Сполучені Штати Америки вважають, що фінансування України має бути першочерговою задачею Європи.
Як змінилася підтримка України і хто нині надає кошти та озброєння / © ТСН.ua
Зміст
З приходом до влади Дональда Трампа лозунг «Америка передусім» перестає бути лише словами і безпосередньо впливає на обсяги допомоги Україні. Фінансування різко зменшується, а сама його мотивація змінюється: замість повної підтримки — практичний розрахунок. Європа, яка протягом багатьох років зволікала, була змушена швидко «зміцніти» і взяти на себе основний фінансовий тягар війни. Але як зараз функціонує ця нова реальність? Хто насправді підтримує український бюджет і за допомогою яких механізмів? Який обсяг допомоги надає Європа, який — США, і що з цього є підтримкою, а що — позиками чи закупівлями? Хто оплачує озброєння, яке надходить на фронт: Вашингтон чи європейські держави? Зрештою, ключове питання: чи стала ця нова система більш надійною — чи, навпаки, більш нестабільною, ніж попередня?
Детальніше про це читайте — у матеріалі TСН.ua.
Допомога США за часів Байдена
У перші роки широкомасштабної війни в Україні США стали лідером міжнародної підтримки України, особливо у військовій галузі. Вашингтон оперативно відреагував на напад і задав напрямок для союзників, а також відіграв важливу координаційну роль через формат «Рамштайн». У той же час, якщо оцінювати загальні обсяги фінансування, європейські партнери в сукупності надали Україні не меншу підтримку, зокрема у фінансовому плані. Саме спільні зусилля США, ЄС та міжнародних установ дозволили Україні уникнути фінансової дестабілізації в умовах війни.
Голова правління Центру досліджень проблем політики «Пента» Володимир Фесенко у коментарі TСН.ua роз’яснив, що за часів президентства Джо Байдена допомога США Україні надавалася через декілька різних програм. Були окремі бюджетні статті та спеціальні фінансові механізми. При цьому значна частина коштів фактично не передавалася Україні безпосередньо, а використовувалася у вигляді замовлень і договорів, насамперед для виготовлення озброєння. Сполучені Штати оплачували велику частину військової техніки, яку згодом отримувала Україна, і переважно ця допомога була безкоштовною. Крім військової допомоги, надавалася також бюджетна підтримка та фінансування громадського сектору, зокрема через структури, пов’язані з USAID — Агентством США з міжнародного розвитку.
Комплекс ППО Patriot / © Getty Images
У Вашингтоні чітко розуміли не лише прямі наслідки російської агресії, а й ширший стратегічний контекст — насамперед ризики для безпеки НАТО та всієї євроатлантичної спільноти. Поразка України розглядалася не як локальний випадок, а як чинник, що докорінно змінює співвідношення сил у Європі. Цю логіку підкріплювали й аналітичні оцінки. Зокрема, 2023 року в матеріалах American Enterprise Institute зазначалося, що в разі падіння України та просування російських військ до кордонів країн НАТО витрати США на посилення оборони Європи можуть перевищити 800 мільярдів доларів. Йшлося не лише про прямі військові видатки, а й про довгострокове розгортання додаткових сил, переозброєння союзників та зміцнення східного флангу Альянсу. Про це у коментарі TСН.ua розповів співзасновник і виконавчий директор Українського інституту майбутнього Анатолій Амелін.
Тому, за словами експерта, підтримка України розглядалася у Вашингтоні як економічно вигідна і стратегічно обґрунтована інвестиція у стримування Росії. Допомога Києву фактично дозволяла США уникнути значно дорожчого варіанту прямого посилення оборони Європи в разі розширення конфлікту. У цьому сенсі американська політика щодо України була частиною ширшої стратегії стримування, де підтримка партнера на передовій розглядалася як ефективний спосіб збереження стабільності всієї системи безпеки.
США як основний «регулятор дозволеного»
Разом з тим, роль США виходила далеко за межі фінансової та військової допомоги. Вашингтон великою мірою формував політичні рамки та визначав ступінь припустимих ризиків для союзників, особливо в питаннях надання складних і можливих видів озброєння, що можуть призвести до ескалації. У багатьох випадках позиція США дійсно ставала орієнтиром: рішення щодо передавання сучасних танків, далекобійних ракет чи авіації рідко приймалися без урахування американської позиції. Водночас не йшлося про повний контроль або «дозвіл» з боку Вашингтона. Деякі європейські країни неодноразово виступали ініціаторами більш рішучих кроків і іноді навіть випереджали США у питаннях надання зброї.
Існує низка показових випадків, коли європейські країни діяли першими або проявляли самостійність у питаннях військової допомоги Україні. Зокрема, ще до початку широкомасштабного вторгнення Велика Британія почала постачати Україні протитанкові комплекси NLAW, діючи швидше й рішучіше, ніж багато інших партнерів. 2023 року Лондон передав Україні далекобійні ракети Storm Shadow — раніше, ніж США погодили передавання аналогічних систем ATACMS. Франція підтримала цю ініціативу, надавши ракети SCALP, а також раніше передала Україні легку бронетехніку AMX-10 RC ще до прийняття рішень щодо основних бойових танків.
Польща відіграла важливу роль у питанні танків Leopard 2, фактично створивши політичний тиск на Німеччину і заявивши про готовність передати техніку навіть без формального дозволу Берліна. Це стало одним із факторів, що зрештою розблокував рішення про постачання танків. Німеччина, незважаючи на обережну позицію, також діяла самостійно в окремих напрямах, зокрема передавши Україні сучасні системи протиповітряної оборони IRIS-T, які не мали прямого американського аналога в експортному форматі. Окремо варто згадати ініціативу європейських країн щодо передавання винищувачів F-16: Данія та Нідерланди стали лідерами цього процесу, тоді як США тривалий час вагалися і врешті-решт лише дали згоду на реекспорт.
Разом з тим, варто відверто зазначити: значна частина цих рішень ухвалювалася неприйнятно повільно. Поки в європейських столицях і Вашингтоні місяцями тривали дебати та зважування «ризиків ескалації», Україна платила за цю обережність справжню ціну на полі бою. Підтримка часто надходила із запізненням і в обсягах, яких вистачало, щоб не програти, але недостатньо, щоб швидко змінити хід війни. Складається враження, що союзники тривалий час діяли за принципом дозованої підтримки — надавати рівно стільки, щоб Україна трималася, але не настільки, щоб різко змінити ситуацію. Кожне нове рішення виборювалося тижнями й місяцями, замість того, щоб діяти на випередження.
Однак, останнє оновлення Ukraine Support Tracker від Кільського інституту світової економіки показує: центр ваги міжнародної допомоги Україні поступово змінюється. Європа в цій історії не просто пристосовується — вона змінюється.
Америка: велетень, що майже припинив діяльність
Політика Трампа щодо України у 2025 році послідовно зводилася до трьох тез: війна має бути завершена шляхом переговорів; США не повинні дозволяти «використовувати себе», якщо вони несуть найбільший тягар; а Європа має брати на себе більшу частку безпекових і фінансових витрат.
Перший сигнал надійшов із Вашингтона ще на самому початку 2025 року. Білий дім фактично призупинив систему: нові зобов’язання і виплати за програмами зовнішньої допомоги розвитку були поставлені на 90-денну перерву. За декілька тижнів Держдеп уточнив масштаби рішення — під замороження потрапила вся допомога, що фінансується через нього та USAID. Формально — аудит на відповідність курсу «America First». По суті — перегляд самої ролі США у підтримці союзників. За цим рішенням вбачається відразу декілька мотивів: зовнішньополітичний перерозподіл пріоритетів, спроба жорсткішого бюджетного контролю, використання допомоги як інструменту переговорного тиску, а також банальна перевірка власних оборонних ресурсів і запасів.
Водночас у політичних колах це рішення сприймали не лише як стратегічний крок, а й як відповідь на конкретний тригер. Багато джерел пов’язували березневу паузу із напруженням після конфлікту в Овальному кабінеті 28 лютого — подією, яка могла стати неофіційним, але цілком реальним поштовхом до жорсткішого курсу. Єдиним винятком США залишили «гуманітарний клапан» — emergency waiver для критично необхідної допомоги. Але навіть він лише підкреслив головне: стара система більше не працює автоматично.
«З приходом Трампа ця безоплатна допомога фактично припинилася. Залишилися лише окремі суми — не більше, ніж півмільярда доларів, а часто й менше. Це кошти, передбачені ще раніше затвердженими програмами. Фактично це той рівень підтримки, який був ще до широкомасштабного вторгнення. Тобто, масштабна військова, фінансова і бюджетна допомога, яка була за адміністрації Байдена, була припинена. Те, що зараз надходить із США, — це мінімальні обсяги, які суттєво не впливають на загальну ситуацію», — пояснює Фесенко.
3 березня 2025 року було зупинено вже і військову допомогу Україні — до того ж не лише нові пакети, а й постачання, які фізично вже перебували в дорозі. Це був демонстративний розрив ланцюга постачання. Втім, реакція Європи виявилася швидкою і показовою. Уже 6 березня Європейська рада публічно підтвердила «подальшу та непохитну» підтримку України — фактично сигналізуючи про готовність підхопити ініціативу. За два тижні, 19 березня, Єврокомісія перейшла від заяв до інструментів, розгорнувши ReArm Europe / Readiness 2030 — пакет, спрямований на масштабування оборонних інвестицій держав-членів. Це була відповідь не лише на російську загрозу, а й на нову невизначеність з боку США.
11 березня, після переговорів у Джидді, США і Україна формально повернулися до статус-кво — допомогу відновили. Але, по суті, статус-кво вже не існувало. Коротка пауза виявилася достатньою, щоб зруйнувати головну передумову попередньої моделі: віру в автоматичність і безперервність американської підтримки. Саме в цей момент почала змінюватися фінансова географія підтримки. Саме цей злам і не був випадковим — він поступово оформлювався у нову політичну логіку Вашингтона. Трамп демонструє послідовну американську вимогу: Європа має більше сплачувати за власну безпеку та за підтримку України. Після мирного саміту в серпні 2025 року Дональд Трамп зазначив, що європейці «значно більше залучені до цього, ніж ми», а також підкреслив, що певні гарантії безпеки для України можливі, але не в межах НАТО. Ця позиція фактично переформатовує роль США: від головного гаранта і донора — до ключового дипломатичного брокера, який стимулює Європу брати на себе більшу відповідальність.
Переговори у Саудівській Аравії / © Facebook Андрія Сибіги
Сполучені Штати не розглядають себе як безпосередню сторону війни. Цей меседж систематично закріплювався на рівні Білого дому через заяви адміністрації, які подавалися як частина президентської лінії: «This is not our war». У більш формалізованому вигляді ця позиція прозвучала в серпні 2025 року, коли було наголошено: гарантії безпеки для Києва можливі, але їх мають насамперед забезпечувати європейські країни (через механізм front-load), тоді як США не планують розгортати свої війська на українському кордоні. Логіка нової моделі підтримки дедалі чіткіше формулюється так: якщо США забезпечують технології та військові спроможності, то фінансовий тягар має переходити до Європи.
У другому кварталі 2025 року роль ключового стабілізатора українських фінансів фактично перебрав на себе Європейський Союз. Паралельно європейські країни посилювали власні лінії. 28 травня Німеччина оголосила додатковий пакет приблизно на €5 млрд — із принципово новим акцентом: фінансування виробництва далекобійних засобів безпосередньо в Україні. 2 липня Держдеп фактично підтвердив паузу щодо частини постачань озброєнь. Це закріпило нову реальність: підтримка США більше не є гарантованим потоком. Саме в цій точці і почалася нова фаза — коли союзники змушені були не просто реагувати на рішення Вашингтона, а будувати власну, більш незалежну систему підтримки.
PURL: Європа фінансує — США надають зброю
2025 року структура допомоги Україні принципово змінилася: значна її частина сьогодні не надається безпосередньо, а фактично закуповується — передусім за рахунок європейських механізмів, зокрема в межах програм на кшталт PURL. У цій моделі ролі розділені доволі чітко: НАТО координує процес закупівель, європейські союзники беруть на себе фінансування, а США залишаються основним постачальником критично важливого озброєння. Це дозволяє Європі підвищувати власну участь у забезпеченні України ресурсами, не маючи водночас повного циклу виробництва критичних оборонних спроможностей. Водночас така модель підкреслює збереження залежності від Вашингтона у сфері складних систем озброєнь і визначає межі поточної європейської стратегічної автономії.
Володимир Фесенко наголошує, що в результаті головним джерелом підтримки став саме ЄС і окремі європейські країни, які фінансують як закупівлю озброєння, так і український бюджет. Водночас аналітик заперечує твердження, що Європа раніше «не надавала допомогу». У 2022–2024 роках США і ЄС діяли на зіставному рівні, хоча з різною спеціалізацією: Європа більше забезпечувала фінансову підтримку, а також надавала озброєння — від радянських запасів до боєприпасів і спеціальних фондів. Зараз баланс змістився. Після скорочення масштабної американської допомоги основний тягар перейшов на Європу — включно з такими країнами, як Велика Британія та Норвегія. США ж не зникли з цієї моделі, але змінили роль: Україна й надалі отримує американське озброєння, однак переважно у форматі закупівель. «Фактично сьогодні Україна купує американську зброю — здебільшого за європейські кошти. Це свідчить про те, що США вже не є для нас тим партнером, яким були раніше. Партнери допомагають, а тут допомога стала обмеженою», — каже Фесенко.
Трансформація розподілу обов’язків між США та Європою
2025 року принципово змінилася і фінансова архітектура підтримки України. За даними Мінфіну, загальний обсяг зовнішнього фінансування сягнув $52,4 млрд, однак ключовим є не лише масштаб, а й джерела цих коштів. Понад 70% забезпечили так звані ERA loans — інструмент, що фактично базується на доходах від заморожених російських активів. Ще $12,1 млрд Україна отримала в межах Ukraine Facility — системного фінансового механізму Європейського Союзу. Це означає, що базові функції держави — виплата пенсій, зарплат, утримання соціальної сфери — 2025 року фінансувалися вже не за рахунок традиційної ролі США як головного донора. Натомість вирішальне значення отримали європейські та ширші G7-інструменти, які дедалі більше працюють як інтегрована система підтримки, зокрема із використанням доходів від російських активів. На цьому тлі участь США у фінансовому вимірі видається суттєво скромнішою: за рік обсяг чистої двосторонньої допомоги становив лише $873 млн.
Не менш важливою є і трансформація механізмів управління допомогою. Якщо в попередні роки Сполучені Штати поєднували дві ключові ролі — найбільшого постачальника озброєнь і центрального координатора всієї системи підтримки, — то у 2025–2026 роках ці функції почали інституційно розділятися. НАТО, розгорнувши NSATU (Ініціатива НАТО з безпекової допомоги та навчання для України), поступово перебрало на себе значну частину операційного управління: логістику, ремонт, навчання, а також координацію постачань. Показовим є те, що Альянс взяв під контроль навіть повітряну оборону критичних логістичних вузлів у Польщі, які забезпечують функціонування цієї системи.
Ще одна зміна — у самій конструкції допомоги. США 2025 року рухаються нерівно: паузи, часткові відновлення, спроба переформатувати участь через Reconstruction Investment Fund — це вже не класична допомога, а радше інвестиційна ставка на майбутнє. Європа, навпаки, йде в протилежний бік — у жорстку системність. Не разові пакети, а багаторічні рамки. Ukraine Facility, ERA, MFA, €90 млрд кредитів на 2026–2027 роки, національні програми, синергія з міжнародними банками — усе це починає працювати як єдина фінансова машина. Без різких жестів, втім з «довгою дистанцією». Важливо і те, що 2025 року Європа вперше обійшла США за обсягами сукупної підтримки України — фінансової, гуманітарної та військової.
Змінилася концепція війни
Анатолій Амелін каже, що ключова різниця між США і Європою — в ухваленні рішень. «В Америці дуже вузьке коло людей ухвалює рішення: президент, Конгрес. А зараз, коли Трамп має контроль і над Конгресом, і над Сенатом, процес ще більш централізований», — пояснює він. У Європі ситуація протилежна: для ухвалення рішень потрібен консенсус десятків держав. І навіть одна країна — як-от Угорщина — може заблокувати ключові рішення. Саме тому ЄС діє повільніше. На початку війни це було особливо помітно, додає експерт. Європа тривалий час займала вичікувальну позицію — зокрема через економічну залежність від Росії: енергоресурси, ринки, виробничі зв’язки. Лише 2024 року, за словами Амеліна, відбувся стратегічний перелом.
«Європейці зрозуміли, що підтримка України — це фактично фінансування власної безпеки». Паралельно змінюється і роль США. Вашингтон поступово зміщує фокус із Європи на інші регіони — Індо-Тихоокеанський, Близький Схід. У цьому контексті Україна для США вже не є центральним пріоритетом. «Американці фактично кажуть: європейці, самі вирішуйте свої питання», — зазначає він.
Однак проблема Європи полягає в тому, що вона все ще залежить від американських технологій. Наприклад, системи ППО Patriot не мають повноцінних аналогів у ЄС. Те саме стосується окремих видів авіації, озброєнь і високотехнологічних систем. Це результат попередніх десятиліть: Європа, перебуваючи під безпековою «парасолькою» НАТО, скорочувала власне оборонне виробництво. «Вони розслабилися і закривали військові підприємства», — констатує експерт. Зараз ситуація змінюється. Європа активно нарощує оборонні витрати, запускає нові виробництва і розвиває співпрацю з Україною, зокрема, у сфері спільного виробництва озброєнь. «Вони почали рухатися, хоч і запізно. Але краще пізно, ніж ніколи», — додає Амелін.
Водночас, на думку аналітика, повноцінно замінити США Європа поки не здатна. В окремих сферах — наприклад, у бойовій авіації чи безпілотниках — конкуренція можлива. Але загалом, за оцінкою експерта, ЄС знадобиться щонайменше 4-5 років, щоб вийти на рівень технологій і виробництва, який раніше забезпечували Сполучені Штати.
Українські безпілотники стають зброєю майбутнього