«Лістапад». Кінофестиваль як фігура замовчування
Білорусь-2020
18.11.2020 16:51
Укрінформ
Головна кіноподія року в Білорусі була скасована за добу до відкриття
У нашій тривожній сучасності особливо цінніми стають кінофестивалі, чиї організатори не лише знайомлять аудиторію з головними досягненнями мистецтва кіно, а й сприяють культурному осмисленню значущих соціально-політичних проблем. У цьому сенсі Мінський МКФ «Лістапад», один з найбільших фестивалів Східної Європи, можна назвати зразковим, а його 27-а редакція, яка мала пройти з 6-го по 13-листопада, стала, на жаль, ідеальним відображенням того, що відбувається в країні.
Іноземних завсідників «Лістапада» завжди дивувала його незалежність від ідеологічного диктату, яка досягалася дирекцією завдяки виснажливим суперечкам з наглядачами з місцевого Міністерства культури. Здається, про білоруську політичну специфіку тут зазвичай нагадували лише промови на парадних церемоніях з неодмінним вихвалянням ролі президента у становленні фестивалю.
У дні ж революційних заворушень і жорстоких спроб їх придушити громадянська позиція «Лістапада» проявилася з особливою виразністю – у публічних виступах представників фестивальної команди на підтримку народного протесту, у підборі програм з безліччю стрічок, які досліджують природу диктатури і здатність особистості і суспільства чинити їй опір, у плакаті фестивалю з Караколем з «Міста майстрів», цим уособленням боротьби маленької людини проти тиранії, яка задумливо спирається на свою мітлу посеред мінчан на прогулянці.
Залишалася надія, що зайнятому вуличним протистоянням Аргусу режиму не вистачить його тисячі очей, щоб виявити опозиційність фестивалю. Однак менш ніж за добу до перших заходів (і після проведення вітальної зум-конференції з іноземною пресою, деякі з представників якої вже наступного дня, не підозрюючи про те, що трапилося, опублікували матеріали-анонси) Мінкульт оголосив про скасування «Лістапада».
Очевидно, мстиве прагнення чиновників продемонструвати свою владу «зарвавшейся» кіноспільноті придушило в них будь-яку повагу до дотримання пристойності навіть перед обличчям міжнародної аудиторії, якій не було запропоновано хоч якесь правдоподібне пояснення. Причиною заборони була названа «неблагоприятная эпидемиологическая ситуация» – всупереч демонстративній байдужості влади Лукашенкової Білорусії до поширення ковіду, безперебійній роботі кінотеатрів (скасовані були виключно сеанси «Лістапада») і готовності команди фестивалю перевести захід в онлайн-режим.
У відомому сенсі скасування «Лістапада» дозволило йому відбутися з особливою очевидністю, продемонструвавши рішучу нездатність влади не лише залучити на свій бік представників культурної еліти, а й взаємодіяти з ними хоч у якийсь цивілізований спосіб.
І все ж кожному, для кого професія є покликанням і способом життя, неважко уявити почуття команди фестивалю, чию роботу, яка проводилася протягом року – чи не найважчого в історії кінофестивального руху – перекреслено одним вельможним розпорядженням. Особливого жалю заслуговують учасники національного конкурсу, який об'єднав найкращих представників сучасного білоруського кіно, для яких «Лістапад» був унікальною можливістю представити глядачам свої роботи, створені всупереч державній культурній політиці. При цьому велика частина їхніх стрічок присвячена тим "ніким не захищеним, нікому не дорогим" мешканцям соціальних околиць, хто лише завдяки художнім творам може опинитися в полі зору більш успішних співгромадян.
Варто зауважити, що характерне для білоруських кінематографістів, перш за все режисерів документального кіно, звернення до «непарадного» боку реальності – загалом є далеким від політичної публіцистики. Їхні твори показують людську гідність, значимість тих, чиє існування за будь-якого соціально-політичного устрою було б пов'язане з тяготами і поневіряннями.
Так, фільм "Обійми потрібні мені твої…" одного з найкращих білоруських документалістів Андрія Кутіли (ми писали про його стрічку «Стриптиз і війна») розповідає про паралізовану з дитинства уродженку безвісного села, яка, здавалося б, разом з матір'ю, яка за нею доглядає, приречені на життя у своїх скорботах. Однак поетичний дар і романтичне світовідчуття дозволяють їй перетворювати непоказну дійсність, знаходити в ній джерело натхнення для віршів і малюнків про далекі пристрасті і пригоди. У "Проживаючих" Андрія Князевича медики і медсестри диспансеру для пацієнтів з ментальними розладами полегшують своїм підопічним перебування у світі їхніх фантазій, допомагають дітям, які ніколи не стануть дорослими, відчути якщо не свою повноцінність, то радість буття. "Діма" Діми Дєдка присвячений літньому жителю села, який з дитинства обрав ремесло злодія, який розмірковує про своє життя злочинця, не шукає виправдань і, схоже, не відчуває ні найменшого жалю і почуття провини. Центральний персонаж стрічки Алеся Лапо "Усі заходи за планом", директор сільського БК, намагається організувати комп'ютерні курси для літніх людей, Але запал ентузіаста цифрової епохи в'язне у віковому укладі білоруських селян – догляд за худобою, онуки, які приїхали на канікули і портвейн з закускою затьмарюють мережеві спокуси. Герої "Невидимого раю" Дар'ї Юркевич, які мешкають у такому самомі селі, мати-одиначка з дітьми, хоча і значно молодше, здається, не потребують модернізації свого світу так само. Але у цьому Едемському саду скотних дворів і перелісків з зубрами причаївся змій науково-технічного прогресу, які поволі губить і старих, і молодих – село розташоване в зоні радіоактивного ураження після аварії на Чорнобильській АЕС.
Кадр з фільму "Заборонена зона". Джерело: https://minsknews.by
Так само актуальна і для нашої країни тема наслідків техногенної катастрофи стала відправною точкою для єдиної ігрової стрічки конкурсу, "Забороненої зони" Мітрія Семенова-Алейнікова. Кілька молодих людей наприкінці вісімдесятих (треба зауважити, що, попри деякі лексичні огріхи, культурно-побутовий антураж часу відтворений тут набагато краще, ніж у присвячених тому ж часу українських гостросюжетних стрічках на кшталт "По той бік" Саші Литвиненка і "Синевира" братів Альошечкіних) рушають на відпочинок у лісову глушину і необачно забрідають до зони відчуження. Пронизаною смертоносним випромінюванням чащею бродять зграї собак-людожерів і таємничий убивця, але, як свідчить цей по-справжньому захоплюючий і несподівано недурний трилер, найбільшою загрозою може обернутися зло, яке оселилося у нашому серці. Необхідність боротися за своє життя швидко збиває з героїв, вирваних зі звичного середовища, наліт цивілізації; коли ж до їхніх руки потрапляє набита рублями сумка (радіоактивна зараженість банкнот виступає метафорою руйнівної сили жадібності), небагато з них спроможні зберегти людську подобу.
Більш приємним речам, які об'єднують наші країни, присвячений науково-популярний "Код предків" українського режисера Володимира Луцького (відомого за фільмом "Чорний квадрат"). Стрічка досліджує музичний фольклор Поліського краю, пояснює схожість пронесених крізь століття мелодій і ритмів спільністю укладу білоруських і українських селищ, далеких від торних доріг Імперії, які зберігають стародавні звичаї і ритуали. Завдяки своїм героям, жителям поліської глибинки, музикантам і вченим, автори фільму відтворюють сучасне побутування старовинних пісень і обрядів від сприйняття фольклору, як нагадування про уявлення минулих поколінь, до досить цікавих просторікувань про язичницьку цивілізацію відунів-чаклунів, які сховали таємні знання від адептів християнства у казках на кшталт «Колобка», в якому зашифровані шляхи небесних світил.
Якщо "Заборонена зона" і "Код предків" орієнтовані на широку аудиторію, яка розраховує провести біля екрану час у приємному трепеті або дізнатися щось нове і примітне, фільм одного з найбільш знаних молодих білоруських постановників Нікіти Лаврецького виявляється досвідом радикального авторського кіновисказування, орієнтованого на ідеального глядача (простіше кажучи, на самого автора), що відображено і у назві стрічки – "Нікіта Лаврецький". Разом з тим, при всій своєрідності підходу, проблематика твору, яка болісно знайома дуже багатьом, і гранична щирість, яка вирізняє його – здатні викликати співпереживання і у тих шанувальників кіно, хто вважає за краще не збагачувати свій глядацький досвід досягненнями артхауса.
Источник: www.ukrinform.ua
