Григорій, який возить тіла загиблих героїв

Григорій, який возить тіла загиблих героїв 26.10.2022 08:00 Укрінформ "Моя душа рвалася щоразу, як я віз загиблих через цей коридор пошани, в якому навколішки стоять старі, молоді, діти…"

Це було гарне прифронтове містечко. Про те, що таке війна, тут знають з 2014 року. Але до великого лютневого вторгнення здавалося, що за вісім років місто вже прожило і навіть призабуло тримісячні бої. Тут працювали кафе, магазини, а на пляжах влітку було повно людей. За ці пів року люди звідси повиїжджали. Магазини зачинилися. У місті багато зруйнованих будинків. І ми стоїмо неподалік єдиного кафе, яке працює, і чекаємо на зустріч із людиною з делікатною місією.

Григорій (на його прохання ми не згадуємо прізвище) зупиняється на своєму білому рефрижераторі, вітається. А почувши гучне оголошення “Повітряна тривога, слідуйте, будь ласка, в укриття цивільного захисту”, зауважує:

– Та у вас тут усе по-панськи. Повітряна тривога, просимо сховатися. У нас, у Лимані, просто «ти-дищ»-«ти-дищ», аж на ліжку підкидає. Зате вдома… Там будь-яка подушка м’яка, навіть під час обстрілів.

– Ваше помешкання постраждало?

– Так, і моє, і батьків. Як майже в усіх у місті. Росіяни виносили все, що бачили.

Григорій приїхав поговорити зі своїм колегою із «Гуманітарно-логістичного центру «Бульдозер», що працює в рамках гуманітарного проєкту Збройних сил України «На щиті». Це волонтери, які допомагають транспортувати загиблих героїв до місць поховання. «Бульдозер» – унікальна ініціатива. В Україні є безліч волонтерів, які допомагають військовим, цивільним з окупованих територій, біженцям, навіть тваринам. Але загиблі, тіла яких чекають та шукають рідні, — тема не дуже обговорювана і не дуже відома.

“Я ж не знаю, як молитися – за здоров’я чи упокій”, – поділилася зі мною одна із мам, яка шукає сина. Інша висловлювала логічні (як на мене) припущення, чому її дитина могла вижити в окупованому Маріуполі. Бо допоки немає тіла, є надія. Сотні матерів здають власні ДНК на експертизу і щовечора моляться, щоб знайти тіло дитини. Вони все розуміють, що їхні діти були готові загинути, але мріють, щоб могли їх поховати, і… хочуть переконатися, що документ про смерть їхньої дитини — правда.

Саме тому ось така праця – плече офіційним структурам у доставці тіл військових – видається особливо цінною.

Григорій, власне, і сьогодні віз у морг згаданого містечка ексгумовані в Лимані тіла. Він зупинився для розмови і відійшов зі своїм колегою.

Я чую, як вони обговорюють деталі:

– Я хотів би з “нуля” тіла хлопців доставляти.

– Ризикуєш… Що з паливом?

– Пообіцяв заправити комбат. І ще запитання… ( голос стишується)

– Про це нехай подбають цивільні адміністрації, саме ці хлопці їм владні крісла та їхні кабінети повернули.

– Я все вирішу, я ж місцевий, ти що забув… Зараз перевантажу ексгумовані тіла, а потім поїду в Лиман та відісплюся…

Григорій пояснює мені, що часу немає і якщо я не проти, ми можемо продовжити розмову дорогою до місцевого моргу.

– Григорій, ви з Лимана. Вважається, що на Донбасі панують проросійські настрої. Ви проукраїнська людина, українською говорите і наших загиблих возите…

– Не треба стереотипів. На Донбасі українців значно більше, ніж прийнято думати. У моєму колишньому оточенні тих, хто на боці України, дуже багато, більше, ніж на протилежному. А колаборанти – вони чому такі? Бо взяли в руки автомат і вже на тобі – соціальний ліфт. Один такий прийшов до мене на початку вторгнення і просто віджав магазин ритуальних речей. Я ж до війни теж похованнями займався. У березні, коли бої вже були дуже жорстокі, встиг вивезти родину з Лимана. А потім почав думати, як далі, дізнався про проблему з транспортуванням тіл наших бійців – не вистачало водіїв і машин. Мені одразу кілька статей про це потрапило на очі. І я зрозумів: о, треба шукати керівника «Бульдозера». Знайшов. І ось я їжджу. У нас в організації чотири машини і ми працюємо 24/7. Деякі хлопці працюють з 2014 року, бо навіть у періоди затишшя загиблі були завжди, інколи їх привозили з окупованих територій. Із квітня оця машина проїхала близько п’ятдесяти тисяч кілометрів. Зазвичай ми спимо в машині. Відвезли хлопців від моргу до місця поховання, є пауза — поспав. Пам’ятаю свій перший рейс із Дніпра на захід України. Рідні в селах дізнавалися раніше про те, що привезуть їхніх односельчан, і майже у кожному селі наш бус зустрічали, встаючи на коліна. Я п’ятнадцять років займався похованнями, я знаю все про правові процедури, особливості процесу та почуття рідних, але моя душа рвалася щоразу, як я віз загиблих через цей коридор пошани, в якому навколішки стоять старі, молоді, діти. Деякі стають навколішки, навіть тримаючись за палицю. Неможливо звикнути, неможливо відсторонитися від цього.

Григорій приїхав у двір моргу.

– Вибачте, я повинен допомогти перевантажити тіла. Частина – у Дніпро, частину цивільних попросили відвезти до Краматорська. Далі будуть брати тканини для експертизи ДНК.

Григорій і перевантажує сам, і сам бере участь у ексгумації. Він попередив, щоб я не знімала загиблих і щільно підігнав свій фургон до іншого рефрижератора, який далі везтиме загиблих у Дніпро.

Я чекаю на нього у дворі.

Сюди привезли двох хлопців, які вночі загинули в бою. Їх винесли з машини, і я змогла їх побачити – років по сорок. У житті – два струнких красені. І дивилася на їхні закривавлені бронежилети, бачила, як у одного звідкілясь забрали гранату (оскільки вони загинули в бою, то у них був боєкомплект), і бачила зранені очі побратимів. А поруч з моргом кричала мати, якій знайшли її загиблого раніше сина і привезли сюди ж. Власне, це була візуалізація ціни перемоги. Вона – за кожним звільненим містечком.

Через хвилин двадцять Григорій звільнився і продовжив розмову про загиблих зі ще одним фахівцем «Бульдозера». І цього разу вони по-діловому обговорюють тему, в якій стільки драматичних деталей.

– Я везу тіла. Інколи вздовж дороги бачу щось схоже на поховання. Там ще не було саперів, що робити?

– Фіксуй локації. Те саме перекажи місцевим ДСНС, коли “проходять” краї доріг, якщо бачать фрагменти поховань, то нехай теж фіксують локації. Навіть якщо це будуть фрагменти тіл, рідні після експертизи ДНК зможуть їх поховати, буде куди на могилу ходити, будуть мати уявлення, як загинув член їхньої родини.

– Далі. У завалах можуть бути загиблі. А на цьому клаптику землі немає ані зв’язку, ані техніки, яка розбирає завали… Або розбили, або угнали. Все, що могло поїхати, поїхало… Як шукати?

– Цивільні адміністрації мають подбати. А взагалі потрібні рації. Дуже потрібні рації. Це ж як полегшить роботу, координацію, щоб віднаходити зниклих безвісти.

Вони закінчили розмову, в якій попри важкі деталі, я побачила ще щось. Культуру та традицію шанобливого ставлення до героїв. Віддати данину пам’яті померлим технічно не так важко у мирний час, коли все, що треба для поховання у пішій доступності, і родичам усі готові допомогти. А вкрай важко зараз, коли люди гинуть у бою, у наджорстокій війні, і коли рідні шукають тіла загиблих, коли ворог намагається цьому перешкодити, і коли останній шлях героя додому – сотні кілометрів. Але цю справу потрібно робити. Рідні мають право бодай на це.