із тваринами чи з технікою?
– Собаки працюють у вибухотехніків в поліції, у нас майже не використовуються. Через різні умови роботи. Вибухотехніки більше працюють в приміщеннях — якщо їх обстежувати з допомогою обладнання, металодетектори пищатимуть весь час: цвяхи в підлозі, арматура в стіні, залізні скоби в меблях тощо. Пес же іде за запахом вибухової речовини, він на неї реагує і не помиляється. У нашій роботі пес — це недоречно, бо він підірветься в полі на розтяжці набагато швидше, ніж знайде міну. Розтяжка ставиться до 15-20 метрів, тому ось така специфіка.
Сергій Шалаєнко розповідає, що з ротацій обов'язково привозять додому так звані “трофеї”.
– Це безпечні залишки боєприпасів. Це зовсім не колекціонування, це потрібно для навчання підрозділів. Бійці мають бачити ці міни не на картинках, а вміти з ними працювати. Кожен має пощупати пальцями, покрутити… Тобто, отримати досвід. Тоді буде зовсім інше сприйняття і ефективність роботи на виїздах в ротаціях. Тому коли знаходимо, намагаємось по максимуму знешкодити вибуховий пристрій так, аби він не розірвався, – каже Шалаєнко.
У замінованих селах — тьма котів, вони не нявкають, а саме кричать!
Утім, привозять з ротацій не тільки безпечні залишки боєприпасів, а й купу життєвих історій війни.
– Ці історії моторошно слухати, але коли приходиш у звільнене село, люди, які терпіли це все під окупацією, хочуть виговоритися. Розказують, як на їхніх очах вбивало снарядами рідних, як від хати, котру будували все життя, лишається одна стіна… У тебе в голові після цього йде така переоцінка цінностей, що приїжджаєш додому і те, що раніше вважав проблемами, узагалі вже не проблеми, – каже Максим Ротний.
– О, я пам'ятаю бабцю в Київській області, – каже Сергій Шалаєнко, – вона просила нас перевірити “хату” — в їхньому дворі стояла одна стіна з 2-поверхової хати. “Ми з дідом все життя своїми руками будували” – сказала вона. Поруч з хатою була спалена “Волга”, влітку вони з дідом жили в палатці, що з ними далі — не знаємо. В іншому селі Термахівка лишився один дід на все село, там все у вирвах після авіанальотів. Тільки в нього хата вціліла. Ми туди гуманітарку привозили.
А ще знаєте, котів тьма в цих селах! Тільки вилазиш з машини, вони біжать до тебе з криками. Вони не нявкають, а саме кричать! Голодні! Даємо їм одразу якусь кашу, паштети – це завжди під рукою.
Що цікаво — собак майже не зустрічаємо. Тільки один раз на Харківщині стріли сучку з щенятами, вони вже підросли, але були дикі, їжу не хотіли брати. Ті банки з тушонками, що ми їм відкрили і дали, похапали в зуби, понесли кудись подалі і вже там їли.
Влітку стрічали також отару овець, ми хотіли одного барана зловити, але отара втекла. Потім зрозуміли, що вівці дві розтяжки в полі знешкодили, коли бродили там. От корів, які блукають недоєні, не бачили, чули тільки про них. Хоча було одно село на Харківщині — місцеві називали його “круте село”. За будинками не скажеш, але “круте” воно за рівнем життя. Там усі мешканці працювали на фермера, він був типу як феодал, ну справді в одному селі всі люди працюють на нього. Але тракторист, наприклад, отримував від 25 до 40 тисяч зарплати. По жнивах він ділив працівників на три групи і по черзі усіх відправляв у Туреччину на відпочинок за рахунок фірми. Це була така премія за роботу. Давав кредити людям на автівки, тощо. То от коли розбомбили його ферму, він корів повідпускав, а частину вивіз. Але ми їх не зустрічали. Тільки от такі слухи до нас дійшли про круте село на Харківщині і те, як там люди жили до війни.
Що ж, сподіваємося, що мирне життя обов’язково повернеться в розбиті українські міста та села. Закарпатські сапери роблять все необхідне, аби вони були безпечними як для їх мешканців, так і їх менших братів.
Тетяна Когутич, УЖГОРОД
Фото: Тетяна Когутич та ГУ ДСНС у Закарпатській області
Розмінування Харківщина Закарпаття Київщина Війна з росією
Источник: www.ukrinform.ua
