На межі з пеклом: як живуть люди у прифронтовій зоні Запорізької області » Інформаційні новини світу
Главная » Україна » На межі з пеклом: як живуть люди у прифронтовій зоні Запорізької області

На межі з пеклом: як живуть люди у прифронтовій зоні Запорізької області

На межі з пеклом: як живуть люди у прифронтовій зоні Запорізької області Репортаж 01.08.2022 15:45 Укрінформ На лінії зіткнення життя людей перемістилося під землю — і поминки там справляють, і свята відзначають

Запорізька область. Мій рідний дім. Мій найсильніший біль. 

Початок російсько-української війни я зустріла там. Стрімка окупація Криму, окремих частин Луганської та Донецької областей у 2014 році породила в мені страх – пережити подібний сценарій.

У лютому цього року він частково втілився в життя. Тільки дістав нове обрамлення. Моя сім’я залишається вдома. На порозі дому – прифронтова зона. Я на відстані. Навіть не намагатимуся передати палітру емоцій, які переживаю щодня. Думаю, усе зрозуміло без слів. 

Востаннє я була в Запорізькій області в січні. Тоді навіть не уявляла, що наступного разу повернуся писати про воєнні злочини російських загарбників і життя цивільного населення в умовах постійного терору…

"Дзвоніть у поліцію. Тут стріляють": дорога до лінії зіткнення 

Шлях до лінії зіткнення розпочався вранці. Дорога, якою кожного літнього сезону мільйони людей їхали на відпочинок до узбережжя Азовського моря, нині густо заставлена блокпостами, над якими майорять українські стяги. Практично увесь маршрут супроводжувався віддаленими звуками вибухів та пострілів, із різних сторін виднілися клуби диму. 

Я їхала порожньою трасою. Вона нагадувала про безтурботне дитинство і відпочинок із батьками. У машині тихо грала пісня улюбленого музичного гурту "Скрябін" – "Місця щасливих людей", а першою зупинкою була зустріч із найкращими людьми – українськими захисниками. 

Час на розмову був украй обмежений, тому записати повноцінне інтерв’ю не вдалося. Отже, доповнюю фрагментами діалогу цей текст.

Ми говорили з нацгвардійцем Глібом на території напівзруйнованої будівлі біля стіни з іронічним написом: "Дзвоніть у поліцію. Тут стріляють". 

Він розповів, що 24-го лютого разом із батьком та братом зібрали речі та поїхали до військової частини, за якою були закріплені. 

"Я просто не розумію, як інакше. Якщо на твою країну, на твій дім напали, треба ставати на захист. Іншого вибору немає", – сказав нацгвардієць.

Зараз уся сім’я обороняє Запорізький напрямок. Мама чекає своїх чоловіків удома. Гліб поділився тим, що вона переживає і просить дзвонити частіше, але водночас дуже пишається. 

Мій співрозмовник зазначив, що зустрічає та пропускає колони машин, що їдуть із окупованої території. Блокпост, на якому він стоїть, перший український після ворожого російського. "Люди завжди радіють, коли бачать нас. Плачуть, обіймають… Були випадки, коли на коліна ставали. Емоційно буває складно, коли бачиш нещасних людей, які вибираються з окупації. Вони часом розповідають дуже страшні історії", – додав Гліб.

Наша розмова перервалася, бо під’їхала велика колона машин, яку супроводжувала поліція. Люди їхали в зворотному від Запоріжжя напрямку. Військовослужбовець розповів, що вони прямують на тимчасово окуповану територію області. З його слів, щодня туди виїжджають понад 100 автомобілів. Якщо чесно, навіть не уявляю, якою може бути мета такої поїздки, тому дещо знітилася, але згодом продовжила діалог. 

Щодо ситуації в районі оборони нацгвардієць повідомив про регулярні артилерійські обстріли. Крім того, зауважив, що останнім часом ворожі війська почали обстрілювати населені пункти з авіації. 

Гліб розповів, що вже звик до постійних обстрілів, але відчуття страху все одно періодично наздоганяє. Це природно.

Днями військовому разом із побратимами вдалося відпочити в Запоріжжі. "Тепер мені незвично в місті. Там відносно тихо. Тиша дратує, бо думаєш, що це підозріло. Ми там ночували. Мушу відзначити, що на ліжку дуже зручно спати (сміється)", – поділився враженнями про поїздку хлопець.

Наприкінці короткої розмови військовий зізнався, що нині найбільше мотивує перемога, а також люди, яким хочеться якнайшвидше повернути спокійне життя. 

"Перемога однозначно буде. Обов’язково за нами", – переконаний Гліб.

Цивільне життя між обстрілами 

Населений пункт, куди я вирушила після зупинки на блокпосту, знаходиться буквально  перед лінією зіткнення. Через постійні обстріли більшість людей виїхали за його межі, але частина все-таки залишилась. 

Зауважу, що Запорізька обласна військова адміністрація закликає людей виїжджати із зони ведення бойових дій задля збереження життів. Суб’єктивність репортажного жанру дозволяє висловлювати особисті думки, тому я приєднуюся до заклику адміністрації.

Знайомитися з воєнним побутом місцевого населення вирушила в один із житлових кварталів. Біля будинку мене зустріли двоє чоловіків, які закривали плівкою розбиті внаслідок чергового обстрілу вікна, та дуже привітна жінка – Ольга Іванівна. Вона радо запросила у двір, де познайомила з усіма сусідами.

У цьому будинку живуть кілька десятків людей. Вони всі згуртовані і дружні. Мене пригощали смачними домашніми персиками, розпитували про роботу. На хвилинку навіть здалося, що тут усе добре. Аж потім пролунали звуки, подібні до вибухів. Сусіди консолідовано оголосили, що це українські герої б’ють ворогів, тому ми спокійно і з вдячністю Збройним силам України продовжили говорити.

Люди активно розповідали, як чекають на перемогу України і ненавидять державу-терористку російську федерацію. На логічне запитання, чому не виїжджають із території поблизу лінії зіткнення, одноголосно відповіли: "Нікуди не хочеться їхати. Це наш дім". 

Звуки війни стрімко наближались. Із під’їзду вибігла жіночка Рита: "Сходжу за хлібом, поки не гатять".

Місцеві зізналися, що в їхній двір ледь не щодня прилітають різні засоби ураження, а населений пункт посилено обстрілюють, тому походи в магазин – це екстремальне заняття. 

Люди також поскаржилися на відсутність ліків. З їх слів, аптеки в населеному пункті не працюють уже понад місяць, а місцева влада та волонтери перестали забезпечувати необхідними медикаментами. Проте навіть у таких умовах вони не зневірюються. 

Під час розмови з’ясувала, що син місцевої мешканки Олени пішов воювати у складі добровольчого запорізького батальйону. 

"Він спочатку вступив до лав територіальної оборони. Усюди стукав, щоб його взяли на службу, а потім записався в добровольчий батальйон. Тепер я живу від дзвінка до дзвінка", – розповіла жінка. 

У сина двоє дітей – дівчата семи та п’ятнадцяти років. Вони разом із мамою, невісткою Олени, від початку повномасштабної війни перебувають за кордоном. Молодшій дівчинці досі не сказали, що тато захищає державу, бо вона переживає і плаче.

Я би дізналася про історію родини Олени більше, але розмову перервав крик: "Приходи". Зовсім близько. Тут. В укриття. Терміново в укриття!". Усі мешканці і я разом із ними швидко спустилися в підвал.

Вимушений підземний побут

На вході до підвалу зустріла сусідка, яка запросила зайти, зауваживши: "Ми тут і людей поминали, і дні народження святкували, і свята відзначали". Одразу стало зрозуміло, що все життя цих людей перемістилося під землю. Як виявилося, ще в березні. 

Найперше, що помітила серед предметів інтер’єру, – великий український стяг. Місцеві з гордістю демонстрували його. Вже знайома вам Ольга Іванівна поважно заявила: "Ми – Україна! Все буде Україна". 

Укриття розділене на кілька частин, в яких люди облаштували окремі кімнати. Здається, тут є все необхідне: ліжка, матраци, ковдри, столи, стільці, електрична плита, телевізор. В одній з імпровізованих кімнат навіть килим на стіні висить. Увагу також привернув холодильник із дитячими магнітиками. Коли я фотографувала, підійшла власниця і розповіла, що перенесла його зі зруйнованої квартири. Магнітики клеїв онук…

Після короткої оглядової екскурсії я продовжила слухати історії людей. Найбільше запам’яталася – про вигнання з церкви священника Української православної церкви московського патріархату (УПЦ МП). Люди вимагали від священнослужителя перейти до Православної церкви України (ПЦУ), але він обрав шлях утечі.

Усі "приходи" — і близькі, і віддалені — було чути навіть під землею. Місцеві практично не реагували. "Ми спокійно ставимося до того, що стріляє, а коли тиша, починаємо нервувати, бо після тиші завжди відбувається щось страшне", – пояснила одна з мешканок.

Відносна тиша настала орієнтовно через 20 хвилин. 

"Ми житимемо – на зло ворогам"

Вийшла з підвалу, щоб оглянути околиці житлового кварталу. Компанію склав один із мешканців будинку.

Обстріляні стіни, розбиті вікна, подекуди забиті плівкою, вирви від снарядів, понівечені дерева, багато скла на дорозі, пошкоджений автомобіль. Зі слів мого супровідника, цей транспорт належав чоловікові, який нещодавно загинув під час обстрілу, здійсненого російськими військовими. "У цю квартиру прилетіло. Чоловік саме стояв на балконі. Загинув. Ось його машина залишилася", – розповів сусід. 

Час перебування поблизу лінії поволі спливав. Прощаючись, Ольга Іванівна сказала: "Все перетерпимо. Будемо чекати на перемогу. Життя триває. І ми житимемо – на зло ворогам".

Ангеліна Страшкулич, Київ – Запоріжжя 

Фото авторки

Источник: www.ukrinform.ua

No votes yet.
Please wait...

Оставить комментарий

Ваш email нигде не будет показанОбязательные для заполнения поля помечены *

*