«День бабака» на передовій 29.04.2026 16:10 Укрінформ Герой України Олексій Михайлов розповів Укрінформу про досвід перебування на «нулі» протягом майже одного року
З минулого четверга 37-річний капітан, командир гірсько-штурмової роти 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади Олексій Михайлов став одним із найвідоміших польових командирів ЗСУ: Президент України нагородив його найвищим державним званням Герой України за безперервне перебування на передовій протягом майже року: 343 дні. За свідченнями військових, це один із найдовших термінів без ротації серед офіцерів ЗСУ.
Позиції на Оріхівському напрямку Олексієві Михайлову знайомі з 2023 року. А з 1 квітня 2025 року до 8 березня 2026 року він разом із військовими 128 окремої гірсько-штурмової бригади перебував там безперервно. Парадоксально, але Михайлову з командою вдалося втримати позиції, зайти на них і вийти без втрат. Він виходив останній…
Про рік на передовій у режимі бойових дій, тактику оборони, рятівні лайфхаки для піхоти Герой України Олексій Михайлов розповів Укрінформу.
ПОЗИЦІЇ, НА ЯКИХ ЗРОБИВ КАР’ЄРУ
До капітана Михайлова після минулого четверга стоїть черга з українських та іноземних журналістів. Втискуємося в неї і ми. Командир гірсько-штурмової роти викраює нам трохи часу між роботою. Так, він уже знову виконує бойові завдання – відпустка у військових швидко закінчується. Олексій попереджає, що розмова може перериватися – якщо викликатимуть по рації, буде змушений відповісти. Говоримо саме про ті 343 дні на «нулі» – хочеться розпитати командира про те, що давало сили втриматися самим і втримати позиції.
– Одразу треба визначитися щодо цього «на нулі», бо для когось «передова», «нуль» – той самий передній край, де ти за кількасот метрів від ворога, для інших це відстань від пострілу міномета. Я зі своєю ротою перебував на передовій на різних відстанях від ворога – це визначалося особливістю розташування наших позицій, розтягнутих на 2 км. Саме мій КСП був від перших позицій за 5 км.
Капітан Олексій Михайлов доти вже мав досвід перебування на передовій. Але це був перший досвід, коли він отримав підвищення під час перебування там.
– 1 квітня 2025 року я заходив на позиції ще заступником командира роти, а вже виходив 8 березня 2026-го як ротний. А так – цей довгий, затяжний досвід на передовій майже нічим не відрізняється від попередніх виходів: робота як робота. Ці наші позиції мені добре знайомі ще з 2023-го – я тут, можна сказати, зробив кар’єру (сміється, – ред.): спочатку був командиром взводу, потім – командиром взводного опорного пункту. Ми будували ці позиції – я, зокрема, теж, і ті, що найближче до ворога. Ну, а тепер довелося керувати людьми на них. Мені треба було втримати позиції і зберегти особовий склад, – каже Олексій.
ЯК ПРАЦЮВАТИ В УМОВАХ, КОЛИ ТІЛО ВІДМОВЛЯЄТЬСЯ
Питаю в польового командира, яку саме роботу вони виконували там протягом року – із того, про що можна говорити.
– Моїм основним завданням як командира було правильно вибудувати оборону. Сказати, донести особовому складу, де що та як треба копати, навіщо копати, мотивувати їх це зробити, тягати «єгозу» і путанку, робити перекриття. Це доволі важко, адже стресовий стан протягом отакого довгого періоду впливає на працездатність людей. Організм хоче максимально економити сили та енергію і якомога менше працювати та більше відпочивати. Це захисна реакція. Тому буває важко мотивувати бійців виходити й копати, будувати чи маскувати. Ти втомлений і злий, а тут тобі ще командир нарізає завдання. Для того щоб у нас усе добре працювало, сам підходив до хлопців – це працює краще, аніж просто накази в рацію. Ну і як командиру мені треба було ще забезпечити логістику, провізію, БК, зв’язок. Особливо зв’язок – коли у хлопців є можливість поговорити з рідними, це додає сил, і люди довше тримаються. Вони ж так само там сиділи на позиціях по три, шість місяців. Я намагався робити так, щоб на кожній позиції був зв’язок. Це дуже полегшує життя піхотинця.
– Це ж ви потрапили якраз на період верифікації, коли перереєстровували всі старлінки? Був додатковий стрес?
– Так, це було проблемно, але тривало недовго, десь тиждень. Було дуже незручно і хлопцям, і мені, бо як нема зв’язку, рідні ж починають телефонувати й питати, що сталося. Ну й керувати позиціями без зв’язку дуже важко – у «радєйку» ти всього не скажеш, бо все одно є прослуховування й перехоплення. Там мінімум слів і «кодовик», а коли є старлінк, можеш усе нормально людям пояснити, – каже Олексій Михайлов.
У ПЕРІОД ТУМАНІВ УСІ БУЛИ НА МЕЖІ
Очевидно, кажу пану командирові, що найважчим із цих 343 днів був період туманів та холоду пізньої осені, узимку. Питаю, завдяки чому витримали тоді.
– Цей час справді був найважчим, але він пролетів як один день, бо тоді разом з туманами почалися й штурми росіян. Коротше, це був безконечний «день бабака». Ти відбиваєшся, потім будуєшся, знову затягуєш путанку, інженерні робиш, відновлення пошкоджених позицій… І так без кінця. Як туман – ти вже напоготові. Знаєш, що або буде штурм, або якщо його нема, переводиш дух, але використовуєш цей час, щоб завезти провізію та БК. Це був період, коли ми всі перебували на межі.
– Пам’ятаєте, коли вам сказали, що ваш «день бабака» закінчився – і вас міняють? Як вам сказали про вихід?
– Просто надійшов наказ, що проводиться ротація, нас міняє інша бригада. Дали час на збір і підготовку. Тоді насправді почалося найважче. Треба було продумати й підготувати ротацію так, щоб вона відбулася без втрат: усім відомо, що найбільша ймовірність ураження – під час виходу або заходу на позиції, – уточнює мій співбесідник.
Їм пощастило, що саме в цей час були тумани, погані погодні умови. Ну й командування не підганяло – бо буває, каже Олексій, дають три дні на вихід – і робіть, що хочете. Вони мали час відвести особовий склад із передньої лінії далі, далі і так поступово забрали усіх.
Це справжнє диво, але їм навіть вдалося вийти без втрат.
А ПІД ЧАС ВИХОДУ ТУМАН ЗАКІНЧИВСЯ
– Хоча за час перебування, на жаль, мали поранених, двоє бійців померли – це люди, яким було за 50 років: в одного стався серцевий напад на позиції, у другого одразу після ротації також не витримало серце… Звісно, я виходив у складі останньої групи. На нас уже не вистачило туману, тому ми звідти буквально вилітали: машина заїжджала на позицію, ми закидали речі й за секунду застрибували самі – і ходу звідти. Залучали всі РЕБи – наші, бригадні, суміжників просили також. Так і виїхали.
Цікавимося в командира, як із підрозділом святкували вихід.
– Ми дали хлопцям кілька днів після виходу, щоб відсвяткувати. Піхота є піхота, кожен мав змогу відсвяткувати так, як хотів. А коли всі зібралися після виходу, це було, власне, знайомство. Дуже рідко буває, коли всі в одному місці збираємося, адже протягом перебування на позиціях усі були порізно, а вихід став нагодою перезнайомитися.
ПІДІБРАТИ КОЛЕКТИВ, ЩОБ НЕ БУЛО ДРІБНИХ КОНФЛІКТІВ
Далі розпитуємо Олексія про те, як міняє людей досвід, який довелося йому з підлеглими здобути, перебуваючи майже рік на передових позиціях.
– Вплив на психіку – негативний, однозначно. Але, мені здається, це залежить також від темпераменту людини, від її характеру й підібраного колективу. Мені вдалося ідеально підібрати колектив на КСП – не було дрібних конфліктів, це не відвертало уваги, тож ми змогли ідеально відпрацювати. До того ж я намагався піхоту ротувати й давати всім перепочити – бо ж там також люди різні, і за віком, і за темпераментом, можуть виникати сварки через побутові звички та інше.
Питаємо, як вдавалося розв’язувати конфлікти, коли такі сварки все ж виникали.
За словами Михайлова, у нього був план, як «перетасовувати» людей. Підходив, пояснював, що треба замінити тих, хто на першому краю, бо їм найважче. Присутність командира на це позитивно впливає, хлопці йшли з безпечніших позицій на «нульові» і міняли побратимів.
ЗВ’ЯЗОК ІЗ РІДНИМИ ЯК ТОЧКА ОПОРИ
– Що за весь цей період було для вас тією точкою опори, яка давала змогу тягти далі, не вигоріти, не зламатися?
– Зв’язок із рідними. Те, що була можливість, коли випадала вільна годинка, зателефонувати по відеозв'язку й побачити дружину, доньку, батьків. Поговорити з ними. Це не щодня бувало, але коли випадало отак з ними годинку побалакати, ти переносився думками до них, вникав у їхні цивільні проблеми – і ставало легше. Це було моїм перезавантаженням, потім можна було далі працювати. Ще ділився з донькою фотографіями котів. У нас було багато котів усяких. Я часто знімав коротенькі відео, надсилав доньці й питав, як ми назвемо це кошеня, чи ще щось таке.
– Чи було «відчуття інопланетянина» після виходу з позицій?
– Було. Коли я заїжджав на позиції у квітні 2025-го, у Таврійському ще можна було шаурми поїсти, хотдоги купити, лате. Коли вийшли – там уже людей не було, цивільних евакуювали. Комишуваху бомбили КАБами. Це вразило, такі зміни… Ну а взагалі було незвично, що людей навколо так багато. У перший тиждень я звикав до людей та сонячного світла, насолоджувався цим, – зізнається Олексій.
Цікавлюся, чи були моменти за ці 343 дні, коли здавалося, що все, ситуація виходить з-під контролю…
Олексій каже, що не дозволяв собі казати, що, мовляв, не справляюся. Хоча важкі моменти, звісно, були, зокрема, у зимовий період ворожих штурмів.
– Були дні, коли росіяни постійно сунули на наші передові позиції – люди швидко втомлювалися і треба було їх замінювати. Важко було мотивувати хлопців із дальших позицій іти на передові. Умовляв, переконував. Думаю, що спрацьовував оцей зв’язок очі в очі. Зрештою, внутрішні ротації дали нам змогу обійтися без втрат убитими серед особового складу. Думаю, спрацювала саме ця тактика ротацій усередині колективу, – ділиться Олексій.
ЯК ОБМАНУТИ ВОРОГА
– Ну й ще, маю сказати, нам дуже помагали різні напрацювання зі сфери «як обманути ворога». Ми облаштовували хибні позиції – коли щось нове з’являється, вони б’ють туди, а справжні позиції з особовим складом лишаються не під вогнем. Поки вони відпрацьовуватимуть туди, піхота може пересидіти там, де тихіше. На справжніх позиціях ми намагалися узагалі не відсвічувати: вогонь там відкривали тільки якщо ворог підходив упритул, в інший час використовували ці позиції тільки для спостереження, – розказує командир.
Олексій розповідає, що дуже дієвими були й теплові приманки на імітованих позиціях: росіяни тоді вночі бачили це в тепловізори і працювали по зруйнованих уже бліндажах, а не по українських укриттях з піхотою. Ці тактичні способи «як здурити ворога» теж добре спрацювали і допомогли зберегти особовий склад.
РОСІЯНИ ЗАЛІТАЛИ НА МОТОЦИКЛАХ ТА ПРОМАЦУВАЛИ МІННІ ПОЛЯ
Питаємо також, що застосовували росіяни, щоб обманути наших бійців.
– Був період штурмів на мотоциклах, але вони заплутувалися в наших інженерних спорудах, а там уже їх «розбирали» наші дронарі та артилерія. Також у певний час вони ходили «двієчками» по посадках. Були цікаві їхні маневри по мінних полях – усе поле ти ж ніяк не замінуєш, то вони час від часу пробували промацувати собі шляхи. Їх завжди зупиняли.
– Ці ваші позиції є й тепер?
– Так, там зараз інша бригада. Поки що їх не штурмують. А як буде далі – побачимо.
МОЖЛИВО, КОЛИСЬ БУДЕ КНИГА, АЛЕ НЕ ТЕПЕР
Багато хто після досвіду, як в Олексія, каже, що напише книгу. Цікавлюся в командира, чи думав про те, щоб зафіксувати в такий спосіб свій воєнний досвід.
У відповідь чую, що, можливо, колись, але не зараз.
– Може, я це колись усе усвідомлю, осмислю, а поки що – ні. Тепер ми працюємо щодня.
Утім, після цього нашого досвіду я маю якусь таку впевненість, що моїй піхоті все до снаги. Які б вони там не були – 50 років чи 30, але вони в мене – як криця, як камінь! А якщо в мене така піхота, нема чого жалітися й розпускати нюні, мені треба на них працювати, працювати і працювати. Тоді й буде фідбек, як кажуть, – завершує розмову командир.
У 2013-му одружився, наступного року переїхав до дружини на Черкащину, де працював у Центрі зайнятості. Згодом у родині народилася донька.
До лав ЗСУ долучився ще до повномасштабного вторгнення РФ. Попри завершення контракту, після початку повномасштабної агресії Росії залишився на службі.
Свій бойовий шлях розпочав як командир взводу вогнеметників, згодом став заступником командира роти, а потім очолив гірсько-штурмову роту. Має позивний «Ботанік».
Після майже року безперервної служби на передовій Олексій отримав відпустку, яку провів із родиною, після чого знову повернувся до виконання бойових завдань.
Тетяна Когутич
Фото надала пресслужба 128 ОГШБр
ЗСУ Герой України Військові Закарпаття
Источник: www.ukrinform.ua