Мотохіко Одані. Художника майже не турбує ваш реалізм

Мотохіко Одані. Художника майже не турбує ваш реалізм

05.06.2021 11:00

Укрінформ

Примовкнути і майже безсвідомо перейти на мову поглядів – єдине, що залишилося зробити

Власне артистичне кредо йому висловити легко – тут все на поверхні:

– Основою моєї особистої творчості є дослідження таких амбівалентних, проміжних сірих зон, а саме: речей, які ще не існують. Крім іншого, мене займають активність і гіпноз, людське і нелюдське. Цікава трансформація наших тіл, сприйняття і усвідомлення того, на що інше ми часом перетворюємося, а також стани, залучені в процес глобальної трансформації.

Не знаю, чи є друзі у Мотохіко Одані, але про всяк випадок процитую вірш "Друг" американського поета-бітника Грегорі Корсо (Gregory Nunzio Corso; 1930-2001):

– Те, у кого нет друзей, но кому они нужны, – часто пугают. / Те, у кого есть друзья, но кому они не нужны, – обречены. / Те, у кого нет друзей и кому они не нужны, – велики. / Те, у кого есть друзья, и кому они нужны, – печальны.

Знаю точно, у Мотохіко Одані є його творіння, і сумним він ніколи не буває. Чи може світ скульптури бути гнучкий, текучий, входити в положення і розуміти людину – про це сьогодні піде мова.

* * *

Японський скульптор, фотограф і відеоарт-художник Мотохіко Одані (谷元彦) народився в 1972 р., виріс у Кіото. У 1995-1997 рр. він вивчав музику і скульптуру у вищій школі Токійського національного університету витончених мистецтв (東大大学, Токьо гейдзуцу дайгаку; або :大大; Гейдай), отримав ступінь магістра гуманітарних наук і наразі обіймає посаду доцента кафедри інтермедіа-мистецтва, там же викладає, в парку Уено (上野公園, Уено коен). На старті кар'єри молодий автор брав участь у трьох найважливіших для нього виставках – у Ліонському бієнале (2000), Стамбульському бієнале (2001) і бієнале в китайському Гуанчжоу (2002).

Але у 2003 р. саме роботи 31-річного скульптора з Кіото куратор Юко Хасегава (長谷川祐子) вибрала разом, щоб ще із одним колегою вони представили Японію в національному павільйоні на Венеціанській бієнале. Батьківщина чекала метаморфоз, і вона їх отримала.

Тоді, крім скульптури, Мотохіко Одані показав авторську відеоінсталяцію "Зміни" (悪戯着, Акугі тяку), яка чимось нагадує блискучу повість "Перетворення" ("Die Verwandlung"; 1915) Франца Кафки. Ніби й справді разом з європейцем доцент Гейдая задався питанням:

– Чи був він твариною, якщо музика так хвилювала його?

*   *   *

– Подивіться, воно здохло, ось воно лежить зовсім-зовсім дохле! – часто волає обиватель, не лише опинившись у виставковій галереї. Лежить воно там не просто так, та й покладено правильно. З кінця 1990-х рр. Мотохіко Одані славиться своїми в деталях опрацьованими загадковими арт-об'єктами і відеоінсталяціями – чи то утопіями, чи то антиутопіями. Основна тема, візуалізована в скульптурах, фото -і відеоінсталяціях японця – мутації живих істот.

За сюжетом кліпу "Зміни", створеного з використанням комп'ютерної графіки, целулоїдна біонічна дівчина-мутант мило співає, тоді як навколо неї, в такт музиці, командно стрибають дивні комахи. Тим часом на жуків уваги лірична героїня не звертає, хоча, здається, розуміє, що стає кимось іншим, а не собою. В епоху бурхливого розвитку біоінженерії відеоінсталяція "Зміни" креативно демонструє мутацію в природі в естетиці… популярної в Сполучених Штатах у 1950-х рр. пізнавальної дитячої телепрограми "Romper Room" ("Галаслива гра", "Швидка перемога").

У національній японській версії міжнародної телефраншизи, що стоїть в ящику в Країні тисячі островів наприкінці 1960-х і 1970-х рр., чарівні іграшкові бджоли та інші милі тварини пустували разом з живими дітьми. Мотохіко Одані ріс на цьому телепродукті. Але від споглядального роздуму толку набагато більше, ніж від поривів відчаю. Правда, про це хлопчик дізнався трохи згодом.

Для двозначностей Мотохіко Одані місця не залишає:

– У своєму прагненні "виліпити" підсвідоме, перетворивши його на наративні структури, я використовую буквально все: від прийомів класичної європейської скульптури, які становлять традиційний стиль вираження, до відеоінсталяцій та інших інструментів ІТ-технологій. Водночас я продовжую вивчати жанр тьококу (彫刻; традиційна японська скульптура. – О. Р.), який у своєму розвитку пройшов довгий шлях від ритуальної буддійської скульптури до сучасних арт-об'єктів.

*   *   *

Далі його художня кар'єра стрімко злетіла.

Послідували запрошення в художній музей Яна Поттера (Мельбурн), Стокгольмський музей "Moderna Museet" (серпень 2004), Музей азіатського мистецтва (Сан-Франциско), Національний музей сучасного мистецтва (Сеул), Бангкокський центр мистецтва і культури (Таїланд), "Museu de Arte Moderna De Sao Paulo" (Бразилія) і багато інших. Буквально всюди його елегантні, але тривожні роботи змушували глядача споглядати, затамувавши подих.

Усіх гнітила – і це вибачало їхню поведінку – саме невідомість.

Складалося враження, що цього азіата давно чекали, бо в роботах Мотохіко Одані, здавалося, відкрилася загадка японської душі. До речі, а в чому вона?

– Скульптор у західному мистецтві заклопотаний тим, щоб максимально точно відтворити людське тіло – з голови до п'ят. Але уявлення про скульптуру на Далекому Сході зовсім інше; художника майже не турбує ваш реалізм.

Як на пальцях пояснив творчий метод автор:

– З роками у мене оформився потужний футуристичний інтерес до того, як вловлювати концепції руху і трансформації, як надавати динаміку і включати божевільні швидкості в скульптурі. Сподіваюся, мені вдасться навчитися одягати в форму те, що не бачать очі, а саме: фантоми, які дрімають всередині кожної людини і викликають дивні фантомні болі.

*   *   *

Основні персональні виставки Мотохіко Одані: "Перетворення" в "Rötgen Kunstraum", Токіо (1998); "En Melody", Берлін і Мілан (2001); "SP2 новонароджений" (2007) в "Yamamoto Gendai", Токіо; "Фантомна кінцівка" у Токійському "Mori Art Museum" (2010); "Фантомна кінцівка" у "Shizuoka Prefectural Museum Оf Art", Сідзуока, Префектура Сідзуока (2011); "Бомба уповільненої дії", Стокгольм і Тайбей (2013); "Кінцевий момент" у Кіотському "Kyoto Art Center" (2014); "Глибина тіла" в галереї "Albertz Benda", Нью-Йорк (2016); "Тульпа – ось я" в галереї "Anomaly", Токіо (2019).

Тут алюзій – пояснити-не перепояснити.

Скажімо, тульпа – термін у містицизмі, що позначає стабільну самонавіювану усвідомлену візуалізацію, здатну до самостійних думок і дій, що володіє власною свідомістю.

Рецензуючи, наприклад, останню експозицію, американський арт-критик написав:

– Роботи містера Одані створені зі складних смислових шарів, які не піддаються єдиній інтерпретації, оскільки японський художник черпає натхнення з різних художніх джерел, включно з фільмами жахів, науковою фантастикою, японським фольклором, буддизмом і навіть російським футуризмом. Він уміло поводиться з незвичайними для скульпторів матеріалами, вміє витягувати красу з гротеску. Це здобуло йому визнання як в Японії, так і за кордоном.

*   *   *

У передостанній колекції – "Глибина тіла" (スス -ス・ザ・ボディ) Мотохіко Одані кинув виклик, розкривши перед глядачем ілюзорну природу почуттів. В арт-галереї він розмив дихотомію органічного і штучного, уявлення і реальності. Що він тоді мав на увазі?

– В японській історії є низка випадків, коли буддійські статуї і пагоди, в основному дерев'яні, знищувалися пожежами та іншими стихійними лихами, але потім ретельно відновлювалися. Для нас реставрація була звичайною практикою, але те, що зробило її інтригуючою, полягало в тому, що люди використовували залишки, що пережили катастрофу, і знову перетворили їх на реліквію, поєднуючи старі фрагменти з новими. Так, результати іноді виходили досить гротескними, далекими від естетичної досконалості. Однак, я вважаю, що така трансформація була вирішальною для колективного одужання нації. Разом з тим ми не лише розвинули в собі терпимість до дивних і незвичайних зображень тіла, але і навчилися цінувати недосконалість, яку я повсюдно знаходжу в японській класичній культурі.

Новонароджені

До речі, на виставку "Глибина тіла" частково надихнули трагічні події – катастрофа 7-го рівня на АЕС у Фукусіма-1. 11 березня 2011 р. аварія на надійній атомній електростанції підірвала довіру до інститутів, які раніше в Японії видавалися непорушними. Зібрати хоч щось в нові реліквії і стало завданням художника. В результаті експозицію "Глибина тіла" склали чотири скульптурних серій – "Новонароджені", "Космічний мандрівник Сліпотою", "Скелет" і ""Смертельний удар"; у нью-йоркській галереї "Albertz Benda" під кожну з них відвели цілий зал.

За мною. Я вам у деталях все покажу. Прямо тут…

*   *   *

Давайте послухаємо і зрозуміємо, про що його екзистенційні пісні…

У скульптурній серії "Новонароджені", створеній ще у 2007 р. в складній техніці (скловолокно, алюміній, дерево, сталь), Мотохіко Одані виставляє кістки уявних істот, які жили до народження людини, а може, взагалі існували за межами Землі. Експонуються форми, що нагадують крихкі конструкції, застиглі в тугих спіралях, одночасно якісь сторонні і первісні, але такі, що проявляють силу природної еволюції, раптово перервану невідомими фізичними трансформаціями.

Новонароджені

Не менше вражає відеоінсталяція "Космічний мандрівник Сліпотою", де камера неупереджено слідує за сліпцем, який дрейфує в підводній безодні, змальовуючи контури скульптур, відлитих з… його ж обличчя і кінцівок. Видовище таємниче – заворожує. Як пояснює автор:

Космічний мандрівник Сліпотою

– Буває так, ми всього лише тіні частин тіла, освітлені зловісним світінням червоних світлодіодів. Та ніякі це не неврологічні процеси, що лежать в основі патології зору і дотику. Такими виявляються наслідки втрати наших органів почуттів і моделі трансформації людського тіла. Через них ми прагнемо компенсувати зниження сприйняття.

Скульптура "Скелет", яка спочатку наробила галасу під час Венеціанського бієнале 2003 р. і була переосмислена для наступних презентацій, зупинила небезпечний момент, застиглий у часі. Робота (скловолокно, алюміній, скло, дерево, біла пудра) немов чинить опір гравітації так, якби арт-об'єкт був від початку наділений надприродною силою. Потужна вертикальна форма нагадує чи то сталактит, чи то мегаліт, а наявність алюмінієвих смуг і бульбашок створює моторошне враження проваленого наукового експерименту. Чітко бачимо перетікання в одній скульптурі органічних і синтетичних якостей, а ідея – одночасно прославляє сувору красу найдавніших первісних форм життя і вражаючу силу зростання.

Те, що суперечить нам, а ще більше – суперечить собі, не лише хвилює, а й викликає підвищений інтерес. Роботи Мотохіко Одані видаються суперечливими і привабливими. У цих приголомшливих творіннях японський скульптор звертається до важливих тем: життя, смерть, кохання, національна ідентичність, неземна духовність, краса. Все це упаковано в абстрактні концепції і розмальовано особистим унікальним стилем автора.

*   *   *

Найрозумніше для сучасного художника – ризикнути всім заради найменшої надії. І його почали частіше кликати, щоб молодий скульптор поділився надією, що залишилася не у багатьох. У 2010-2011 рр. Мотохіко Одані брав участь у пересувних експозиціях в художньому музеї Морі, Токіо. Згодом були Художній музей префектури Сідзуока, регіон Тюбу, о.Хонсю, міський художній музей Такамацу, префектура Кагава, Музей сучасного мистецтва Кумамото, префектура Кумамото тощо.

Крім того, роботи Мотохіко Одані серед інших прикрасили колекції Музею азіатського суспільства, Нью-Йорк, Музею сучасного мистецтва, Токіо, Національного художнього музею, Осака, регіон Кінкі, о.Хонсю, художнього музею Морі, Токіо.

Куди веде його творча уява, одному Абсолюту відомо. Чим далі, тим помітніше Мотохіко Одані стирає кордон між людьми і машинами. Принаймні саме це почуття народжує авторська багатоекранна інсталяція "Кінцевий вплив". Відеоролики розповідають про мультимедійну художницю Марі Катаяме (片山 真理; 1987). Вона виконує повсякденні рухи, використовуючи складне обладнання (біонічні ноги) і темні фігури, відомі як куроко (黒衣; "одягнені в чорне"; робочі сцени у традиційному японському ляльковому театрі бунраку (文楽). Ця імерсивна інсталяція (інсталяція з використанням розширеної реальності) діє як оживаюча "відеоскульптура", що унікально поєднує фільм і фізичні об'єкти. Усе разом, спільно, занурює глядача в дивний світ, створений японським скульптором.

Кінцевий вплив

Примовкнути і майже безсвідомо перейти на мову поглядів – єдине, що мені залишилося зробити.

Олександр Рудяченко

Використані джерела: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8

Источник: www.ukrinform.ua