Люди війни — Роман Коляда, кулеметник ЗСУ: Від початку Великої війни мене переповнює любов

Люди війни — Роман Коляда, кулеметник ЗСУ: Від початку Великої війни мене переповнює любов 18.01.2023 16:53 Укрінформ Відвертий монолог воїна-кулеметника – підприємця, батька та поета про те, як і чому він пішов на війну

Ще не вмерла Україна, якщо власник майстерні виробів з дерева, кулеметник ЗСУ, приїжджає на ленд-крузері у відпустку в квартиру на Печерську, щоб вигуляти свого безпородного собаку, по дорозі публікуючи свіжі вірші та виконуючи за нагоди стендапи. Сказавши це у якості привітання, я розмірковую, чи не було це надто безцеремонно. Але Роман Коляда, той самий кулеметник, як прийнято в армії, обнімає мене та фотографа, і ми йдемо разом вигулювати його собаку.

Собаку звати Устима. Вона боїться чужих людей, але охоче тулиться до господаря. Роман каже, що від початку війни втратив свого пса Устима, який виглядав один в один, як Устима. У перші дні вторгнення Роман мобілізувався, родина поїхала за кордон, а сусіди, які приглядали за псом, влітку написали, що Устим побіг гуляти і не повернувся. А вже потім він побачив бездомного собаку, упізнавши в ній Устима. Приманив, забрав, повіз в ветклініку. І оглядаючи пса, ветеринар сказав: з ним все добре, тільки це “дівчинка”.

— Оскільки я думав, що це Устим, то назвав її Устима. Відпустка завершується, завтра повертаюся в частину. І ще не вирішив, куди її прилаштувати, — каже Роман насипаючи собаці корму.

 Ми розпочинаємо вигул Устими, Роман добре знає всі галявинки, сквери та закутки району. А я вслуховуюсь у історію Романа, наче відкриваючи нову, фантастичну грань цієї дивовижної абревіатури — ЗСУ.

ПРОМИСЛОВИЙ АЛЬПІНІСТ — СТОЛЯР — ВІЙСЬКОВИЙ

— Я — підприємець. До війни займався бізнесом. Спочатку ставив супутникові антени, потім з десяток років займався промисловим альпінізмом, це висотні роботи: монтаж, мийка вікон, утеплення фасадів, очистка бурульок. Бачите офісний центр?  От під таким стояла дорога машина, на яку могла зірватися величезна бурулька. Машину відігнати не можна власник був за кордоном. Всі висотники відмовилися, а я тоді підписався, що вирішу проблему. Взяв газовий балон та розтопив бурулю… Вода скапала собі до низу. Потім почалася столярна справа.

Вже дванадцять років маю столярну майстерню «Річ». Перед нашим інтерв’ю я заїхав до неї.  Перебої зі світлом, брак замовлень, але загалом майстерня на 20% можливостей таки працює. Дві третини колективу в армії, ще кілька людей працюють. Гроші підуть на ЗСУ та зарплатню тим, хто там залишився, я там нічого не отримую після початку війни. Просто хочу, щоб «Річ» існувала, щоб зберегти обладнання, приміщення, хоча б частину колективу.

Війна для мене почалася в 2014 році. Але не в такому форматі, як зараз. Я просто їздив в Донецьку область: Дебальцево, Чорнухіно, Широкіно, як волонтер. Ми купували тепловізори, броніки, бушлати, спальники, возили їх в Дебальцеве. Я думав, що буде і Велика війна, але сподівався, що її не буде.

В армії до цього не служив. Але я багато тренувався. Мав мисливську зброю, калаша можна було купити років двадцять як, просто мисливську версію, бронежилет набої. Шолом. Я готувався.

Був учасником стрілецького клубу. Жив тоді недалеко від метро «Теремки». І у нас з його членами був план на випадок війни. Ми збиралися перед війною у мене вдома, з родинами, проговорювали сценарії. 24 лютого ми, як планували, зібралися о другій годині. Кадрові військові вже поїхали в свої підрозділи,  невійськові, цивільні люди, насправді маючи вибір, вирішили їхати  до тероборони Бучанської громади, в Ірпінь. І клуб далеко від Ірпіня  і жив я далеко від Ірпіня, але так вийшло, що і я там був.

Нам, як прибулим, роздали зброю вночі з 24 на 25.  

25 лютого наші жінки поїхали і бік західного кордону.  А ми спочатку — на доформатування у Білогородку, це була наша сторона річки Ірпінь, кацапи намагалися її штурмувати, але в самому Ірпіні, там були інші підрозділи нашого батальону. В кінці березня нас перекинули в Дмитрівку на Житомирську трасу. Наше ТРО там давало люлей кацапам.  Це були перші бойові зіткнення нашого підрозділу.

Мене запитують, чи не страшно реально воювати? Я відповідаю так: страшно, але не критично. У перші дні війни було страшніше, хоча ми й не були в районі активних боїв. Виснажує очікування, коли не знаєш де ти, де вони. ДРГ проривалися як попало, у перші дні, тоді напруга була сильніше. Але вони ж думали, що воюватимуть як на «спецоперації». Автозаками, росгвардією, трохи армією, диверсійно-розвідувальними групами. Вони не формували фронт, забезпечення, логістику, тил для фронту. Думали, що це за все закінчиться за два тижні.  Вони не змогли сформувати фронт настільки далеко від кордону Біларусі —  тому й пішли.

 Як тільки кацапи відступили, ми з друзями вирішили перевестися з територіальної оборони, щоби точно потрапити на фронт. Я собі сказав, що двіжувать на війні буду якісно та цікаво. Як переважна більшість добровольців, я не мав ніякої військової професії. В ТРО ми всі отримали автомат АК-74. А хотілося воювати чимось більшим, ніж автомати. І кулемет калашнікова і натівські зразки залишаються актуальними. Західні країни так само використовують кулемети другої половини минулого століття розробки, вони класно зроблені, там модифікуються тільки планки прицільні. І я ніколи не жалів, що став кулеметником. Бо більш епатажні фоточки виходять з кулеметом, ніж з автоматом. А я принципово не фотографуюсь з чужою зброєю. 

 Отже ми перевелися і поїхали в Бахмут. Там, як ви знаєте, ми не просуваємося. Війна весною та війна влітку, восени, взимку — дві різні ситуації. У нас була позиція, де можна було відносно безпечно пережити артобстріли. Там я зустрів роту нашої ТРО, яка виїхала раніше.

Звичайний день під Бахмутом, це, наприклад, було так: виїхати о восьмій вечора, прибути на позицію, зайняти пункт спостереження, зайняти оборону. Навколо все тихо. В четвертій ранку мають привезти міномет, а ми — забезпечити, щоб він безпечно відпрацював і поїхав звідти. Мін120-го калібру тоді постійно не вистачало, слід було знаходити. А були підрозділи, де є міни, але нема розрахунку. На війні багато координуючої роботи.

І завжди краще вмикати мозок. Коли нам треба було виходити на зв’язок щогодини, це було неправильне рішення. Бо після кожного виходу на зв’язок по нас відкривала вогонь артилерія. Опівночі був останній вихід, але о четвертій ранку ми не могли не вийти на зв’язок, тому що приїжджав міномет. Нам треба було їх зустріти. Я якраз заступав на спостережний пункт. Без двох хвилин четверта кажу побратиму: давай приляжемо, бо зараз командир вийде на зв’язок і почне лупити арта. Ми лягли і дуже близько до нас прилетіло. Не зачепило. Вдумливе виконання завдання завжди збільшує шанси.

Коли ми залишали Світлодарську ТЕЦ, то виходили останніми, бо прикривали наших, чекали відходу дружніх підрозділів. Ну, обстріляли нас на повороті — повороти у них пристріляні, бо машини там скидають швидкість. Я був за кермом, хлопців не зачепило, нічого героїчного насправді. Це щоденна робота на війні.

Про Бахмут… Буду відвертим, що важко бачити місця, де в липні ти бував, ходив ногами, бачив людей, а в серпні ти бачиш, як кацапи знімають себе на фоні палаючих будинків. Відступати важко.

У вересні у нас була ротація. І в Бахмут нас замінив інший підрозділ. Далі — відпустки, навчання, ремонти машин, відпочинок в розташуванні. Бо військовий підрозділ має свою ділянку фронту, наприклад під Бахмутом. І має ще при цьому розташування в тилу. Це в ідеалі так повинно бути. Але є підрозділи, в яких подовгу е буває ротації і це сумно. А в розташуванні у тебе переважно є теплий душ, туалет не на вулиці і ліжко.

На війні робиш багато відкриттів. От, скажімо, ніколи раніше не дивився на зоряне небо в пристрій нічного бачення. Це вибух мозку. Всесвіт стає ближче, простір огортає безмежністю, відчуваєш себе геть малим, космічним мікробом.

ДРУЖИНА ПРОЇХАЛА ПІВСВІТУ, ЩОБ ПРОВІДАТИ МЕНЕ У ВІДПУСТЦІ

Роман просить нас почекати, бо Устиму слід погодувати. Він повертається до машини, на номерах якої пише Фріда і дістає звідти велику пачку корму.  

Упіймавши мій погляд, пояснює, мовляв, прикольно коли у машини є якесь ім’я. Бо в частині може бути багато тойот, лендкрузерів, а коли ти називаєш ім’я, то всі знають. Я припускаю, що може він назвав її ім’ям Фріду, бо не неї подібна його дружина. Роман дуже часто постить її фото у Інстаграмі. Він сміється і погоджується, розповідаючи про дружину.

Вона прилетіла до мене з далекого континенту, заплативши за переліт чотиризначну суму. Просто, щоб побачити мене, коли я буду у відпустці. І це було фантастично. Найкраща моя відпустка. Мене запитують як зберегти відносини при тривалій розлуці. Всі потребують уваги, а коханій жінці увага потрібна в першу чергу. Для того, щоб ти мав щасливий шлюб і щасливу родину, не можна все пускати на самотік. Типу хочеться зустрітися, ти зустрічаєшся, не хочеться – ні, щоб стосунки були щасливими, треба приділяти цьому увагу. Зараз зрозуміло, що ми не бачимося, але увагу можна проявити написавши якийсь довгий текст або сфотографувавши для неї гарний захід сонця. Не те, що ти постиш в соцмережах, а те, що відправиш лише їй. Немає якогось універсального закону як можна зберегти любов, але я думаю, що якщо є бажання цю любов зберегти, то людина знайде способи навіть при довготривалій розлуці. Війна зробила так, щоб багато шлюбів, які вже трималися на звичці, розвалилися просто самі по собі, тому що війна стала для цього тригером.

Але наша родина зміцніла. Вона пишається мною, а я тим, як вона дбає про наших дітей.  Дітям я передав свої воєнні футболки і батончики, що побували на нулі, і не були з’їдені.  Дарій носить футболку в школу і, щодня,  власним ножем, відрізає тоненький шматочок того енергетичного батончика. Важко усвідомлювати, скільки  вони навчилися за  війну, за одинадцять місяців  НЕобіймів батька для Стефи, одинадцять місяців неможливості Дарія "поборотися" зі мною.

Взагалі спочатку великої війни мене переповнює любов. Я це помітив в собі. У нас всіх збільшується агресія до тих, хто нас вбиває. Але пропорційно збільшується любов. До родини, побратимів, тих, хто оточує. І вона мене не покидає. Я така людина, що мені не треба багато часу, щоб зародилася дружба. На війні все відбувається швидко, щиро, відкрито переважно, бо немає ні часу, ні бажання, наприклад брехати або маніпулювати. Можливо, через це мені все це виглядає, як місце, де збираються супер люди. Я розумію, що напевно є інші місця, де інші люди. Але так мені щастило, що, якщо ти серед добровольців, то знайдеш завжди людину, з якою буде цікаво поговорити, на яку можна покластися.

Я радію тим людям, які мене оточують. Радію, люблю їх і вважаю, що мені пощастило, тому що добровольці  хоч і солдати, але  точно не солдафони. І навіть ті, хто служили, вони не солдафони. Командир мій безпосередній -айтішник. А є прораби, маляри, мандрівники, письменник, музиканти… У нас є жарти «для своїх». Якщо їх називати, вони для когось не матимуть змісту. Наприклад, якщо ти задовольнив якусь свою потребу, то можеш сказати «погладив курочку». «Погладив курочку» це не про мастурбацію, це просто зробив собі приємно, наприклад випивши пива, якщо ти можеш по гражданке десь в цивільному одязі випити пива або подивився в фільм, або прийняв душ наприклад, якщо ти до цього довго душ не приймав.

В підрозділі, як мінімум, відкрито ніхто не вживає ніколи алкоголь. На день народження, наприклад, винуватець свята привозить торт або робить шашлики, або і те, і друге, але це з кока-колою все або якимсь іншим лимонадом. Ми можемо пограти. От ми десь тиждень назад грали в «Мафію», наприклад.

СТЕНДАПИ ТА ВІРШІ: АБО НА ЗАПРАВЦІ

Всі кафе були зачинені, але нам хотілося десь випити кави. І Роман запропонував заправку, присмаковуючи це своїм хоку:

“Спонсори моєї гігієни. Просторі, чисті, світлі нічні вбиральні автостанцій.

Благословенний будь Капіталізм”.

Нещодавно наш підрозділ проходив переформатування у Львові. Там у мене було кілька творчих вечорів стендапи, і вірші. Втім, вже два роки вірші не пишу. А стендапи пишу й під час війни. Ну які творчі вечори? Приходять в основному друзі та побратими.

Україна зараз виривається з культурного простору і центру тяжіння до російської культури, було  багато було російських текстів, музики, літератури, кіно, відповідно треба створювати контент український, це по-перше. А по-друге, сама ситуація провокує людей на творчість, тому що це екстремальна ситуація і тобі якось треба це сублімувати і це виливається — у вірші, фотографії, відео. Можу зробити стендап прям зараз. (відкладає каву і читає напам’ять написаний раніше текст).

Називається: «Як придумати позивний».

«Всі ж хотіли собі придумати в дитинстві ім’я. І важливо придумати правильно, повірте мені. Позивний не повинен бути пафосним і з самого початку нести героїчний смисл, грізні явища природи, великих савців з родини котячих… Зевси, вікінги й іншу патетику — одразу відкидаємо. (…) Важливо, щоб такий позивний був тільки у тебе, а то доведеться придумувати ще й «прізвище». Будьте оригінальними, хай йому, тобі грець. Псевдо з національностями, професіями, кольорами зустрічається дуже часто. (…) Мені подобається, коли псевдо це абстрактне поняття, те, чого не можна торкнутися. Аудіальний момент: шиплячих краще уникати, бо ж радіозв’язок, один склад мало, два склади добре, три склади нормально, чотири склади забагато. Псевдопрофесія вказує на слабо розвинену фантазію власника псевдо, будьте креативні. Крім того, що зустрічав псевдо типу штукатур, мебельник, хлопці, пробачте, але треба думати …. Псевдо це ще й конспірація, а яка, скажіть, конспірація, коли у рудого псевдо рудий, у великого – бугай, а Сєнченко – Сєня. Псевдо має бути українською, не російською, вам може бути складно повірити, але я зустрічав псевдо російською, не тоді, коли два слова в обох мовах пишуться і читаються однаково, а саме російське слово, яке має український відповідник, «носітєлі» таких псевдо часто підписують спорядження з помилками або на двох мовах одразу. (…)Тому мій позивний це слово, яке нічого не означає, немає ніякого контексту, у мене не було такого фотоапарату, я ніколи не вболівав за таку команду футбольну, тобто, це просто слово, яке можна швидко вимовити і яке не несе ніякого пафосу, ніякого негативу чи позитиву, розумієте, в моєму позивному немає нічого хорошого або поганого, це просто там, де сонце стоїть.

На війні людина стає такою, якою раніше не була. Наче народжується вдруге, і новонародженому потрібне ім’я…

 Наступного дня Роман поїхав до частини. Собака Устима поїхала з ним.

Лана Самохвалова, Київ

Фото Павла Багмута

Источник: www.ukrinform.ua

No votes yet.
Please wait...
Поделитесь с друзьями

Ответить

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *