Дочекатися. Із російського полону повернулася родина «азовців» Чепурків

Дочекатися. Із російського полону повернулася родина «азовців» Чепурків 10.01.2023 11:16 Укрінформ "Дорогою на обмін зустріла колону росіян — гладкі, мордаті. Не те що ми — худющі, замучені…"

Жителька Умані Світлана Чепурко дочекалася з російського полону сина й невістку. Олександр і Юлія — військові полку “Азов”, які потрапили в полон із заводу “Азовсталь” у другій половині травня. Олександра звільнили у вересні, коли 200 українських воїнів обміняли на Віктора Медведчука. Юлію — в останній день такого страшного для нас усіх 2022 року. Нині Юлія Чепурко проходить реабілітацію в Києві. Олександр підтримує дружину. Розмовляю з матір'ю Олександра — Світланою Чепурко в Умані, де її рідні прожили майже все своє життя.

ВІД СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ ДО БАТАЛЬЙОНУ “АЗОВ”

— Сашині дід і батько були військовими, — розповідає жінка. — Обоє хотіли стати льотчиками, але здоров'я підводило. Син нібито обрав цивільну спеціальність, учився на аграрному факультеті Уманського сільськогосподарського університету. Однак від долі не втечеш, — теж змушений був стати військовим та ще й добряче понюхати пороху. Він дуже рано одружився — у 19 років. Згодом народився онук Мишко. А в 2014 році Саша зателефонував із Києва. Порадив сісти, бо таку новину краще почути сидячи. Сказав: “Мамо, я записався в батальйон “Азов”. Там були дуже суворі вимоги: треба мати міцну статуру, гарне здоров'я. Але з усіма вимогами син упорався і вже в 2015 році звільняв курортне селище Широкине. Якихось подробиць, розповідей про бої я від нього ніколи не чула. “ Мамо, у мене все добре”, — була відповідь.

У 2016 році Олександр розлучився з першою дружиною. Наступного року познайомився з Юлею — випускницею Уманського педагогічного університету і згодом забрав дівчину до місця служби — в Маріуполь.

— Я була в них у Маріуполі чотири рази, — продовжує Світлана Василівна. — Двічі взимку й двічі влітку. Кажуть, місто було жахливим у радянські часи, але я побачила його прекрасним у будь-яку пору року. Мої рідні називали його лагідно — Марік. Так і казали: “до нас у Марік”. Місто молодіжне, сучасне. Тут було багато парків, один з яких був саме біля розбомбленого драматичного театру, багато вогнів. Усі газони ретельно поливали. Все було доглянутим і якимось святковим: безкінечні музичні концерти, фестивалі, які відбувалися навіть у будні. Плюс море. Коли Юля поїхала до Саші, вони спочатку знімали квартири, а потім купили приватний будинок у Мангуші. Військова частина стояла в Урзуфі. Юля пропрацювала в школі 4 роки, щоби випустити свій клас (вона вчителька початкової школи) і пішла військовим парамедиком у полк “Азов”, щоби бути ближче до чоловіка. Діти мали кішку, вівчарку Укру й навіть курей. Ми з Мишком їздили до них на море. Для внука не було більшого щастя, як побавитися з кицькою та собакою. А найбільшим святом у Маріуполі було 13 червня — день звільнення міста від російських терористів. Ми кілька разів були біля пам'ятника загиблим у 2014 році прикордонникам. Під час приїзду Саша з Юлею намагалися мені показати усі красиві місця Маріуполя, ніби відчували, що таким місто вже ніколи не буде. Коли їхали до нас, завжди брали кішку з собою, не лишали її.

“У НАС УСЕ ДОБРЕ”, — ПИСАВ СИН ІЗ РУЇН МАРІУПОЛЯ

Світлана Василівна згадує, що взимку 2021 Олександр і Юля приїхали в Умань. Олександр Чепурко до того часу мав звання капітана і командував ротою. Отримав у нагороду від командування іменний пістолет. Обоє мали бути на Черкащині до 7-8 січня, однак уже 27 грудня почали збиратися додому — прийшов наказ повернутися. Днів за 10 до початку війни полк “Азов” перевели на казарменне становище, військові днювали й ночували в частинах. Полк перебував у стані підвищеної боєготовності. Додому можна було вирватися лише на короткий час — погодувати домашніх тварин.

— Звістку про початок війни мені повідомила знайома з Канади телефоном, — голос співрозмовниці починає бриніти. — У Канаді саме була 21 година 30 хвилин. А вже невдовзі я сама почула війну на власні вуха. Два російські літаки почали бомбити військові склади в Умані. Почалася страшна канонада. Одна із ракет влетіла в сусідній із нашим будинок, але, на щастя, не розірвалася. Інша застрягла в асфальті біля будинку з іншого боку.

Світлана Василівна встає й показує у вікно будинок, у який влучила ракета. Він за декілька сотень метрів від автостанції.

— Тоді ж росіяни легко вийшли з Криму, за кілька днів узяли Бердянськ і стали наступати на Урзуф і Мангуш. Пам'ятаю, син зателефонував мені й сказав, що в Мангуші вже рашисти. Сашиних тварин годувала до 5-7 березня їхня знайома Каріна. Вона ж повідомила, що біля будинку був приліт, повідчинялися всі вікна. Кури валялися дохлими на подвір'ї. Доля собаки й кота досі невідома — вся надія на сусіда в будинку навпроти. Ну, а про людей годі й говорити — Маріуполь оточили й рівняли із землею. Для мене почалися найважчі дні. Я не знала, чим себе заспокоїти, всі варіанти видавалися програшними. Спочатку хотілося тільки одного — аби місто якнайшвидше деблокували. Вже потім ми усвідомили, що це було неможливо — від Запоріжжя до Маріуполя лише голий степ. Досі зі страхом згадую ті відчуття — таке враження, що ти в безкінечно довгому тунелі й виходу немає. Час від часу отримувала від сина короткі есемески: “У нас усе добре!”. Саша просив повідомити родичам кількох земляків із Умані, що їхні рідні живі, з ними все гаразд. Згодом уже показував мені відео розбитого міста і вщент обгорілий будинок, який вони захищали два місяці. Тут же була і Юлія — у підвалі рятувала поранених. Вона майже не виходила на поверхню, тож увесь зв'язок ішов через сина.

НАЙСТРАШНІШИЙ ДЕНЬ — 29 ЛИПНЯ

— Я молилася і вдень, і вночі. Не можна було дивитися новини, коли Маріуполь розстрілювали з моря, землі, а з повітря скидали важкі бомби, коли захисники сховалися на “Азовсталі”, — продовжує жінка. — Вже в “Азовсталі” мої рідні повідомили, що одружилися. Це було 6 травня. Акт про укладання шлюбу підписав командир військової частини. Електронною поштою його скинули мені і я пішла в уманський РАЦС. Як я не просила, але там відповіли, що свідоцтво про шлюб вручать лише їм особисто. Останнє повідомлення з волі Саша прислав 17 травня о другій годині ночі. Воно не було оригінальним: “У нас усе добре”. Вже потім дізналася, що вони виходили з “Азовсталі” першими. Несли десятьох поранених лабіринтами “Азовсталі” кілька кілометрів. Того ж дня я із соцмереж довідалася про полон. Наступні три тижні ні від Саші, ні від Юлі взагалі нічого не було чути. Потім він кілька разів зателефонував із незнайомого номера. Мені підказали функцію запису розмови в телефоні. Я стала їх записувати і з часом по кілька разів прослуховувати. Бо перебуваєш у такому стресі, що можеш забути якусь деталь. Також я отримала повідомлення від Червоного Хреста, яким інформували, що мій син у полоні.

Світлана Василівна згадує, що найстрашнішим днем у полоні виявилося 29 липня. Тоді з'явилася інформація про вбивство росіянами полонених азовців у тюрмі Оленівки. Удари по в'язниці були вночі, а зранку інформація почала ширитися інтернетом. Жінка пережила кілька страшних годин в очікуванні.

— О 16-01 як спасіння і як благословіння прийшла есемеска від Саші, — показує телефон із повідомленням, набраним крупним шрифтом: “Повідом усім, що ми живі”. Це означало, що всі уманські вижили. Більше звісток не було аж до 21 вересня. Той день пам'ятаю до найменших дрібниць — 84-річній матері в лікарні ампутували ногу, а я її доглядала. Сказати, що я до вечора втомилася — значить нічого не сказати. Просто валилася з ніг. О 22-й нарешті лягла відпочити, як раптом задзвонив телефон. Кілька секунд думала, вставати чи ні? Встала, побачила незнайомий номер. Ще кілька секунд роздумів — брати слухавку чи ні? Зрештою, взяла й почула голос сина: “Мамо, привіт, це я. Нас обміняли, я вже в Чернігівській області”. Новина дзвеніла у мене у вухах, я ніяк не могла второпати, де натиснути кнопку запису розмови. Потім зрозуміла, що син в Україні й записувати вже нічого не треба. Вийшла в коридор, намагалася не шуміти, але вся лікарня чула, що мого сина обміняли. Навіть лікар, який наступного дня перев'язував матір, щоби відволікти її, запитував про звільнення онука.

ЗАВ'ЯЗАЛИ ОЧІ І КИНУЛИ, ЯК КОЛОДУ ДО КУЗОВА КамАЗу

Олександр після російського полону був у військових шпиталях у Чернігові, Києві, Вінниці. Лікувався в Хмільнику. Навіть через три тижні після звільнення 31-річний чоловік був страшенно худий.

— Саша розповідав, що їх настільки морили голодом, що їжа їм навіть снилася. У камері кожен розповідав, які делікатеси він їстиме, коли повернеться в Україну. Росіяни пробували тиснути на хлопців ще й морально. Мій син має величезну кількість патріотичних татуювань. Чогось приховувати йому не було сенсу. Та й слідчі знали про нього все. Я потім питала Сашу: а якби повернути час, ти би що зробив? Каже, я би пішов у Маріуполь ще раз. Це було страшно — бо всі обміняні 21 вересня на Медведчука, фактично, були смертниками. Це для них готувалася сцена із клітками в Маріуполі, де їм мали виголосити смертний вирок.

Що цікаво, в полоні хлопцям ніхто і словом не обмовився про обмін: зав'язали очі й кинули, як колоду до кузова КамАЗу. Думали, везуть етапом кудись у росію. Можливо, навіть і в Сибір. А виявилося — на обмін.

Потім родина чекала на звільнення Юлі. Про неї жодної інформації не було, окрім повідомлення з військової частини про полон.

— 31 грудня ми мали йти до знайомих зустрічати Новий рік. Раптом Саша зателефонував і сказав, що його не буде. Я одразу здогадалася, в чому річ. Питаю: “Юлю звільнили?” Не признається, мовляв, ти всім розкажеш. Отак на новий рік ми отримали найкращий подарунок.

Перед звільненням Юлі зав'язували очі, виводили до КамАЗу, садовили й потім повертали в камеру. І лише наступного дня обміняли. Найбільше, що її вразило, — зустріч із росіянами, які теж ішли на обмін. “Усі гладкі, мордаті, кров із молоком! А наші — всі худющі, замучені”, — казала вона після повернення в Україну.

Насамкінець питаю Світлану Василівну про плани сина.

— Тут жодних сумнівів бути не може. Каже, що мусить повернутися на роботу, в армію. Мовляв, хлопці присилають відео, де знищують русню. А йому соромно, що він тут гає свій час.

Юрій СТРИГУН

Азов Азовсталь Полонені Війна з росією

Источник: www.ukrinform.ua

No votes yet.
Please wait...
Поделитесь с друзьями

Ответить

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *