Глава «Левада-Центру» передбачав катастрофу «путінізму» у 2024 році

Глава «Левада-Центру» передбачав катастрофу «путінізму» у 2024 році 22.01.2023 11:00 Укрінформ Продовжуємо читати книгу Олега Кудріна «Путівник з рашизму-путінізму»

Минулого разу ми розглядали роботу наукової обслуги кремля, що описує «путінізм» у хвалебних мажорних тонах. І тоді ж окреслили узагальнені контури пари опонентів у соціологічній сфері: науково-коректний «Левада-Центр» – і лакейський ВЦВГД на держбюджеті.

Сьогодні ми розвинемо цю тему, показавши, що й у Росії були фахівці, які описували «путінізм» дуже точно – як на кожен конкретний період, так і в розвитку.

«ЛЕВАДА-ЦЕНТР» – ІНОАГЕНТ ПІСЛЯ ДОНОСУ «АНТИМАЙДАНУ»

У середині 2009 року вийшла досить велика, та все ж таки компактна стаття «Природа путінізму», написана директором аналітичного «Левада-Центру» Левом Гудковим (не плутати з опозиційними політиками – Геннадієм та Дмитром Гудковими). Вона, звичайно, була прочитана фахівцями, але не більше того. А шкода, оскільки в ній давався серйозний аналіз того, чим був на той період «путінізм». Часи, якщо згадати, цікаві. Трохи більше року, як на президентській посаді дмитро медведєв. Системні російські ліберали його поважають і навіть несистемні потай сподіваються на покращення. Хоча сигнали, які насторожують, щоб не вірити новому «президентові», були з перших місяців «правління» (війна з Грузією, збільшення терміну президентських повноважень з 4 до 6 років).

Стаття Гудкова вийшла в щоквартальному журналі «Вестник общественного мнения» того ж таки «Левада-Центру», тобто не найпопулярнішому в країні виданні. І тут треба трохи детальніше розповісти про заочну суперечку незалежного, наскільки це можливо в російських умовах, «Л-Ц» – і ВЦВГД, Всеросійського (до 1992 року – Всесоюзного) центру вивчення громадської думки, який насправді не так її вивчав, як намагався акуратно перетворити, щоб не розгнівати путіна.

Але так було не завжди. З 1992-го по 2003 рік ВЦВГД керував видатний фахівець (до речі, родом із Вінниці) Юрій Левада, а Лев Гудков був у нього керівником ключового відділу соціально-політичних досліджень. Але 2003-й – етапний рік у сенсі закручування гайок. При цьому до соціології, котра дивиться далі, ніж опитування, в який колір фарбувати лавки у столичному мікрорайоні, руки влади дійшли раніше, ніж до Ходорковського (жовтень) та брудних парламентських виборів (грудень). Вже у серпні! Тоді й було засновано альтернативний «Левада-Центр» – на той час таке ще було можливе. А після смерті Левади його директором обрали Гудкова.

Після цього ВЦВГД швидко еволюціонував в бік ганебної придворної соціології. А «Левада-Центр» щосили намагався тримати планку. І вже у вересні 2016 року за доносом руху «Антимайдан» отримав від Мін'юсту Росії горде звання «іноземного агенту».

ВІКІПЕДІЇ НА ЗАМІТКУ: ТЕРМІН «ПУТІНІЗМ» ВІД ЕНН ЕППЛБОМ

Насамперед – про термінологію. Гудков використовує слово «путінізм» обережно, роздумуючи про його наукову коректність. При цьому директор «Левада-Центру» зовсім не згадує В'ячеслава Ніконова, якому російський науковий офіціоз приписує перше визначення «путінізму». І він вважає, що в науковому сенсі цей термін вперше був описаний не кимось, а Енн Епплбом.. (В Україні перекладено головні її книги – «Історія ГУЛАГу», що  здобула Пулітцерівську премію-2004, «Залізна завіса: Приборкання Східної Європи, 1944-1956» та «Червоний голод. Війна Сталіна проти України»). У статті «путінізм. Демократія. російський шлях» 2008 року, Эпплбаум трактувала «путінізм», як систему керованої демократії та корпоративного капіталізму, що відбиває світогляд путіна. І це добрий приклад, аби показати, чим справжня гуманітарна наука відрізняється від офіційної.

Ніконов говорив, що «під “путінізмом” розуміє нинішній російський режим та ідеологію путіна». Визначення тавтологічно безглузде, як порожня, ненадута кулька, оскільки не надані хоча б якісь позначення суті названих режиму та ідеології. Відповідно, за Ніконовим, все, що скаже путін, буде його «ідеологією», а все, що він зробить – «російським режимом». Причому в будь-який момент часу – «нинішнім».

Епплбом, на відміну Ніконова, дає дві системні характеристики існуючого режиму. А також вказує на не якусь нібито існуючу ідеологію, а на те, що режим склався під впливом лише «світогляду путіна». Можна сказати, підкреслює цим персоналістський характер режиму. І ось це справді коректне визначення. Що зазначено Гудковим, але не помічено російськомовною Вікіпедією.

Який же погляд на сутність путінізму самого Гудкова? Він будує своє визначення на прийомі «від противного». Тобто заперечує твердження, що «путінізм» це повернення в СРСР (думка Збігнєва Бжезінського) або різновид фашизму (думка Олександра Мотиля; хоча, строго кажучи, Мотиль у своїй статті 2009 року говорив, радше, про «елементи фашистської системи» або «фашизоїдну державу» путіна). І це дуже цікаве зауваження – динамічне. Оскільки Бжезінський, з його апелюванням до Радянського Союзу, вказує на минуле, тобто психологічні та системно-структурні витоки «путінізму». Мотиль зірко пророкує майбутнє. А ось Гудков, як соціолог, намагається максимально точно і коректно описати поточний стан путінізму на 2009 рік.

Крім зазначених заперечень, він спростовує більш поширене на той момент судження про «персональну авторитарну владу» путіна. На його думку, путінізм-2009 настільки відрізняється від низки вже відомих авторитарних режимів (у Латинській Америці, Південно-східній Азії), що потребує окремого підходу. Власне, тому, дане явище і заслуговує на окремий термін.

ЧОМУ ПУТІНСЬКИЙ РЕЖИМ 2009 РОКУ – НЕ ТОТАЛІТАРИЗМ

Отже, Гудков постулює, що «”путінізм” – це не тоталітаризм і це не звичні і добре описані форми авторитаризму». Режим виник на уламках радянської системи, що луснула, й уламків старих інститутів («суд, прокуратура, армія, МВС, школа тощо»), які за 1990 роки сутнісно не сильно змінилися. Зате перетворилися на «безліч приватних, корпоративних та групових утворень зі своїми приватними, корпоративними та груповими цілями та інтересами». Далі опис «путінізму» Гудков будує на його несхожості з тоталітаризмом. Перерахуємо ці ознаки, важливі у подальших міркуваннях, при порівнянні путінізму-2009 з путінізмом-2023.

1. Немає колишньої монополії «партії-держави» (зрощення партійного апарату та державних органів управління). 2. Немає «єдинорятівного» і «все пояснюючого» вчення, «політичної релігії», тотальної за охопленням мобілізаційної ідеології. 3. Зовнішня політика режиму не орієнтована на експансію, максимум можливого – створення санітарного кордону проти західних впливів. 4. Немає специфічного для тоталітаризму поєднання терору, масових репресій та тотальної пропаганди. 5. Немає державної, централізованої, планово-розподільчої економіки, підпорядкованої цілям режиму. 6. Немає режиму закритого суспільства, є режим напіввідкритості. 7. Немає колишньої системи кадрового резерву (частковим замінником інституту номенклатури КПРС є кадри спецслужб).

І докладніше останній пункт: «8. Ментальна та психологічна опора режиму – периферія, консервативне та депресивне середовище, що не має власних ресурсів для виходу із ситуації розпаду радянської соціальної інфраструктури. Еліта опортуністична і продасть нинішнє керівництво, як тільки побачить, що режим почав тріщати. В інституційному відношенні режим спирається на силовиків (включаючи суд)».

ДЕРЖАВА, ПРИСВОЄНА СПЕЦСЛУЖБОЮ? ОРИГІНАЛЬНО

Сьогодні, після 24 лютого та на 2023 рік, ми бачимо, що те, чого 2009-го в «путінізмі» не було, тепер є. Причому особливо повно, жорстко та страшно – на тимчасово контрольованих ним окупованих територіях. Є мобілізаційна ідеологія – російський шовінізм, є експансіоністська зовнішня політика, є масові репресії у поєднанні з тотальною пропагандою, одержавлення економіки, дедалі більша закритість суспільства та держави… (І трохи пізніше ми побачимо, як Гудков відзначав цей шлях путінського режиму до тоталітаризму).

А ось критика Гудкова уявлень про «путінізм», як авторитарний персоналістський режим здається менш переконливою. Втім, автор і сам це відчуває, вдаючись до застережень: «Як мені видається (можливо, помилково), путін (реальна особа) сам особисто значно більшою мірою залежить від кола осіб, які “приймають рішення”, ніж “вони” від нього. Навряд чи путін визначає його склад або обмежує доступ до нього. Цю тезу серйозно обґрунтувати не можу і пропоную розглядати як гіпотезу».

На жаль, гіпотеза виявилася помилковою. Шкода, що так: колективне керівництво, нехай і в агресивній, репресивній країні, все ж таки набагато краще, ніж одноосібне. Бо залишає надію хоч на якийсь «захист від [політичного] дурня». А радбез росії 21 лютого 2022 року, на якому вищі чиновники країни, тремтячи і заїкаючись, наче кролики перед удавом, присягали на вірність вождю в запланованій їм війні, показав, що рішення вже прийнято одноосібно – самовдоволеним і самовпевненим політичним «дурнем»

Ще одне важливе зауваження Гудкова – у розвиток теми, чому «путінізм» варто визначити, як «окремий підвид репресивних режимів». Директор «Левада-Центру» визначає його як «державу, апропрійовану приватними силовими угрупованнями». І це дійсно незвичайне явище, яке заслуговує на окреме вивчення. Це вже не «опора на силовиків», а зовсім інша ситуація – коли «політична поліція не так інструмент для влади, як вона фактично сама стала владою».

ПУТІНСЬКИЙ РЕЦИДИВ ТОТАЛІТАРИЗМУ, ЩО ВЕДЕ ДО КАТАСТРОФИ

Пізніше, у важливому для нас і для світу 2014 році, у посткримнашівській статті «путінський рецидив тоталітаризму» Гудков, спираючись на соціологічні дані, добре і точно показав наступний етап путінізму – коли зі штучно спричиненого патріотичного піднесення виникла цілком реальна нова консервативна консолідація суспільства навколо влади і тепер уже точно «персоналістського режиму». (У продовження цієї теми варто також відзначити, як Гудков назвав свіжий двотомник своїх статей на 1630 сторінок – «Зворотний тоталітаризм», 2022).

Висновки, зроблені у «путінському рецидиві тоталітаризму», дуже точно описують нові вектори, які призвели до сьогоднішнього стану росії та «путінізму». Ось, наприклад: «Дієвість пропаганди пов'язана з імморалізмом, який нав'язується в трактуваннях подій, і звільненням від усвідомлення колективної відповідальності». Сьогодні ми бачимо підсумок такої восьмирічної роботи всепроникної пропаганди – колективна аморальність переважної частини країни-агресора, консолідованої навколо влади.

Гудков також показує механізми «масової мобілізації та переведення суспільства в особливий стан консолідації та “готовності до війни”». Підсумковий висновок: «Концентрація негативних трендів еволюції росії — скочування до чорносотенної ідеології, православного мракобісся, антизахідництва та антилібералізму веде до відторгнення від світових процесів і гарантує наступному поколінню стан ресантіментної (ворожої, – ред.) самоізоляції».

Достеменно описані всі наслідки такої ситуації – «посилення геронтократії, скорочення вертикальної мобільності, негативна селекція кадрів управління, а також архаїзація масової свідомості», витіснення в еміграцію ліберально налаштованих груп. «Кінець (віддалений, через десять років) – національна катастрофа і деградація», – пророкував глава «Левада-Центру» 2014 року. Насправді вийшло дещо інакше – путінський режим зумів провести «зворотний тоталітаризм» м'яко і плавно. Та в результаті посмілішав настільки, що зважився на докорінну перебудову світу – ультиматум Заходу та вторгнення в Україну. Катастрофа тепер, за десять років, йому справді загрожує. Але не через внутрішнє загнивання, а через військову поразку.

НЕ ІДЕОЛОГІЯ, А «СПЕЦІАЛЬНА ІДЕОЛОГІЧНА ОПЕРАЦІЯ»

У своїх розборах Гудков вкрай акуратно говорить про імітаційну «ідеологію путінізму» – тез із найгіршого консерватизму, архаїки, нашвидкуруч підхоплених і пристосованих кремлем до ситуації.

Як змінилася ситуація до кінця 2022-го. Керівник програми «російська внутрішня політика» московського Центру Карнегі (закритого у квітні цього воєнного року) Андрій Колесников у листопаді опублікував статтю «Науковий путінізм. Як у росії оформляється офіційна ідеологія».

Вона написана у зв'язку з тим, що для вузів рф було вирішено покроїти «ідеологічну дисципліну», оскільки «індоктринації дітей у дитячих садках і школах вже мало, необхідно уніфікувати уявлення про світ студентів (виходить, що і викладачів з їх неминучою чисткою)» . Новий предмет отримав попередню назву «Основи російської державності». Але за аналогією з «науковим комунізмом» його запропоновано позначити як «науковий путінізм». Колесников – прибічник широкого трактування терміну «ідеологія», хоча, можливо, це і публіцистичний прийом, аби яскравіше розкрити свою думку: «Ідеологія путінізму не систематизована, але вона існує і розкидана в його промовах, статтях та інтерв'ю. Війна зажадала більш чіткої її артикуляції <…> Примус країни до архаїки та «зворотного тоталітаризму» (термін Лева Гудкова) потребує ідеологічної підтримки <…> путінська автократія у своїй зрілій стадії рухається якщо не до теократії, хоча активність російської православної церкви різко збільшилася, то принаймні до ідеократії».

За Колесниковим, «путінська ідеологія — контрмодернізаційна». Більше того, вся «війна путіна — це імплементована на практиці “русская идея” (розглядалася нами в розділах про «рашизм», — О.К. ), яка теж ніколи не була закріплена в жодному каноні, але влада і принаймні частина населення завжди інтуїтивно розуміли, про що йдеться». І ця «ідеологія, яка складається з історичних, культурних, релігійних міфів, вигаданих традицій, образ, ресентименту, покликана легітимувати авторитарний режим». Все це – на основі уніфікації масової свідомості в рамках чорно-білої опозиції: ми – вони, наші – чужі. (Також доречно згадати наш розгляд «нашизму»).

У підсумку Колесников назвав конструювання такого гомункула «спеціальною ідеологічною операцією» і зазначив, що вона йде «успішніше, ніж [спеціальна] військова»…

Наступного разу, на противагу коректним і точним роботам окремих російських дослідників ми розглянемо… скажімо так, дивні роботи з «путінізму» окремих західних фахівців – британця Річарда Сакви та француженки, яка працює в США, Марлен Ларюель.

Олег Кудрін, Рига

Источник: www.ukrinform.ua

No votes yet.
Please wait...
Поделитесь с друзьями

Ответить

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *