Як гартують бойовий дух десантники Репортаж 29.05.2026 11:58 Укрінформ Крок у невідомість із парашутом – хороша психологічна підготовка, кажуть у ДШВ
Вертоліт Мі-8 підіймається в безхмарне блакитне небо, за ним поступово розкриваються схожі на пухнасті кульбаби парашути.
Хтось із військовослужбовців Десантно-штурмових військ робить свій перший стрибок, у когось він п’ятдесятий, а дехто здійснив їх понад сім сотень.
Про те, як готуються та стрибають із парашутом у 199 навчальному центрі ДШВ ЗСУ, – у репортажі Укрінформу.
ТРЕНУВАННЯ ДЛЯ ВПЕВНЕНОСТІ У СВОЇХ ДІЯХ
Уранці на полігоні гучно, адже постійно літає вертоліт, та людно: бійці різних бригад Десантно-штурмових військ готуються до стрибків із парашутом.
– Саме зараз відбувається ознайомчий стрибок військовослужбовців Десантно-штурмових військ із висоти 800 метрів, – вводить у курс справи начальник школи повітрянодесантної підготовки 199 навчального центру Десантно-штурмових військ Віталій на позивний «Сапсан».
За його словами, для виконання стрибків важливо, щоб не було сильного вітру. Натомість мороз не страшний, бо взимку десантувалися навіть за температури -27. Перед стрибками військові проходять 40-годинний курс підготовки.
– В умовах нинішньої війни майже не передбачається стрибків парашутним методом, але жодна країна Європи та НАТО не вилучає десантування з підготовки своїх військовослужбовців, – говорить «Сапсан». – Це загартовує особовий склад, додає впевненості в собі та своїх діях. Коли ти робиш крок у невідомість, то пересилюєш себе. Це хороша психологічна підготовка. Така навичка потрібна, навіть якщо не актуальна сьогодні. Бо завтра можуть з’явитися РЕБи або ППО, і ми зможемо повернутися до стрибків. Є парашутні системи, за допомогою яких можливе десантування до 30–40 км углиб противника.
Поки начальник школи спостерігає за стрибками, йдемо розпитати про очікування та враження у військових.
ЮВІЛЕЙНИЙ СТРИБОК «ПУМИ»
Михайло готується до свого першого стрибка. На службі він із 2022 року, брав участь у бойових діях.
– Однозначно, є переживання. Так завжди буває, коли людина стикається із чимось новим для себе. Стрибки з парашутом потрібні, щоб загартувати бойовий дух та внести трохи різноманіття в життя, – каже чоловік.
Михайло
Прошу в нього, щоб після стрибка далеко не відходив і поділився своїми враженнями.
Навпроти помічаю військовослужбовицю з термочашкою. Анна на позивний «Пума» смакує кавою після стрибка.
– Я в Десантно-штурмових військах із 2015 року, тоді мені було дев’ятнадцять. Подолала свої страхи, стрибнувши колись уперше. Сьогодні в мене – 50-й, ювілейний, стрибок. Це цікаво, і з часом перетворюється на один із видів спорту. На мою думку, десантування з вертольота – найкраще заняття у світі. Сприймаю це як своєрідний релакс, адже змогла ненадовго залишити зону бойових дій і трішки відволіктися, – ділиться жінка.
Анна («Пума»)
Каже, що з початку повномасштабної війни це її перший стрибок і найближчими днями планує здійснити їх п’ять, щоб була кругла цифра – 55.
КАПЕЛАНИ ТЕЖ СТРИБАЮТЬ ІЗ ПАРАШУТОМ
Повертаюся на поле, куди десантуються військовослужбовці, а потім уже зі складеними парашутами проходять поруч.
Молодий військовий високого зросту усміхається й вигукує: «Я живий!».
Це 21-річний контрактник Іван.
– В армії я вже три роки, а батько служить ще з 2014-го. Це мій перший стрибок, тому переживав. Спочатку було незрозуміло, що відбувається, а потім захотілося затриматися в повітрі. Усе супер! Поле таке м’якеньке, навіть трішки землі з’їв, коли перевертався, але нічого страшного, – говорить десантник.
Іван
Кирило теж повертається після першого стрибка й на ходу пише рідним, що з ним усе гаразд. Про себе розповідає, що його «бусифікували», служить півтора року.
– Був страх, коли приземлявся. Зараз відчуваю адреналін, радість і втому одночасно, – каже військовий.
Кирило
Знайомлюся ще з одним чоловіком, який після десантування впевнено крокує полем. Капелан отець Дмитро приїхав із Харківського напрямку. Восьмий стрибок із парашутом він здійснив у дев’яту річницю своєї священницької хіротонії. Перед десантуванням подумки помолився.
Дмитро
– Я в ДШВ із 2014-го. Стрибаю, бо треба бути прикладом для хлопців. Враження – прекрасні! Наші бійці таке пройшли і стільки побачили за роки війни, що стрибки їм просто нерви трохи полоскочуть, – зауважує капелан.
Разом із військовослужбовцем, який нас супроводжує на полігоні, наближаємося до десантника Костянтина, який складає серед поля парашут після свого першого стрибка за півтора року в ЗСУ. Щиро ділиться, що хвилювався.
Костянтин
– Це було класно. Страшно, коли виходиш і летиш, а тільки-но купол відкривається, страх зникає. Мій покійний батько був військовим, здійснив 145 стрибків, а тепер я йду його стопами, – говорить він.
Назустріч прямує Михайло, з яким розмовляла на початку.
– Я ж вам пообіцяв, що поділюся враженнями, – усміхається військовий. – Мені сподобалося. Кілька секунд, коли перші хлопці стрибали, а я йшов четвертим, відчував тремор. Та тільки вискочив із вертольота, навіть не зрозумів, що трапилося, поки не побачив купол над головою. Мені якось заважала каска, а загальні враження – супер, зовсім не страшно.
«ПОНАД 700 СТРИБКІВ – ЦЕ НЕБАГАТО»
Вертоліт укотре підіймається в небо, але вже вище. Замість білих куполів угорі розкриваються парашути різних кольорів та іншої форми.
Коли розглядаю, як військовослужбовці складають їх після десантування, до мене підходить один із інструкторів і пояснює, що це парашутні системи типу «Крило», які потребують більшого досвіду.
– Це моя робота. А як можна навчати того, чого не вмієш сам? Я десантуюся з 2013 року. Здійснив понад 700 стрибків, але не дивуйтеся, бо це небагато, – говорить він.
До розмови долучається викладач школи повітрянодесантної підготовки молодший лейтенант Микола Садовський з позивним «Бізон», який теж стрибав із «Крилом». На його рахунку – понад 400 стрибків.
Микола Садовський («Бізон»)
– Це наша робота, і ми її любимо. Відчуваються адреналін і страх, бо не боїться тільки дурень. Минулого тижня особовий склад пройшов підготовку до стрибків. Усі навчалися самостійно вкладати парашут, займалися на тренажерах повітрянодесантного комплексу, тобто вивчали все – від заходу в літальний апарат до виходу з нього та можливі екстрені ситуації. Ми так готуємо військовослужбовця, що всі його дії доводяться до автоматизму й він знає, що робити, навіть не задумуючись, – наголошує викладач.
Увесь час, поки тривають стрибки, за ними уважно спостерігає фельдшерка школи повітрянодесантної підготовки.
– Я обов’язково маю бути на старті, коли зранку проводиться інструктаж, – говорить військовослужбовиця. – Треба всіх опитати, чи добре почуваються. Можливо, є люди, які через різні причини не можуть стрибати. Наприклад, через страх і хвилювання. З ними слід поговорити й, може, дати заспокійливе. А після стрибків я їх зустрічаю, дивлюся, хто як приземляється, чи немає травм. Зараз вони на адреналіні, тому не можуть об’єктивно оцінити свій стан.
За її словами, загалом випадки травмувань під час стрибків із парашутом трапляються рідко. Основна їхня причина – людина після десантування розгубилася й неправильно поставила ноги. У таких випадках надають домедичну допомогу, а далі скеровують у шпиталь, і вже після рентгену лікар робить висновок про стан здоров’я.
Стрибки завершуються, на полігоні досі багато людей, але настрій в них вже інший, ніж кілька годин тому. Військовослужбовці жваво спілкуються, жартують. На прощання бажаємо їм нових вдалих стрибків. Один із військових каже, усміхаючись: «ДШВ – завжди перші, як на землі, так і в небі».
Фото авторки та Мар’яни Котик
Капелан ЗСУ Десантники Військові Парашут
Источник: www.ukrinform.ua