Хлопець із Донецька Василь Стус

Хлопець із Донецька Василь Стус

06.08.2021 09:00

Укрінформ

Кореспондентові пощастило зустрітися з людиною, яка товаришувала з поетом, сварилася й мирилася у студентські роки

Про Василя Стуса – великого поета, дисидента й мученика – в Україні знають усі. Хоча й не надто твердо. А мені пощастило зустрітися з людиною, яка з ним товаришувала, сварилась, а потім мирилася – в студентські роки. Свідчення Анатолія Кулика цінні тим, що він не намагається представити себе як друга й соратника видатної людини. От так випало йому по життю, що шляхи перспективного комсомольського діяча і майбутнього політичного в’язня, перетнулись в одній вельми характерній точці – в тодішньому місті Сталіному (нині Донецьк — ред.), майбутній «столиці» донбаського «сепаратизму».

ЯК ПРОЙТИ ДО АНАТОЛІЯ ФЕДОРОВИЧА?

У лютому на Луганщину зі своєю книгою «Справа Василя Стуса» приїздив київський журналіст Вахтанг Кіпіані. Як мені тоді ж повідомили, під час зустрічі з читачами в Новопскові до нього підходила людина, яка навчалася з Василем на історико-філологічному факультеті Сталінського педагогічного університету наприкінці 50-х років минулого століття. Зізнаюсь, тоді мене це не сильно зацікавило. Але коли випала нагода побувати на Гайдамацькій могилі, передивився відомості про неї і ще раз натрапив на це ім’я: Анатолій Федорович Кулик.

Анатолій Кулик

Не у зв’язку з пам’яткою – просто краєзнавець Василь Каплунов, який нею опікується, є давнім другом Анатолія Кулика, а отже і знає про нього багато чого. Зокрема й про його стосунки з поетом у молоді їхні літа. До всього Василь Іванович і сам Василю Стусові людина не зовсім чужа. Але про це розповідати він мене не вповноважував. Та як би там не було, він мені дав телефон свого товариша і домовився з ним про мій візит.

У телефонній розмові дружина Кулика пояснила, як дістатись їхнього будинку. Про всяк випадок вирішив уточнити маршрут у людини, яка з візочком неквапливо йшла назустріч по головній вулиці Новопскова.

– Як пройти на вулицю Набережну?

– А ви там кого сподіваєтеся знайти?

– Анатолія Федоровича…

Не дослухавши прізвища, мій співрозмовник показав асфальтову стрічку, якою я мав слідувати. І впевнено так додав:

– Як заблукаєте, не питайте Набережну, питайте, де живе Анатолій Кулик. Вам покажуть.

Власне, так і вийшло. Потрапивши на вказану вулицю, я помилився номером будинку. Я ще роздумував, чи тиснути на кнопку дзвінка, як молодий хлопець у домашніх капцях вийшов за ворота і після перших пояснень люб’язно провів аж до самих потрібних мені воріт.

Відкрив господар, провів до світлиці. Він ґрунтовно підготувався до зустрічі з представником мас-медіа. Виклав газети, в яких публікувався сам або про нього писав хтось інший, книги Василя Стуса, його сина Дмитра (з дарчим надписом). А от фотографії студентських років виніс не відразу: мовляв, якість аматорська, та й вицвіли за шістдесят із чимось років…

ЗУСТРІЧ ІЗ КЛАСИКАМИ

– Ви самі з Новопскова?

– Оце – мій дім. Я його побудував. А там, по ту сторону – батьківська хата. Я там народився, виріс, проводжав на фронт батька. У школі був секретарем комсомольської організації, чому мене й забрали в райком комсомолу. А чому вибрали: любив читати газети й переказувати прочитане. А вивчив цьому мене батько. Батько був комуністом і передплачував газети. А ввечері вони лягають із мамою – і просить: «Синку, почитай, що робиться в Кореї (саме в Кореї на той час війна йшла). А що там? А там?…». Ну, я читаю, а вони: «Ох! Ах!» Коли дивлюся, а вони вже сплять. А я стараюсь!..

Набуту звичку Анатолій переніс до школи – проводив серед однокласників політінформацію. Сам, без будь-якого доручення. Точніше, доручення з’явилось згодом, а потім захурделилась комсомольська робота: спочатку обрали секретарем шкільного комітету, потім забрали до райкому. Через це аж на два роки затримався із вступом до Сталінського педагогічного інституту.

Студент сталінського вишу

– Вибачте, не зовсім розумію. Чому саме до Сталінського. Адже тоді в Ворошиловграді працював такий самий педагогічний виш.

– Тому що там не було факультету ІСТОРИКО-, тільки філологічний. А в Донецьку був історико-філологічний. Я з інституту вийшов учителем історії, української мови і літератури. Для мене українська мова і література й дотепер багато важать.

Враховуючи стаж роботи в райкомі, першокурсника одразу призначають до комітету комсомолу інституту. Доручили керувати позавузівським сектором – забезпечувати зв’язок вишу із шахтами та заводами. А ще організовувати загони, які мали лазити по підвалах, витягати звідти проституток, алкашів та інший асоціальний елемент. І ще – забирати в торгашів платівки із записами заборонених співаків. От тільки місця в гуртожитку для такого активіста не знайшлося. Поселився в хазяйки за адресою: 2-й ставок, 3-я будка.

Анатолій Кулик і хазяйка 3-ї будки

Зате в гуртожитку жив новий товариш Анатолія по групі – Олег Комар. Якось він прийшов до нього в гості і побачив у кімнаті трьох незнайомців.

Зустріч студентів у дворі Будки №3 біля 2-го ставка

– Двоє, дивлюсь, такі, як Олег, а третій – здоровий, вухатий. Очі такі пронизливі. Олег читає свої вірші, а перші двоє прискіпуються: ти те пропускаєш, а ось це зайве… А здоровань сидить, слухає і мовчить. Аж потім каже цим двом: «Досить. Олежка, в тебе все добре. Старайся, і будеш ти гарним поетом». Оце моя перша зустріч з цією людиною. Високий, стрункий, красивий…

Олег Орач (Комар) і Анатолій Кулик

Поетами стали обидва. Василь Стус і Олег Комар. Який обрав собі псевдо – Орач.

Анатолій Кулик зліва, справа – Олег Орач. Маріуполь, 1959 р.

ЛЮБІТЬ УКРАЇНУ

Перший конфлікт зі Стусом виник на ідеологічному підґрунті – той своєму новому товаришеві ледь не зіпсував кар’єру.

– Запрошує нас завод – забув, який. Нарада в них проходила, чи що, а після наради зустріч з інститутською делегацією. Я її очолюю. А хлопці оці просяться зі мною… Хочу відразу сказати, яка це була пора. Хрущовська відлига, і що можна казати, чого не можна – хтозна. Я виступив. Виступили й вони. Читали свої вірші. І тут слово бере Стус. Як почав розповідати, якою має бути Україна: незалежною, сильною – а якою вона стала?! Як її шкода. І все – у віршах… Ні, не тільки віршами… Ну, що. Донесли. Мене викликають до партійного комітету: «Слухай, що ви там наговорили? За яку Україну агітували? Ми тебе попереджаємо: більше не води їх на такі зустрічі, бо постраждаєш». Кажу: «Ну, раз так – все».

Через деякий час делегацію вишу запросили шахтарі. Анатолій відмовляв хлопцям, але ті його вмовили – і знову повторилося все, як і першого разу. Винуватця вигнали з комітету комсомолу. Каже хлопцям: «Бачите, до чого ви довели. Мені – кінець…» Гадав, вони його покинуть, а вони навпаки, особливо Василь. Каже: «Ти не ображайся. Все ще попереду».

– Почались у нас із ним суперечки. Він доводив, що Україна репресована понівечена Голодомором. А скільки загинуло українців на війні! Росія не хотіла бачити Україну сильною державою. А я ж… Батько – фронтовик. Відповідаю: «Вона ж перемогла у війні». – «Якби Україна була незалежною, може, й війни б не було…»

Стус залучив друга до міської бібліотеки. Йому давали книжки, про які пересічні читачі не знали. Деякі взагалі були заборонені, але Василеві їх видавали. Особливо з історії України. І він доводив, якою по-справжньому сильною була би незалежна Україна.

– Отаку Україну він любив. А не ту, виснажену, якою вона стала. Не любив російською говорити. Я від нього не чув жодного російського слова. Це мало вплив на мене, звичайно.

НЕ БЕЗ БЕШКЕТУ

– Один раз, на День народження Тараса Григоровича Шевченка він запросив нас до себе додому. Рік не пам’ятаю – 1958-й чи 59-й. Вони переїхали до Сталіного з Вінницької області; не знаю, чи самі побудували хату на околиці міста… Коли ми прийшли, батька не було. Я так і не знаю за батька його, яка його доля. Мати була. Вона тоді нас зустріла. Стіл так – нормально. У розмові згадували окремі епізоди з життя Тараса: мало прожив Григорович, але який світ після себе залишив! «Так би прожити. – Василь додає. – І так би чесно померти».

Співаємо “Заповіт”. Хлопці – не дуже вправно, я співав краще. Для мене співати – їсти не давай. Василь приємно здивований. Я в його очах ще підняв авторитет. Тут, як-то кажуть, сідлаю свого коня. Починаю: «Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю». За сімейними переказами, цю пісню любив і вмів співати мій дядько Михайло, який загинув у 42-му році під Сталінградом. Героїчний образ дядька надихав. У результаті – оплески. Василь не зводить з мене очей, а я починаю «Там, де Ятрань круто в’ється». Василь не витримує, кричить: «Мамо, йди сюди, послухай, як цей хлопець співає народних пісень!» Здається, це була чи не єдина похвала за два роки знайомства (всміхається). Але якої ваги вона була для мене! А як гарно співала його мама! Отакого співу українських пісень я більше ніколи не чув. Одну згадав: «Із-за гори кам’яної». Через багато років, у літах, коли почув специфічні слова, що торкнули болючу вікову тему… «Запрягайте коні в шори, коні воронії, та й поїдем доганяти літа молодії». Василева мама просить ще щось заспівати. Співаю «Повій, вітре, на Вкраїну», «Чорнії брови, карії очі». В очах жінки – сльози. Я замовкаю, а Василь утішає її…

Тут же, за столом, Стус розповів, який «перформенс» вони з друзями утнули в центрі міста. Тоді, після XX з’їзду, масово прибирали пам’ятники Сталіну, зокрема прибрали статую, що стояла біля обласної бібліотеки ім. Крупської. Але так поспішали, що нижня частина залишилась на постаменті. А зверху поставили Тараса. Для годиться, написали на постаменті: «І мене в сем’ї великій, сем’ї вольній, новій не забудьте пом’янути незлим тихим словом».

– А хлопці дивляться на таке неподобство – і вирізають поруч на граніті: «Люди добрі, люди милі, що ж ви наробили?! На грузинську чорну ж… мене посадили». Оце тобі Стус! І його друзі. Це ще до мене вони зробили. Я про це дізнаюся на оцій зустрічі з його матір’ю.

Мабуть, тоді в крові у Василя Стуса вирувала енергія юності. Він, до речі, не тільки бібліотеку відвідував, але й футбольне поле. Грав за команду історико-філологічного факультету. Зрозуміло, був капітаном команди. А заразом – очолював тоді неформальний ще клуб фанатів сталінського «Шахтаря». Анатолій Федорович уже виніс конверт із фотографіями; я їх розклав на столі.

Капітан команди Василь Стус (вищий за всіх). Розбір після першого тайму гри команд Педінституту і політехнічного інституту. Гра закінчилась з рахунком 1:1

– Ось, Стус стоїть, найвищий від усіх. Людина з характером, він і в футболі керував нами. Граємо, а він перед початком: «Ви ж не забувайте, що ми – українці!» Згадую іще таке. Зібрав він нас, і ми всі пішли зустрічати на аеродром команду «Шахтар» після повернення з Москви. Хлопці грали з московським «Спартаком» на його полі і виграли. А поверталися ввечері. Він зібрав десятків три студентів для зустрічі і наказав нести гравців «Шахтаря» на плечах – подякувати за перемогу над москалями. «Шахтар» – молодець!, «Шахтар» – молодець!» «Бий кацапів! Бий кацапів!» Оце Василь, що там казати…

Воротар – Анатолій Кулик

ОДА НАОСТАНОК

Василь Стус і Анатолій Кулик – однолітки, але перший вступив і закінчив навчання в інституті на два роки раніше. Після того вони вже не бачились, хоч одного разу Анатолій отримав листа (він тоді служив в армії, проходив навчання в школі сержантів у Загорську, нині – Сергіїв Посад). Лист був короткий:

«Здоров, козаче. Чого замовк? Як служиться? Не забув свою Батьківщину? У нас жара, вітрище. Ось тобі ода-«експромт»:

«О, блудний сине України!

Коли б ти швидше одслужив

Та, добру випивши чарчину,

В Загорській лаврі помоливсь

І, в першу стрибнувши машину,

Мерщій вертав на Україну,

Де нам любилося колись,

Де ми здружились і зжились.

Куди і я думками лину.

Пиши, бусурман, і співай,

Обов’язково вишли фото.

Ну, бувай.

Василь Стус».

– Я написав йому, але відповіді не отримав. Лист прийшов назад зі штампом «Адресат вибув». І я його втратив.

Проте вони таки зустрілись. Восени 1989-го Анатолій Кулик проходив якісь курси в Києві – і так збіглося, що саме в ці дні відбулось перепоховання Василя Стуса, Олекси Тихого та Юрія Литвина. Тільки тепер звернув увагу: двоє з трьох – «донецького» походження. Як на мене, це не випадково. Українських дисидентів у Союзі винищували особливо… ретельно, а в самій Україні насамперед – вихідців з індустріальних теренів Сходу. Мабуть, недарма. Адже роль страйкуючих шахтарів у тому, що була проголошена Незалежність, принаймні, не набагато менша, ніж інтелігентів Заходу й Центру. І хтозна – може, батьки тих, хто грюкав касками на майданах Донецька й Макіївки були ті, хто слухав Стуса на отих зустрічах у 1957-му…

*       *       *

Анатолій Федорович після навчання повернувся до Новопскова – і йому відразу пригадали роботу в комсомолі. Прийняли до лав КПРС і забрали вже до райкому партії. «Доріс» до завідувача оргвідділу, потім пішов учителювати – і скоро поставили його завідувати РайВНО («районний відділ народної освіти», якщо хто не знає – головний над усіма школами району). Закінчував кар’єру директором найкращої школи районного центру.

Музикант духового оркестру інституту

Для чого я ставлю тут поруч дисидента – і номенклатурного працівника середньої ланки (ну, може, трохи нижче середньої)? Поясню. Мене давно турбує питання: як так сталось, що 24 серпня 1991 року комуністична більшість у Верховній Раді мало не одностайно підтримала Акт Незалежності? Ну, добре. Кажуть, у Москві провалився путч, комуняки злякались Єльцина і… А 16 липня 1990-го кого вони злякались, коли голосували за Декларацію про суверенітет? А також за цілу низку законопроєктів, якими Україна перебирала від Москви на себе керування кількома найважливішим сферами життєдіяльності держави.

Гадаю, тому це сталось, що в багатьох із «групи 239» були в житті зустрічі з такими, як Василь Стус, Валерій Марченко, Іван Світличний і ще багато-багато інших. У кризовій ситуації це й спрацювало. А тепер Анатолій Кулик шкодує, що не можна повернути до життя його товариша:

– Вибачте, що я скажу: отакого нам президента треба. Це людина твердих поглядів. Стійка людина в усіх відношеннях. Він зумів мене перестроїти. За Україну я почав по-іншому думати. «Ми повинні боротися, щоб Україна стала незалежною! Самостійною. Сильною», – казав. Він і виступав за таку Україну.

Фото автора та з архіву Анатолія Кулика

Перше фото: Василь Стус (другий ліворуч) із друзями, праворуч – Алла Горська, з фондів Укрінформу

Источник: www.ukrinform.ua

No votes yet.
Please wait...
Поділіться своєю знахідкою

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *