Крізь сльози – сила 31.10.2022 15:11 Укрінформ Дружини і мами військовополонених просять Європу допомогти повернути рідних живими
Війна принесла Україні багато горя. Серед численних його проявів – долі військових, що опинилися у полоні, та їхніх сімей, життя яких перетворилося на суцільне страждання. Що місяцями тримає цих жінок? Які сподівання покладають вони на міжнародну спільноту, вирушаючи за тисячі кілометрів у пошуках підтримки?
У Страсбурзі, у Палаці Європи, відбувся брифінг, слухачі якого заціпеніли, а дехто не втримував сліз. Звертаючись до Ради Європи, про свої історії говорили мами, дружини, доньки українських військових із Маріупольського гарнізону, які до останнього героїчно захищали свою землю, але опинилися в російському полоні.
В інтерв’ю Укрінформу вони розповіли про життя, що зупинилося у часі, про боротьбу попри все – їхню особисту та громадських організацій, які вони представляють, і головне – про сподівання.
ТИСЯЧІ ЖІНОК НЕ МАЮТЬ ЖОДНОЇ ІНФОРМАЦІЇ ПРО СВОЇХ БЛИЗЬКИХ — ЗАХИСНИКІВ УКРАЇНИ
Неля і Наталя – представниці громадської організації «Рада дружин і матерів захисників України «Жінки зі Сталі». Членами організації є більш як тисяча людей. Її діяльність направлена на створення спільноти з рідних та близьких усіх українських оборонців, які опинилися в полоні, зникли безвісти чи загинули, захищаючи рідну землю.
У Нелі було два сина. Старший загинув. Молодший у полоні.
У Наталі єдиний син. Поранений, у полоні.
Катерина – представниця громадської організації «Штаб підтримки Морської піхоти України». Це об’єднання сімей військовослужбовців Морської піхоти Військово-морських сил Збройних сил України, які захищали територію українського Маріуполя. Організація налічує близько 700 сімей морських піхотинців, які потрапили в полон із різних локацій міста. Її головна мета – захист прав та інтересів родин морських піхотинців, які потрапили до російського полону.
У Катерини в полоні батько. Жодної інформації про нього немає.
Ірина – дружина ще одного захисника. російська федерація його не підтверджує, але вона точно знає, що він у полоні.
Неля: Я сама з Маріуполя, мати двох військовослужбовців. Сини захищали наше рідне місто.
Неля
З того пекла я поїхала 16 березня. Старший син загинув 1 квітня. Я його знайшла 3 серпня, поховала як героя на рідній українській землі.
Що мене зараз тримає? Це мій другий, молодший син. Він також оборонець нашого міста. Він перебуває в полоні в рф. Пів року я нічого не знала про свою дитину. Лише після одного з останніх обмінів і виходу наших бійців із полону я дізналася, що мій син живий, пережив вибух в Оленівці 29 липня, був у тому бараку. І що він дуже-дуже схуд – при високому рості має десь 50 кг ваги.
Коли я сюди їхала, його мала донечка все питала: “Ти їдеш папочку привезти? Привези його, я дуже скучила”…
Наталя: Мій син перебуває в полоні в російській федерації більше 5 місяців. Це мій єдиний син, більше в мене нікого немає. І це такий суцільний біль, таке пекло – всі ці місяці жити, не знаючи, що з моїм сином, де він? Ні я, ні тисячі українських жінок не мають жодної інформації про своїх дітей, чоловіків, братів, які захищали Україну і зараз перебувають у полоні. Тому що росія не надає жодної інформації про їхній стан і про місця утримання. Повний вакуум.
Все наше життя – стрес і думки про наших рідних. Ти не випускаєш телефону з рук, тому що ти чекаєш якихось новин, можливо, з полону, чи, можливо, його обміняли? Ти божеволієш від думки, що твою рідну дитину можуть стратити у таборі військовополонених – як це було в Оленівці…
Катерина: Мій батько — морський піхотинець, захищав Маріуполь. Останнього разу я його чула 13 березня. Наша розмова тривала 53 секунди, навіть менше половини від цього – через поганий зв’язок. Все, що я почула: “Живий, цілий, передай іншим”.
Катерина
Кожного дня наша родина страждає від того, що ми досі нічого не знаємо про батька. Більше 5 місяців він вважався зниклим безвісті, потім нам повідомили, що він -–військовополонений. Але лише це, більше нічого. І цій інформації вже два місяці, після чого – повна тиша. Тобто я не можу знати і не можу бути впевнена, що він досі живий…
Ірина: Мій чоловік уже 7 місяців перебуває у полоні. Всі ці 7 місяців я не маю про нього жодної інформації, я нічого не знаю про стан його здоров’я, в мене не було жодного дзвінка. російська федерація його не підтверджує – тобто він не підтверджений через Червоний Хрест.
Для кожної з нас плин часу навіть не фіксується – кожен день і кожна ніч фактично стали для нас однаковими. Щодень – це біль, горе, сльози, переживання. Проте ми не полишаємо надії, робимо і будемо робити все, щоб повернути кожного. Зараз найважливішим завданням є врятувати людей, які ще живі й які перебувають у російському полоні.
УКРАЇНСЬКІ ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕНІ НЕ ЗАХИЩЕНІ ЖОДНИМИ НОРМАМИ МІЖНАРОДНОГО ГУМАНІТАРНОГО ПРАВА
– Що на ваші запити відповідає Червоний Хрест? Чи знаєте ви про якісь його дії?
Неля: Наша організація “Жінки зі сталі” має тісний контакт у Києві з представниками Міжнародного Комітету Червоного Хреста (МКЧХ) в Україні. Єдине, що каже Червоний Хрест, – те, що їм не дають доступу. Кажуть: все, що вони можуть, вони роблять, але розголошувати, що саме роблять, вони не можуть. Тож, вони нам нічого не повідомляють, і це нас дуже засмучує.
З одного боку, я розумію що вони мають нейтралітет, а з іншого – для мене це дуже жахлива ситуація. Так, я їх розуміла до 29 липня, до вибуху в Оленівці. Але після 29 липня я їх не розумію. Чому вони не вибили “квиток” до наших військовополонених? Це різні умови – до і після вибуху.
Для нас це дуже болісна ситуація. Особливо, тому що ми дізналися, що наші сини перебувають саме в Оленівці. Ми не знаємо що з ними, який їхній стан? І мені Червоний Хрест навіть не дає якоїсь надії, що в моєї дитини зараз усе більш-менш добре. Оце найбільш жахливе.
Ірина: Рідні військовополонених зверталися у різні організації. На своєму досвіді можу сказати, що зверталася з листом до робочої групи ООН, зверталася до Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ). Рішення ЄСПЛ так само, як і запит щодо утримання військовополонених у російському полоні через міжнародну організацію ООН, російською федерацією абсолютно проігноровано і не виконано.
Завдяки МЗС наша проблема на слуху, Україна бореться за кожного свого воїна, за кожного героя, які утримуються в нелюдських умовах, там, де повністю порушуються норми міжнародного гуманітарного права. Жодна стаття Женевської конвенції росією не виконана.
Наталя: Українські військовополонені, на жаль, не захищені нормами міжнародного гуманітарного права. І ти здригаєшся від думки, що твоя рідна людина поранена, але їй не надають медичної допомоги, і вона живе із цим пораненнями та страждає ще більше. І через це кожного дня ти помираєш від відчаю і болю. Саме в таких емоціях живуть наші жінки і рідні.
Знаєте, місяць тому я опинилася у місці, куди привезли наших військовополонених після обміну. На жаль, мого сина серед них не було. Але я побачила хлопців, які вийшли з полону, я їх почала обіймати. Вони були такі виснажені, такі худі, що я їх обіймала, а під футболками відчувала їхні кістки, гострі хребці, які різали пальці. А їм було боляче від наших обіймів. І це було нестерпно боляче мені як матері, як людині. Тому ми й прохаємо світ про допомогу.
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ДЕСАНТ НАДІЇ
– Які сподівання ви покладаєте на цю поїздку до Європи?
Наталя: З того, що ми можемо робити в Україні, ми вже багато зробили. Але ми розуміємо, що без тиску на росію, ми нічого добитися не зможемо. Тиск, переговори, санкції – якісь ниточки, за які можна потягнути, шукати можливості допомогти звільнити полонених хлопців і дівчат. Ми б хотіли, щоб світова спільнота разом із нами знайшла дієві механізми, як можна вирішити цю проблему.
Звісно, ми хотіли б, щоб знайшлася якась третя країна, яка могла б прийняти до себе наших військовополонених, як це сталося з командирами Маріупольського гарнізону, яких до себе – як третя країна – прийняла Туреччина. Щоб міжнародна спільнота знайшла таку країну, чи кілька країн, які приймуть наших військовополонених, щоб був обмін всіх на всіх, щоб нарешті люди перестали страждати.
І ще. Рада Європи — це совість Європи. Тому, звичайно, ми хотіли б, щоб дії росії, її антилюдська позиція мали наслідки в юридичному плані. росія має заплатити за свої воєнні злочини, і ми переконані, що в силах Європи домогтися, щоб справедливість все ж таки перемогла.
Ми хочемо справедливості. Ми вважаємо, що життя українців має значення, і життя солдатів має значення. Для цього ми приїхали – мами, дружини, дочки, сестри. Ми приїхали за всіх. Наші діти з різних підрозділів, ми з різних міст, у нас усіх різні історії, але у нас одна доля. Вона нас об’єднала. І ми приїхали битися і просити за усіх.
Катерина: Ми сподіваємося, що від своїх урядів вони звернуться до МКЧХ і ООН, щоб їхні місії все ж таки поїхали до місць перебування наших військовополонених. Надали хоча б якусь інформацію, можливо, привезли б їм гуманітарний вантаж – ліки, їжу, одяг.
Зараз настає зима, а наші рідні без теплого одягу, і ми не знаємо, чи його рф їм надасть. Ми хвилюємося, що вони ослаблені, харчування дуже погане, медикаменти відсутні, поранені не отримують медичної допомоги, і за ці місяці рани дуже ускладнюються, невідомо, чи можливо буде їх потім вилікувати. Тому ми і просимо світ допомогти, тому що ми не впевнені, що вони просто доживуть до свого обміну.
Ірина: Тут ми сказали, що жах, який відбувається, – це не сценарій з фільму, це наша реальність зараз. Наші бійці потребують спільної допомоги. Українські герої, які утримуються в полоні рф, потрібні нам живими, це наш принцип. Ми закликаємо Європу не робити з наших рідних сумну статистику, а допомогти врятувати і повернути наших героїв до дому живими.
Неля: У нас тут були зустрічі – з новообраним генеральним секретарем Конгресу (місцевих та регіональних влад – ред.) Ради Європи Мет’ю Морі, з міністром (з питань планування та місцевого самоврядування – ред.) Ірландії Пітером Берком, з міністром Великої Британії Полом Скаллі (до 27 жовтня 2022 року – міністр з питань рівності, житла і громад, з 27 жовтня 2022 року – парламентський заступник міністра з питань цифрових технологій, культури, ЗМІ та спорту – ред.). Британський міністр сказав, що їхня делегація слухала нас зі сльозами на очах. Я думаю, вони перейнялися нашими історіями. Нам хочеться вірити, що світові лідери нас почують і будуть нам допомагати.
Наталя: Ми побачили, що Європа нас чує, і для нас це дуже важливо, тому що тільки разом ми можемо здолати це зло. Наші близькі билися за Україну, а зараз Україна б’ється за весь світ.
– Чи не втрачаєте ви надію, борючись із цією глухою російською стіною?
Катерина: Якщо б у нас не було надії, ми би сюди не приїхали. Мій батько пів року вважався зниклим безвісті. Якби ми втратили надію і його “поховали”? Але він знайшовся, МКЧХ підтвердив, що він перебуває у полоні. Тому ми просто не вправі втрачати надію.
Навпаки, ми маємо боротися. І кожен бореться як за свою сім'ю, так і за сім'ї інших військовополонених.
Тому ми і створювали наші громадські організації, аби допомагати і собі, і іншим. І навіть якщо наші рідні повернуться до нас додому, ми продовжимо цю роботу поки не повернемо всіх.
Ірина: Нам дуже допомагає наша держава Україна. Цю можливість – розповісти в Європі про нашу ситуацію – через Міністерство закордонних справ теж допомогла організувала наша держава. Вона нас підтримує, координує, направляє, підказує. Таким чином ми об'єднуємося всією країною заради того, щоб перемогти в цій страшній війні, заради того, щоб наші хлопці і дівчата військовополонені повернулися додому, щоб кожна мама могла обійняти свою дитину, дружина – чоловіка, дитина – свою маму або тата.
НАМАГАЄМОСЯ ПОВЕРНУТИ ВСІХ ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕНИХ – І СВОЇХ, І З ЧАЕС, І З ОСТРОВА ЗМІЇНИЙ
– На що спрямована діяльність ваших громадських організацій?
Катерина: Діяльність нашої ГО «Штаб підтримки Морської піхоти України» спрямована на об’єднання зусиль родин, громадськості, державних органів, міжнародних урядових та неурядових організацій для повернення всіх бійців морської піхоти України з полону. Намагаємося добитися, щоб у полоні була гарантована їхня безпека, щоб були належні умови їх утримання, щоб військовополоненим надавалася гуманітарна та медична допомога. Добиваємося більш активної діяльності правозахисних та гуманітарних організацій, зокрема, тих, які мають міжнародні мандати.
З представниками української громади
Наталя: У “Жінок зі сталі” немає вузької направленості, ми об’єднуємо людей, близькі яких служили у різних родах військ – “азовці”, прикордонники з різних областей, морські піхотинці, нацгвардійці, тероборонці.
Випадки дуже різні. Є такі, коли наших військовополонених, росія хоч і підтверджує, але вперто не відпускає, не обмінює. Наприклад, ті ж близько 170 нацгвардійців, які ще у лютому були захоплені на ЧАЕС. Жодної людини із цього списку не повернули, вони досі перебувають у полоні. Стан їхнього здоров’я невідомий.
Неля: Так само і захисники острова Зміїний. Вони також невідомо де перебувають, і їх так само не віддають. Ми всі повторюємо цю фразу зі Зміїного: “русский корабль, иди…”, але ж ми не можемо дочекатися наших хлопців, яку цю фразу сказали. З моменту, як вони потрапили в полон, з ними немає жодного зв’язку. Їхні близькі живуть у вакуумі невідомості – й це найстрашніше, їм потрібна підтримка.
Крім того, у полоні перебувають люди, які не є комбатантами, вони взагалі не підпадають під категорію військовополонених. Це, наприклад, медики, кухарі, або військовий оркестр – тобто музиканти, які не стріляють. В одному з крайніх обмінів була швачка. І це факт, що таких людей утримують як військовополонених.
Наталя: Наша організація виступає як медіатор між органами влади та родичами. Довелося всьому вчитися. Кожний з нас пройшов свій шлях, який тепер дозволяє консультувати інших, підказувати, що і як треба робити. Учасники нашої спільноти отримують безкоштовну юридичну та психологічну допомогу.
Ось Неля пройшла дуже тяжку дорогу з моменту пошуку тіла свого сина у Маріуполі, його впізнання… Це дуже страшна річ. Але тепер, коли до нас дзвонять жінки з таким питанням, вони просять дати Нелін телефон, щоб вона їм допомогла, розповіла, як правильно діяти – які документи знайти, куди написати, що зробити.
Також “Жінки зі сталі” публічно виступають за права бійців та їхніх родин, доносимо інформацію до правозахисників, міжнародної спільноти, ЗМІ.
Надалі плануємо спрямувати зусилля на підтримку та реабілітацію воїнів, які отримали поранення, а також опікуватися сім’ями зниклих безвісти та загиблих героїв.
ОДИН БІЛЬ, ОДНА МЕТА, ОДНЕ БАЖАННЯ. І РАДІСТЬ ЗА КОЖНОГО, КОГО ПОВЕРНУЛИ
Останні обміни, які відбулися нещодавно, — чи для вас це добрий знак?
Неля: Добрий. Ми радіємо кожному обміну, що хлопці і дівчата повертаються до своїх сімей.
Звичайно, коли ми бачимо ці перші фото, то так вглядаємося у цей телефон – чи то “моє” око, чи то “моя” спина? Це, насправді, такий жах… Бо хто буде звільнений до того, як вони не будуть вже на нашій стороні, невідомо.
Наталя: Ми раді обмінам, тому що ми раді за кожного. Боляче, що твого не обміняли. Але радіємо хоч за ту невеличку кількість людей, які стали щасливими, бо нарешті дочекалися свого рідного. Тому що чекати з полону свою близьку людину, це дійсно таке жахіття, якого нікому не побажаєш.
Ірина: Знаєте, більшість родин дізнається про перебування у полоні своїх рідних з соцмереж. росія виставляє там відеодопити, фото. І рідні все це відстежують, роздивляються фото померлих хлопців, наколки, часи, ланцюжки, хрестики, руки, пальці – це страх, це жах, це не передати словами і не описати цей біль.
У мене не було зв’язку з чоловіком, мені сказали, що його БТР підбило, що там один “двухсотий”, але невідомо хто. І ти молишся і не знаєш – чи о здравії, чи за упокой. Але в тебе є віра, надія, ти все одно хочеш побачити чи почути, що твоя рідна людина, нехай із самим складним пораненням, нехай інвалід, але тільки був би живий. А ти вже готовий його до кінця своїх днів возити на візку, тільки б побачити його живого, щоб його серце билося.
Катерина: Хочеться кричати всім. Навіть не за особисту історію, а за всіх абсолютно – хто був в Маріуполі, хто зараз на Херсонщині, хто просто кожного дня бореться за нас, за нашу свободу. Тому зараз ми тут і сподіваюсь, що це принесе результат. Дякувати Богу, була добра новина про обмін, і можна порадіти, що до когось повернуться їхні рідні.
Ірина: Ми впевнені, що наші захисники, за допомогою нашої держави, інших держав, міжнародних організацій повернуться додому. Ми хочемо, щоб вони продовжували рід, виховували справжніх патріотів своєї держави.
У нас один біль, одна мета, одне бажання на всіх – побороти цього страшного ворога, добитися справедливості, щоб цей терор закінчився в нашій державі, щоб Україна перемогла у цій війні і будувала своє майбутнє.
Наталя: Ця війна – це дуже велика рана України. І я не знаю, скільки років чи десятиліть має пройти до того, поки ця рана загоїться. Наші хлопці і дівчата – це ті, що, як правило, народилися вже у вільній Україні, вони не бачать іншої країни, ніякого есесесера, ніякої росії, вони захищають свою країну і захищають її як герої.
Знаєте, наші захисники, які вийшли з полону, розповідали, що всі наші, хто там перебуває – і хлопці, і дівчата, – вони всі мріють. Мріють про те, що коли вийдуть, у них буде нове життя, будуть сім’ї, діти. Вони малюють собі проєкти на тоді, коли закінчиться війна, і про те, якими класними речами вони будуть займатися. Поки вони там сидять – вони планують своє життя в Україні на багато років вперед. Навіть полон їх не зламав – вони мріють жити в Україні, мріють про нові можливості, про те, як вони далі будуватимуть своє життя.
І я дуже хочу, щоб та мрія, яку мій син собі намалював, збулася.
Фото автора
Рада Європи Полонені Війна з росією
Источник: www.ukrinform.ua
