Главная » Україна » Барвінківський котел: у пошуках приречених

Барвінківський котел: у пошуках приречених

Барвінківський котел: у пошуках приречених

20.09.2021 11:55

Укрінформ

На Харківщині підняли останки майже 400 військових, які загинули у травні 1942-го

Щоліта упродовж останніх п’яти років громадська організація «Союз «Народна пам'ять»» в Ізюмському районі шукає останки червоноармійців, які загинули під час Харківської битви наприкінці травня 1942 року. Історики відносять її до найбільш невдалих операцій Червоної армії за час Другої світової.

Стратегічний масштабний наступ радянських військ, початий задля виходу до Дніпра, через прорахунки закінчився кровопролитною поразкою – Барвінківським котлом. За офіційними даними, втрати становили понад 277 тисяч червоноармійців, із них убитими, зниклими безвісти або захопленими в полон – 171 тис., санітарні – понад 106 тис. осіб. За оцінками окремих істориків, втрати тільки полоненими сягали понад 200 тисяч осіб, а загальні – перевищили 300 тисяч. 

Завдяки добровольцям із різних регіонів України й навіть із-за кордону – знайдено сотні загиблих, а 25 – вдалося ідентифікувати.

ТІЛА ПРОСТО ПРИКИДАЛИ ЗЕМЛЕЮ

Наприкінці серпня – початку вересня більш як півсотні людей працювали на полях довкола смт Іванівка: проводили археолого-ексгумаційні роботи. Цю територію пошуковці називають «аеродром», вважаючи, що саме тут розміщувався аеродром для дозаправлення літаків. Тут знаходять саме масові поховання.

Де робити розкопи, підказує сигнал металошукача. «Останки знаходимо вже на глибині 30 сантиметрів, – розповідає голова ВГО «Союз «Народна пам'ять»», керівник експедиції Ярослав Жилкін. – Це, власне, і похованням не можна назвати – коли викопали яму, поклали людину й закопали. Використовувалися воронки авіаударів, якісь заглиблення, військові позиції, які залишилися після бойових дій. Останки заледве прикидали землею. І ми розуміємо, що робилося це не одразу, певний час тіла просто лежали».

Ярослав Жилкін (в центрі)

За слабким сигналом пошуковці виявили найбільше за роки роботи на Харківщині поховання – з останками 61 бійця. При цьому зреагував металошукач на набійку від взуття. Касок, фляжок чи зброї біля загиблих не було.

«У ямі правильної квадратної форми бійці лежали один на одному в два-три ряди. Ми довго не могли визначити їхню кількість. Верхній шар бійців – уже на глибині 50 см від поверхні. Скелети пошкоджені, розібрати, де чия рука або нога, враховуючи роки сільськогосподарської діяльності, дуже складно. Періодично збиралися цілі наради з цього приводу», – зазначає учасниця експедиції Вікторія Сімкіна.

Вікторія Сімкіна

За даними Ярослава Жилкіна, за 5 експедицій «Барвінківській котел – 1942» знайшли останки 476 людей (на час розмови, – авт.), із них 82 мали особистий розпізнавальний знак. Ідентифікувати вдалося 25 осіб. Пояснює: особистий розпізнавальний знак – це бакелітова, тобто пластикова, капсула, котра закручувалася. Всередині – паперовий вкладиш, на якому боєць мав написати свої дані. Капсулу бійці мали носити в нагрудній чи боковій кишені. У 1942 році знаки скасували, замінивши на книжку червоноармійця – а такі документи практично не зберігаються.

«82 капсули, але лише 25 вдалося прочитати. Бо, приміром, трішки не до кінця її боєць закрутив – все, туди потрапляє волога», – пояснює Жилкін. Пошуковці капсули не відкривають. Їх загортають у той же ґрунт, у якому вони пролежали вже майже 80 років, й у фольгу, таким чином «консервуючи». А далі особисті розпізнавальні знаки передають експерту, який розкриває капсулу та розбирає вцілілі написи.

«У більшості випадків нам вдається знайти родичів ідентифікованих бійців. Дехто забирає останки для поховання поруч із ріднею, а хтось вирішує, що перепоховати загиблого треба разом із бойовими побратимами, у братській могилі», – говорить Жилкін.

Останки не ідентифікованих бійців також будуть перезахоронені. Поки що вони зберігаються неподалік від розкопок – на території сільськогосподарського підприємства, керівництво та працівники якого вже стали партнерами громадської організації.

ОФІЦЕРИ – І ДОБИТІ, І З САМОСТРІЛОМ

Серед знайдених бійців – відносно багато офіцерів, тому вже згадане найбільше поховання члени експедиції називають «офіцерським». Майори, сержанти, лейтенанти – їх виявляють за спеціальними знаками розрізнення, адже до 1942 року в Червоній армії ще не було системи погонів.

Після п’яти років роботи на «аеродромі» пошуковці вже можуть робити припущення про певні тенденції.

«Ми припускаємо, що скоріш за все – багатьох добивали, про це свідчать відповідні отвори на черепі, тобто це достріли, і разом з тим, знаходимо в розкопах гільзи від німецької зброї. Також є явні свідоцтва, що люди й самі стрілялися. Знаходимо черепи з характерними отворами. Припускаємо, що звести рахунки з життям наважувалися, щоб не потрапити в полон чи після тяжких поранень», – говорить Жилкін.

Ще одне спостереження – відносно велика кількість жінок. «Знайшли вже з десяток жінок. Колись ветерани розповідали, а тепер уже люди переповідають їхні слова, що німці були шоковані, коли радянські жінки на рівні з чоловіками з багнетами наперевіс ішли в атаку. Розумієте, йшли в атаку, на прорив, на смерть», – зазначає Жилкін.

Також пошуковці віднайшли частину медичного обозу. «Це останки бійців із ознаками медичної ампутації, медичні інструменти, якісь колбочки, ампули, залишки медикаментів», – говорить керівник експедиції.

Не обійшлося і без загадок. В одному з розкопів цього серпня знайшли корпус патрона з зернятками кави. Для чого її зберігали та як використовували, можна лише припускати.

«Союз «Народна пам'ять»» планує проводити розкопки на території котла й у  наступні роки, допоки буде фінансова можливість.

ВИЙШЛО З КОТЛА МЕНШЕ 10%

Військовий історик Валерій Вохмянін зазначає: свого часу знайти учасників тих кровопролитних подій було непросто, адже з оточення вийшло менше 10% – 21 тис. осіб, за іншими даними, 27 тис.

Дослідникові ще у 1980-их, під час роботи в школі, де, як і в більшості навчальних закладів, був музей бойової слави, пощастило завести листування з трьома медиками з дивізії, що потрапила у Барвінківський котел. І хоча жінки служили поруч, їхня доля склалася геть по-різному.

«Це лейтенанти з одного випуску, три подружки, які навчалися в фельдшерському училищі й відправилися в одну дивізію. Начебто разом служили, але… Одна не потрапила в котел, німці пройшли, за її спогадами, буквально на відстані кілометра. Другій – вдалося вийти з оточення: в медсанбаті опинилося кілька легкопоранених розвідників, і вони вночі вивели ходячих людей. Її лікар змусив піти, казав: «Ти молода, маєш урятуватися». Вони проскочили, бо німецьке кільце ще не було таким щільним. А третя подруга потрапила в полон і до 1944-го року працювала в лазареті табору. Ну, як працювала? Люди там помирали без допомоги, ліків не давали. А після цього її запроторили ще й у радянські табори. Згодом ці жінки зустрілися», – розповідає Вохмянін.

Підрахувати точну кількість жертв тих страшних подій практично неможливо, адже взагалі втрачено документи, що стосуються великої кількості дивізій, залучених у Харківській операції.

«Тобто немає навіть статистичних даних, не те що поіменних. Так, вважається, що в котлі опинилося 20 дивізій – це вже 100 тис. осіб. А були ж іще бригади, тилові частини, шпиталі… Німці повідомляли, що полонили понад 230 тис. осіб, і вони не брехали. 300 тисяч таких, що потрапили в оточення, – цілком реальна цифра», – зазначає історик.

Ті, чиї останки підіймають у полях пошуковці, вважалися зниклими безвісти. «У даному випадку некоректне слово «найпродуктивніша», але воно характеризує ту місцевість, де щороку проводять розкопки. Там ситуація була кошмарна. Смерть або полон. Був ще третій варіант – покінчити з собою, й офіцери нерідко обирали його», – говорить Вохмянін.

ПРИЧИНИ ТРАГЕДІЇ: ПРОРАХУНКИ, КРИМ І НАВІТЬ ПОГОДА

Щоб зрозуміти, чому Харківська операція закінчилася котлом, треба аналізувати дії обох армій – радянської та німецької.

Після боїв у січні 1942 року на Харківщині утворюється Барвінківський виступ, що включав два плацдарми за Сіверським Дінцем, у районі селища Старий Салтів і південніше міста Зміїв.

«План операції насправді був хороший, я скажу, судячи з документів, навіть шикарний. Задумка була в тому, щоб із Барвінківського виступу через Красноград вийти до Дніпра, форсувати його, звільнити всю лівобережну Україну. Якби вдалося, вважаю – це був би переломний момент війни», – говорить історик.

На всю операцію відводилося 15-18 днів. У цей же час німці вже активно готували літній наступ, підтягуючи свої сили.

«Власне, радянська операція була на випередження, почалася раніше, щоб не дати німцям розпочати наступ», – додає дослідник.

На думку істориків, сили супротивників були приблизно однаковими. Вохмянін вважає, що радянські війська навіть мали деяку перевагу – за кількістю танків, артилерією й літаками.

Харківська операція почалася 12 травня за участі Брянського, Південно-Західного і Південного фронтів. За 3 дні ударні угруповання, прорвавши німецьку оборону, просунулися на 18-25 км на північ від Харкова і на 25-50 км на південному напрямку. У наступні дні наступальний темп суттєво знизився, танкові угруповання в бій не ввели, війська виснажувалися. За даними істориків, 17 травня командування ввело в бій танковий корпус, однак сприятливий момент уже було втрачено. А от німецьке командування безперешкодно та швидко перекинуло до місць прориву свої резерви з інших напрямків. Німцям вдалося прорвати фронт біля основи Барвінківського виступу – з району Змієва на півночі й зі Слов'янська на півдні. За лічені години танкові клини пройшли вглиб на 10 км: зупиняти їх просто не було кому, там були тилові війська та склади. І тут радянські війська мали б отримати наказ про відступ, однак лише 19 травня, коли катастрофічні наслідки стали фактично невідворотними, після погодження зі Сталіним, військам дозволили перейти до оборони на Барвінківському виступі.

Відчайдушний прорив згодом дозволить вийти з оточення найбільшій групі – понад 10 тис. осіб у районі с. Чепіль (Балаклійський район).

«Удар іззовні був слабким. Тому цей прорив був жахливим видовищем. Зібрали до десятка танків, які залишилися, поставили їх попереду. За ними – автомашини, на котрих стояли зчетверені кулемети, а за ними – підводи, піші – плече до плеча. Половина цієї колони пройшла, а половину німці відрізали, бо техніка ж проїхала, і лишилися лише змучені, голодні люди», – зазначає Вохмянін.

Звільнення Харкова в ході операції дослідник називає «задачею №2». Місто мали брати війська, котрі стояли на Старосалтівському плацдармі (де зараз зона відпочинку, водосховище, тоді його не було). Основна частина артилерії була сконцентрована там.

«Кінна розвідка вночі дісталася лише до ХТЗ, на той час це ще не була територія міста, а відокремлений район, селище на відстані 8 км. Вони повернулися в дивізію – а все вже змінилося на фронті», – розповідає Вохмянін.

Серед причин утворення котла історик називає прорахунки в підготовці та вже під час операції. Вочевидь, сили супротивника, що готувався до літнього наступу, все ж недооцінили. Крім того, німецькі війська завжди були дуже мобільні. Сили перекидалися блискавично – хоч по землі, хоч у повітрі, наголошує дослідник. А радянські командири планували операцію, спираючись на свій досвід, рахуючи, скільки часу в них самих займає перекидання військ. Однак експерт наголошує й на іншій обставині.

«Я вважаю, що провал операції почався з падіння Криму та Севастополя, який уже багато місяців перебував у блокаді. Наступ на Харківщині проводився майже одночасно з наступом на півострів. Планувалося, що звільнять Крим, вийдуть до Дніпра – все, війна перейде на правий берег України. Але Крим не вистояв, і ніхто цього не очікував, звісно – ніхто не очікував, що це й станеться так швидко. Німці з півострова дуже швидко перекинули літаки на Харківщину, в район Ізюма та Барвінкового. Перевага в повітрі була втрачена. За два дні ситуація різко змінилася. Там голий степ – сховатися, пересуватися, підвезти продукти, перекинути техніку неможливо. Німецькі літаки ганяли степом виснажених радянських солдатів. Тож спершу півострів, потім – схід і південь. Історія повторюється. По-іншому, інші події, але ось така жорстока аналогія із сучасною війною на Сході», – говорить Вохмянін.

Він додає також, що московські історики раніше частенько грішили на українських керівників, мовляв, то вони все під Харковом бездарно втратили. “Приміром, говорили: от була помилка – два танкових корпуси стояли у Тимошенка в резерві, і цю ударну силу, яка могла допомогти, він так і не залучив. Кажуть – «промедлил». Тимошенко їх притримав з іншої причини. Взагалі – планувалося, що вони підуть на Дніпропетровськ і далі – на Кременчук. Тому вони й стояли південніше, ближче до Краснограда. Але там річка Берестова (притока Орелі, – авт.), з дуже болотистими берегами. Весна була пізня, місцевість не висохла достатньо. Маршал чекав, він не міг направити танки, бо вони б загрузли в тому болоті. Мостів і переправ не було. Тобто стан місцевості на тій ділянці, погода – і це зіграло свою роль», – зазначає Вохмянін.

Так чи інакше, Харківська операція належить до числа найбільш невдалих для Червоної армії за часи Другої світової. У результаті розгрому на Харківщині припинили існування 6-та і 57-ма армії, дві танкові та три кавалерійські корпуси, зазнала важких втрат 9-та армія. Разом із бійцями загинула більшість командувачів армій, командирів з’єднань і частин.

Юлія Байрачна, Харків
Фото Вікторії Сімкіної

Источник: www.ukrinform.ua

No votes yet.
Please wait...

Оставить комментарий

Ваш email нигде не будет показанОбязательные для заполнения поля помечены *

*