Як Києву приборкати Лукашенка та перекрити кран, з якого Росія веде війну
Автор колонки: Юрій Подорожній
Поки всі сперечаються, чи вступить Білорусь у війну, головне відбулося непомітно: вона вже стала законною ціллю. Мозирський НПЗ – найкоротший доказ цього, а удар по ньому – не про напад на Білорусь, а про пальне, яким Мінськ постачає чужу армію.
Автор колонки: Юрій Подорожній
Поки всі сперечаються, чи вступить Білорусь у війну, головне відбулося непомітно: вона вже стала законною ціллю. Мозирський НПЗ – найкоротший доказ цього, а удар по ньому – не про напад на Білорусь, а про пальне, яким Мінськ постачає чужу армію.
19 червня Володимир Зеленський дав Олександру Лукашенку сім днів. До 26-го Мінськ мусить демонтувати чотири російські ретранслятори на прикордонних вишках у Гомельській та Брестській областях – обладнання, яке наводить російські та іранські дрони на Житомир, Рівне та Волинь. Не зробить сам – зробить Україна.
Але ретранслятори – лише видима частина. У тій же заяві президент згадав і інше: за січень – май постачання бензину з Білорусі до Росії зросли у 13 разів, дизельного палива – втричі. Тому питання не в тому, чи вступити Білорусь до війни – вона вже в ній і сама перевела собі до розряду цілей. Детальніше читайте у ексклюзивній колонці для 24 Каналу.
Ціль визначають не кордони, а пальне
Законність військової цілі визначає не прапор над об’єктом, а його роль у війні. Завод, що постачає пальне в баки армії, яка щодня вбиває твоїх людей, – це військовий об’єкт за будь-яким визначенням, незалежно від того, чий герб на прохідній. Мозирський НПЗ – один із двох білоруських гігантів нафтопереробки, і його продукція надходить не лише на мирні заправки під Гомелем.
За даними Carnegie, два білоруські НПЗ стали важливим горючим резервом для європейської частини Росії саме тоді, коли її власні заводи простоюють після українських ударів. Тобто, поки Україна рік за роком методично вибиває російську нафтопереробку, Мінськ тихо затуляє дірку – і тим самим продовжує війну.
Учасник війни з 2022 року, а не з учора
Білорусь любить повторювати, що вона “ні до чого”. Це неправда – і не за версією Києва, а за рішенням світової спільноти. Ще 2 березня 2022 року Генеральна Асамблея ООН окремим пунктом засудила причетність Білорусі до неправомірного застосування сили проти України. Мінськ був одним з усього п’яти урядів планети, що проголосували проти, поряд з Москвою.
Статус учасника цієї війни Білорусь отримала не вчора з ультиматумом, а ще у 2022 році. Те, що на її території не ведуться бої, – питання тактики, а не статусу.
Відтоді вона лише поглиблювала свою роль. 22 червня Об’єднаний перехідний кабінет Білорусі передавши МЗС 30-сторінковий звіт з вісьма ознаками того, що режим готовиться або до прямого вступу до війни, або до надання території для нових ударів: від скасування власного без’ядерного статусу до підвоєнних, до 30 днів, резервів нафтопродуктів. Останнє якраз у саму точку – країна, що вдвічі нарощує запаси пального для воєнної години, не може вдавати, що її НПЗ суто громадянські. Вибір за Лукашенко, і саме його Зеленський назвав формулою “або вони, або ми”.
Це визнає не лише ООН. Коментуючи ультиматум, речниця Єврокомісії Анітта Хіппер нагадала, що Білорусь продовжує сприяти російській агресії, і прямо підтвердила право України на самооборону. Тобто право на самооборону в цьому напрямку – зафіксована позиція і Брюсселя, а не тільки теза Києва. А висновок з усього цього простий: завдавати ударів по військових об’єктах, які з білоруської території підживлюють агресію, – це не “підпал” і не напад на Білорусь, а реалізація права, яким Україна володіє з 2022 року.
Навіщо саме зараз
Тому що паралельно відбувається зворотне. Останні пів року Вашингтон методично відмиває Лукашенка: у березні спецпредставник Трампа Джон Коул привіз з Мінська 250 звільнених політв’язнів в обмін на зняття санкцій з держбанків і – головне – з виробників калію. Привід відверто прагматичний: війна з Іраном зупинила постачання азотних добрив з Перської затоки, і Трамп рятує своїх фермерів білоруським калієм.
Далі – тиск на Польщу, Литву та Україну, щоб вони пропустили цей калій через свої порти, на що Сібіга відповів відмовою. Ось чому ультиматум пролунав саме зараз: він не лише про ретранслятори – він про те, щоб називати речі своїми іменами в той момент, коли союзника-агресора реабілітують за столом переговорів, поки той постачає фронт пальним. Оголосити Мозир законною ціллю – найшвидший спосіб заморозити цю відлигу.
Чому це не “напад на Білорусь”
І тут є аспект, який дає Києву ще й важіль. Будь-яка дія на білоруській землі має білоруський характер: на боці України воює полк імені Калиновського з гаслом “визволення Білорусі через визволення України”, а Київ у 2026 році офіційно повернувся до демократичних сил – прийняв Тихановську, відкрив представництво, призначив спецпредставника.
Сам ультиматум діє як поштовх: він повертає розрізненій опозиції у вигнанні те, чого їй не вистачало, – суб’єктність і покровителя, а відтак мобілізує її як усередині країни, так і за її межами. Для Лукашенка це окремий удар: його оппоненти набирають вагу саме тоді, коли він веде переговори із Заходом.
Будьмо чесні до кінця. Опозиція за командою на повстання не підніметься, та й сама розрізнена: Carnegie тверезо нагадує, що Київ не пошле полк Калиновського на Мінськ. І поріг нікуди не дівся – на білоруській землі стоїть російська тактична ядерна зброя, а Союзну державу тримає Москву на гачку. Тому сила цього ходу – в самій загрозі, а не в чоботі на землі: тримати Мозир під прицілом, не обов’язково під ударом.
Лукашенко звик торгувати лояльністю до Москви як активом. Вперше ця лояльність стала пасивом – з адресою, координатами та вартістю у миллиарди. Один важіль б’є втричі: перекриває пальне для фронту, заморожує відлигу з Вашингтоном і повертає перевагу його оппонентам. Мозір досі працює. Питання лише в тому, чи розуміє його власник, що тепер завод працює ще й проти нього.
Колонка є особистою думкою автора, редакція 24 Каналу може не поділяти її.
Якщо ви профі у своїй справі і хочете, щоб ваша колонка з’явилася на нашому сайті – напишіть нам на пошту [email protected]