Любов Ярош у 102 роки допомагає плести «кікімори» для захисників » Інформаційні новини світу
Главная » Україна » Любов Ярош у 102 роки допомагає плести «кікімори» для захисників

Любов Ярош у 102 роки допомагає плести «кікімори» для захисників

Любов Ярош у 102 роки допомагає плести «кікімори» для захисників 16.08.2022 17:38 Укрінформ За плечима Любові Ярош більш ніж століття живої, нефільтрованої, нелакованої історії України.

Уздовж вулиці Низької в селі Ходорків на Житомирщині – одразу три лелечі гнізда. Одна з буслячих домівок – біля хати Любові Ярош. Разом з директоркою Ходорківського ліцею Тетяною Рябенькою ми завітали до нашої героїні у переддень її 102-річчя. До нас вийшла усміхнена, охайно вбрана жінка з ясними очима.

Потім відзначили про себе хорошу пам'ять і світлий розум.

За плечима Любові Ярош (у дівоцтві  – Лисенко) більш ніж століття живої, нефільтрованої, нелакованої історії України.

Голодомор, наймитування, німецька окупація, вимушена важка праця на Донбасі, а потім – у місцевому колгоспі. А нині от – знову війна.

«Ми їй спочатку не повідомляли, що почалася велика війна. Почула по радіо. Тоді каже нам: «Чого ж це ви мені не говорите? Там же вже війна почалася», — розповідає донька Галина.

Розпитуємо, як сталося, що Любов Григорівна почала допомагати ходорківським дівчатам плести «кікімори» для воїнів?

«Ой, я не можу спати, — у кожному слові жінки вчувається душевний біль. — Лежу-лежу, все думаю, як там наші хлопці на фронті. Господи, де ви, бідненькі, не спите – ні день, ні ніч.  А вороги стріляють… Радіо трошки включу, послухаю…  

Мені головне, щоб наших людей не вбивали. То я вже кажу: краще б наплести тих маскувальних костюмів, та щоб наші синочки закінчили цю війну. Та щоб була вже тиша. Доньки плетуть, а я розплітаю мішковину. П’ять жмутиків роблю за день».

«Мати називає кікімори «тімурками». Коли починаєш плести маскувальні костюми, то поступово втягуєшся у справу, — далі розповідає Галина. —  День мине і вже хочеться знову плести.  Спершу, як починали, манекеном нам слугували граблі, а потім уже надягали й на відро, і гачками плели…»

Донька Валентина долучається до розмови: «Старшого братового сина мобілізували до війська, то він одразу повідомив бабусі. Син Галини — Роман служить в теробороні.

Мій молодший син Віктор також в теробороні, а старший Володимир — у резерві . Ще один мамин онук Олександр — також в теробороні».

«На весь Ходорків я найстарша, — розмірковує про свій вік Любов Григорівна. — Хто це думав, що два віка житиму, та ще й на третій іде!

У моєї мами була сестра, яка теж більш як 103 роки прожила. І мені Бог дав жити. Я ж два рази була «під ножами», пережила операції, а ще залишилася і живу.

Народилася я в селі Пустельники Попільнянського району, — неспішно веде оповідь Любов Григорівна. —  Село невеличке, складалося лише з однієї вулиці. Моя хата — крайня. Там народилися й мої брати Михалко та Микола, тоді я, тоді Антон, тоді Василь і Оля. Нас було шестеро у мами. Троє померли: двоє  в голодовку, одна ще маленькою. А троє  – Микола, Василь і я – вижили. Вони теж уже покійні. Їдна я осталась…

Випало мені у тринадцять років голодовку пережити. Колоски збирали. Вже була опухла.  Батьки вже й не сподівалися, що виживу. А через рік, у мої 14 років, я вже випасала по триста курей на колгоспному полі (у той час так боролися з довгоносиками).

Згодом пішла у Київ, наймитувала в одного чоловіка, доглядала за його дітьми, бо дружина померла. Він навіть сватався, але я не зважилася. І був мені 21 рік, коли почалася війна з фашистами. Пішки дісталася до вже окупованого Ходоркова. Працювала на залізниці. Чимало нас із Ходоркова та Яроповичів тоді були там: доводилося перелаштовувати колії на німецький штиб, бо у них вони вужчі й німці хотіли перевозити свої вантажі. Вже як ми зробили одну колію, то пропускали паротяга. Один проїхав спокійно.  Як їхав другий, з танками, то тоді вже партизани «розшили путь», і ці танки поперекидалися. Але німці сиділи в першому вагоні, який проскочив, а задні вагони зійшли з рейок. То наших хлопців-залізничників після цього дуже били. Кажуть: « Ти тут працюєш – отже партизан». А дівчат не били.

Коли забирали українську молодь до Німеччини, то я втікала. Мастила руки сіллю, щоб здавалося, ніби то екзема. І був німець тут, на залізниці, де я працювала. Він казав: «Люба, говори по-українськи. Я тобі дам адресу, їдь до мене додому, там тебе зустрінуть і буде тобі там добре. А я кажу: «Ні. У мене мама немічна. Не можна покинути маму». Він погоджувався з моєю думкою. А брата молодшого у 16 років забрали  на роботу до  Німеччини…»

Оскільки Любов Григорівна перебувала на окупованій нацистами території, то після звільнення, коли прийшли комуністи, її силоміць (в наказовому порядку) відправили на Донбас. Там працювала поруч з шахтою на пилорамі: різала колодки. Поривалася до рідних країв. І вже з 1948 року фактично на все подальше життя оселилася в Ходоркові. Тоді ж народила першу дитину. Працювала у колгоспі. Буряки копали на полі  — по десять-тринадцять душ у ланці. 

 «Побралися з Володимиром Ярошем у 1948 році, — згадує про особисте. — Два дні зустрічалися і почав свататися. Мені було 28, а йому — 29 років. Мав твердий характер. Я співала, а чоловік любив танцювати. 49 років разом прожили. Корову тримали, часом не одну, телята, поросята. 1997 року помер, проживши 78 років.

У мене четверо дітей : двоє хлопців та двоє дівчат. Хлопець старший і хлопець менший, а посередині – дівчата : Валя й Галя, Вітя і Льоня… Вітя поїхав у Чехію. Там недовго попрацював, та й привезли мені його… Загинув…

А внуків у мене семеро  – шестеро хлопчиків та онука. І правнуків також семеро: дівчат із них п’ятеро».

До речі, жінка знає напам’ять номери мобільних телефонів своїх дітей та онуків.

А ще Любов Григорівна дуже гарно співає, хвалить іменинницю Тетяна Рябенька.

«Є молоді дівчата у Ходоркові, які співають. Їм років по п’ятдесят, — каже на те Любов Григорівна. — А я вже як хтось співає, то підспівую.

Коли  сама, то муркочу собі, як щось роблю. Моя улюблена пісня —  «Чом ти не прийшов». Поїду до сина Леоніда в Житомир, та й там, доки родина на роботі, сиджу у дворі, мугикаю.

Дуже хочеться, щоб ця війна швидше закінчилася. Ті вороги людей стільки убивають, палять хати і хліб. Я на їх не кажу інакше як «собаки». Та навіть пси кращі за тих нелюдів. Мрію дожити до Перемоги. Щоранку встану і думаю: може вже закінчилася війна…»

Ольга Дубовик

Фото авторки.

Довгожителі Війна з росією

Источник: www.ukrinform.ua

No votes yet.
Please wait...

Оставить комментарий

Ваш email нигде не будет показанОбязательные для заполнения поля помечены *

*