Як Туреччина зазнала невдачі з євроінтеграцією та чому це має значення для України
Автор колонки: Валерій Пекар
У дискусіях про євроінтеграцію часто згадують негативний досвід Туреччини. Цей приклад заслуговує на пильну увагу.
Автор колонки: Валерій Пекар
У дискусіях про євроінтеграцію часто згадують негативний досвід Туреччини. Цей приклад заслуговує на пильну увагу.
Під час семінару в УКУ турецький політолог Дженґіз Актар (Cengiz Aktar), який був безпосереднім свідком процесу турецької євроінтеграції, допоміг нам розібратися в цьому питанні. Матеріали семінару були використані при підготовці цього тексту. Про це пише Валерій Пекар.
Читайте також: Історичний момент: Україна наблизилася до фінальної стадії євроінтеграції
Чому євроінтеграція Туреччини виявилася невдалою?
Сучасна Туреччина виникла на руїнах старої Османської імперії, яка за своєю суттю подібна до російської. Курс на модернізацію був жорстко закріплений державою. Для таких країн, як Туреччина чи Україна, модернізація, тобто створення сучасних інституцій, означає вестернізацію, як зазначав Ярослав Грицак. Це спроба адаптувати західні моделі, спираючись на чужий, не завжди релевантний, попередній досвід.
Після Першої світової війни Туреччина здійснила стрімкий стрибок до сучасності, керований сильною рукою. Вектор модернізації постійно перебував під захистом турецької армії.
Не користуєтесь Telegram? 24 Канал є у WhatsApp. Підпишіться і читайте перевірені новини Додати
Туреччину, разом із Грецією, було запрошено до післявоєнних європейських інституцій як південно-східний фланг Європи в період Холодної війни. З НАТО справи вирішилися швидко, але з Європейським Союзом виявилося значно складніше. Туреччина відносно легко пройшла початковий етап і розпочала переговори. Протягом 1999–2010 років євроінтеграція спричинила суттєві зміни в країні. Однак після цього процес зупинився.
Туреччина є унікальним прикладом проваленої європейської інтеграції (формально Туреччина досі зберігає статус країни-кандидата, але переговори фактично заморожені з 2018 року). Чому це сталося?
Цю історію можна описати як “чотирикутник небажання”. Турецькі еліти, турецькі громадяни, європейські еліти та європейські громадяни – усі ці чотири суб’єкти дійшли висновку, що європейська інтеграція Туреччини не є необхідною.
-
Турецькі еліти вирішили, що європейські стандарти надмірно їх обмежуватимуть, і досягнутий рівень розвитку є достатнім. Відбувся авторитарний відкат, що відповідає першому кластеру, який для нас тільки відкрився.
-
Консервативна частина турецького суспільства почала перейматися збереженням своєї ідентичності, зберігаючи ресентимент за втраченою імперією та антизахідні настрої. Крім того, багато хто не вірив у реальну готовність ЄС прийняти їх.
-
Європейські еліти відчували роздратування від складного випадку, до якого вони не були готові. Після фінансової кризи, міграційної кризи, Brexit та зростання євроскептицизму Туреччина стала сприйматися як небажаний кандидат.
-
Громадяни європейських країн сприймали Туреччину як щось надто велике та чуже, головним чином через релігійні відмінності (Албанія та Боснія є невеликими, а іслам там є більш ліберальним). Варто зазначити, що Туреччина протягом століть була головним і найсильнішим супротивником Європи, що залишило відбиток в історичній пам’яті. Таким чином, виникло взаємне небажання, і, незважаючи на сприятливі перспективи, процес інтеграції зупинився.
Які перспективи в України?
Якщо тепер замінити в попередньому абзаці Туреччину на Україну, ми побачимо аналогічний набір загроз. Частина українських еліт справді боїться євроінтеграції: політики стурбовані обмеженням своїх повноважень та впливу, олігархи побоюються неконкурентоспроможності на європейському ринку та ностальгують за російським ринком, де вони почувалися комфортно.
Частина європейських еліт боїться складного українського випадку, нашого масштабу та незвичності, а деякі також не хочуть дратувати Москву. Частина українських громадян, відчуваючи себе під загрозою під час війни, хвилюється за збереження ідентичності. Частина європейців звично сприймає Україну як частину російської/радянської провінції – культурно та ціннісно досить чужу.
Я чотири рази вжив слово “частина”, оскільки існують сильні протилежні настрої. Частина українських еліт прагне остаточного геополітичного вибору на користь Європи, величезного спільного відкритого ринку та лідерства, що увійде в історію.
Про це ж мріє значна частина українських громадян, пов’язуючи з Європою надії на свободу подалі від Москви, на верховенство права та захищену демократію.
Частина європейських еліт усвідомлює гостроту питань безпеки континенту, подолання дефіциту інновацій та ресурсної незалежності; деякі пов’язують власний успіх безпосередньо з успіхом українського випадку. Значна частина європейців симпатизує Україні, бачить у ній втілення власних цінностей та щит проти загроз.
Отже, вирішальним є співвідношення всіх цих частин.
Тут варто навести слова Жана Моне, одного з засновників об’єднаної Європи:”«Ми об’єднуємо не держави, а людей”.
Зверніть увагу: Вступ України до ЄС прискорюється: коли відкриють нові переговорні кластери
Невдача турецького досвіду змусила зробити висновки, тому український випадок має кращі перспективи.
Перш за все, Україна має сильне громадянське суспільство, орієнтоване на реалізацію курсу Євромайдану та Конституції. Для просування процесу необхідна соціальна енергія, і вона присутня. У нашому випадку 90% підготовчої роботи з євроінтеграції було виконано неурядовими організаціями.
Варто відзначити ще два аспекти турецького досвіду.
Поштовх до реформ часто надходив від турецької армії, однак Реджеп Ердоган змінив її роль у суспільстві, що стало однією з причин зупинки реформ. Загалом, встановлення цивільного контролю над армією є позитивним процесом, і перший приклад Іспанії був успішним. Причина невдачі в Туреччині – перехід армії під контроль не суспільства, а уряду, за умов слабкого громадянського суспільства.
Євроінтеграція неможлива без децентралізації, і не лише тому, що це одна з умов. У великій країні, такій як Туреччина чи Україна, неможливо ефективно керувати процесами зі столиці.
Отже, висновки.
Турецький кейс є надзвичайно важливим для України, оскільки він демонструє, як взаємний потяг до інтеграції може перетворитися на взаємне відчуження, недовіру та небажання. Ще раз наголошу: йдеться не про окреме рішення, а про поступове наростання взаємного відчуження та зневіри. Цим процесом можна керувати – як з Києва, так і з Брюсселя, і навіть з Москви.
Колонка відображає особисту думку автора, редакція 24 Каналу може з нею не погоджуватися.
Источник: www.24tv.ua