Бар’єри на шляху до життя без насильства: чому складно піти від кривдника
Психологиня розповіла про головні бар’єри, які заважають людям вийти з насильницьких стосунків. Експертка пояснила, як правильно спілкуватися з постраждалими та куди звертатися по допомогу.
Безумовне прийняття і любов у родині – базові потреби кожного. Натомість у стосунках, де є насильство, ці потреби людини не просто ігноруються. Кривдник/-ця планомірно знищує самооцінку партнера/-ки, руйнує кордони особистості, впливає на настрій і навіть створює загрозу для здоров’я і життя.
Про те, чому люди можуть ігнорувати свою потребу в прийнятті, любові і чому роками терплять знущання від партнера/-ки, а також як можна допомогти людині зважитись на крок і розірвати коло насильства, розповіла журналісту УНН психологиня, фахівчиня мобільної бригади соціально-психологічної допомоги Олена Надточій.
І.ОСНОВНІ ПРИЧИНИ, ЧОМУ ЛЮДИ НЕ ЗВЕРТАЮТЬСЯ ПО ДОПОМОГУ
Сором і почуття провини
Першою причиною, чому постраждала людина не звертається по допомогу, фахівчиня називає відсутність внутрішньої опори. У людини, яка має тривалий досвід насильницьких стосунків, занижена самооцінка (викривлене почуття самоцінності). Також партнер-аб’юзер, постійно критикуючи, змушує її відчувати сором і провину.
“Ні сором, ні почуття провини в аб’юзивних стосунках не є об’єктивними. Ми відповідаємо тільки за ті речі, які саме ми кажемо і робимо. Але не постраждала людина робить вибір: бити чи не бити, принижувати чи не принижувати – це цілковито вибір і відповідальність кривдника”, – пояснює Надточій.
За її словами, коли партнер/-ка з перевагою в психологічній стійкості планомірно критикує та акцентує увагу на недоліках іншої сторони, це може змусити людину повірити, що вона сама спровокувала насильство та “заслуговує” на таке ставлення. Кривдники/-ці часто вказують на “емоційність” іншого.
“Типовими фразами можуть бути: “це ти неадекватно поводишся”, “це ти надто емоційна/-ий”. При цьому кривдник/-ця може не “вибухати емоціями” взагалі, а просто прийти і вдарити”, – коментує Надточій.
Фахівчиня наголошує, що взаємні звинувачення, відсутність прийняття можуть бути наслідками нещодавно пережитих травм (скажімо, спричинених війною).
“Коли чоловік чи жінка повертається із зони бойових дій з певними ментальними проблемами – спілкування навіть у тих родинах, які мали чудові стосунки, сильно змінюється. Тому, коли ми говоримо про самоцінність – це безумовне прийняття людини, її чорної і білої сторони, оскільки вони є у всіх. Те, що ми схильні називати “негативними рисами особистості” – дуже суб’єктивна категорія. Для когось це може бути “негативною стороною”, а для іншого – “родзинкою”. Тому це завжди про діалог”, – каже психологиня.
Стигматизація людини, яка потерпає від насильства
У багатьох суспільствах, культурах, менталітетах насильство – це “сімейна справа”. Зокрема, в Україні досі існує так звана культура невтручання. Відповідно, постраждала може роками терпіти насильство, бо боїться суспільного осуду за те, що “руйнує родину”.
“Найбільше травмує осуд близьких. Часто члени родини, сусіди, знайомі негативно ставляться до розлучення, особливо, якщо у подружжя є діти. Жінка, яка висловлює намір розлучитись, може стати об’єктом засудження, стигматизації”, – пояснює Надточій.
Фахівчиня додає, що часто жінки бояться, що не зможуть забезпечити себе і дітей. При цьому, частина з них працює й іноді навіть утримує кривдника. Також багатьох жінок стримує страх “позбавити дітей батька”, адже певна допомога від чоловіка, який вчиняє кривду, все ж таки є.
“Буває, що постраждала людина елементарно виправдовує цим свою неможливість піти із циклу насильства. А в дітей, на жаль, ніхто не питає, чи хочуть вони мати за батька кривдника. Хоча варто було б. Насильство, очевидцями якого стають діти, беззаперечно впливає на їх світобачення, формуючи викривлене поняття “норми” в родинних, партнерських стосунках”, – наголошує експертка.
Засудження постраждалої/-го (віктімблеймінг)
У нашому суспільстві досі існує деструктивна звичка засудження постраждалих. Вона проявляється в момент, коли людину звинувачують в тому, що вона спровокувала насильницькі дії – зовнішнім виглядом, манерою спілкування чи будь-яким іншим проявом. Часто такі звинувачення стосуються постраждалих від сексуального насильства.
“Коли я працювала у соціальній службі, була свідком того, як зґвалтовану жінку звинувачувала матір підозрюваного. Буцімто, вона зухвало одягнена і була в стані алкогольного сп’яніння. Щоби показати абсурдність думки, я запитала жінку, скільки разів у житті їй самій спадало на думку змусити до інтимних стосунків дівчат у коротких спідницях, які вживали алкоголь. Жодна людина свідомо не провокує насильство – ніхто не прагне, щоб його побили, зґвалтували чи позбавили життя”, – наголошує психологиня. Вона додає, що в насильстві поведінка постраждалої/-го не має значення.
Небезпечною є роль мізогінії (зневажливе, упереджене ставлення до жінок. – ред.), яка досі присутня в суспільстві – у ставленні до жінок застосовують упередження, які б ніколи не “приміряли” на чоловіків.
Насильство стає “нормою”
Як пояснює психологиня, коли людина прагне більшого, аніж має, вона мусить вийти із так званої “зони комфорту”. При цьому, це зовсім не означає, що цією “зоною” є щось тільки хороше. Досить часто це добре знайомий, передбачуваний для людини стан речей, в якому вона готова й надалі терпіти проблеми, незручності чи навіть біль та страх заради відчуття уявної стабільності.
“У постраждалих “зона комфорту” – це насильство. І для того, щоб вийти за цю деструктивну межу, треба зробити багато важких дій. Захисні механізми психіки спрацьовують дуже сильно – людина панічно боїться змін, адже не може передбачити обставини, не впевнена, чи зміниться її життя, якщо звернутись по допомогу, чи зможе вона/він самостійно впоратись. Тому часто лишаються в тій ситуації, де є насильство, але яка знайома і прогнозована”, – пояснює Надточій.
Брак інформації
Багато постраждалих не знають, куди можна звернутись по допомогу, і чи можна взагалі звертатися із такими запитами, як у них. Маючи нестійку, викривлену самооцінку, люди, що потерпають від насильства, досить часто знецінюють свою проблему.
ІІ. ДВА ВАЖЛИВІ КРОКИ ДЛЯ ВИХОДУ З НАСИЛЬНИЦЬКИХ СТОСУНКІВ
За словами, психологині, щоб вийти із “кола насильства”, постраждала особа має ідентифікувати саму проблему. Часто маркером насильства може слугувати неспроможність сказати “ні”.
“Коли людина відчуває, що вона не може відмовити, коли їй починають нав’язувати певні емоції, провину, – але нічого з цим не робить, то тут уже якраз її самоцінність і самооцінка починають просідати”, – перелічує Надточій. Також вона радить звернути увагу на те, що людина, яка перебуває в насильстві, часто знаходить виправдання кривднику/-ці і звинувачує себе, думаючи: “може, я не така й хороша”, “може, я й заслуговую на таке ставлення”.
“Людина розуміє, що є проблема, але страх та сумніви зупиняють вийти із цього циклу насильства”, – пояснює психологиня.
Надточій зауважує, що коли людина вже розуміє, що потрапила в “коло насильства”, – їй треба пояснювати причини і механізми формування бар’єрів (страх, залежність), які зупиняють на шляху вивільнення.
“І про самооцінку розказати, і про причинно-наслідкові зв’язки поведінки кривдника, про захисні механізми психіки, про синдром вивченої безпорадності – надзвичайно складний психологічний стан, коли людина елементарно перестає вірити в те, що вона впливає на ситуацію. Вона просто віддає все в руки інших. І людина думає, що все одно нічого не зміниться, навіть якщо вона спробує”, – наголошує Надточій.
Важливою є “профілактика” насильства
Чим більше люди читають спеціальної літератури, дивляться програм про насильство – тим більш ймовірно, що вони легше його розпізнають і розірвуть коло.
“Зараз досить широке коло жінок знають і про аб’юз, і про мізогінію. Мені дуже подобається, як профілактика впливає на світобачення людей, на розуміння того, що відбувається і що може відбутися, якщо вони будуть продовжувати бути в аб’юзивних стосунках, або чинити насильство стосовно своїх дітей – часто несвідомо, а тому, що їх самих так виховували. Будь-які ситуації, де є домашнє насильство, складні і вихід із них потребує часу й зусиль”, – ділиться Надточій.
ІV. ЯК СПІЛКУВАТИСЯ З ЛЮДЬМИ, ЯКИМ ПОТРІБНА ДОПОМОГА
Психологиня радить зважати на такі принципи діалогу:
· З людиною, яка страждає від домашнього насильства, потрібно говорити через призму безумовного прийняття, неупереджено, безоціночно.
· Варто переконати людину звернутись до фахівця/-чині – адже там, де є насильство, часто потрібна не просто допомога небайдужих людей, але й психологів/-гинь та інших спеціалістів/-ок.
· Варто зважати на “вивчену безпорадність”. Люди, які довгий час страждають від насильства, втрачають віру в себе. В перспективі ми маємо навчити людину заново вірити в себе, маленькими “кроками” відновлювати шлях до незалежного життя без насильства.
· Варто бути поруч під час розвʼязання питань, які видаються людині заважкими, але не робити все за неї. Наприклад, часто постраждала/-ий не може кудись сходити, оскільки боїться відмови. У такій ситуації краще допомогти побудувати чіткі плани, наприклад домовитись: “На 9 ранку, наприклад, ми зустрічаємось в обумовленому місці і будемо робити наступне. Я, якщо треба, буду поруч і зможу вам допомогти”. Але саме постраждала/-ий має самостійно відчиняти двері, говорити із надавачами допомоги, пояснювати те, що їй/йому потрібно тощо;
· Потрібно постійно просити дозволу. На початку це дійсно буде досить дивно і з острахом сприйматися постраждалими. Для людей, які страждають від насильства, дивно чути прохання: чи можна допомогти, чи можна взяти за руку тощо. Для них звичним було середовище, де їх знецінюють, б’ють, штовхають, де постійно нав’язують провину. А тут виявляється, що може бути по-іншому. Саме так формується інше поняття норми.
· Потрібно вчити постраждалих розуміти свої почуття та емоції, допомагати проговорювати їх. Наприклад: “Я бачу, що ви засмучені, я бачу, що вас щось бентежить. Чи правильно я думаю?”
Що не варто казати постраждалим
Тим, хто страждає від насильства, не варто казати знецінювальні фрази, як-от: “Чого ти плачеш?”, “Невже це проблема?”, “Чому ти нічого не робиш?”, “Чому ти постійно жертва?”.
“Потрібно допомагати людині висловлювати ті емоції, які вона відчуває. У людини, яка страждає від насильства, може бути багато пригнічених, невідредагованих емоцій, які також виникли внаслідок спричиненого болю. І вона має їх зрозуміти: виявити тригери, причинно-наслідкові зв’язки. Згодом це допоможе уникати емоційних реакцій через нерозуміння себе”, – радить Надточій. Фахівчиня наголошує, що в жодному разі не можна судити про потенціал іншої людини, керуючись власним досвідом.
“У ході терапії ми говоримо людині, що не вона винна, що вона є цінною особистістю і не заслуговує на таке ставлення, а заслуговує на повагу та любов. Також кажемо, що ніколи не можна “спровокувати” насильство – кривдниками якраз є ті, хто перший нападає, критикує і знецінює”, – додає Надточій.
V. ДЕ ШУКАТИ ПІДТРИМКУ
Будь-який прояв насильства не має виправдання. Якщо ви або ваші близькі стикнулися з насильством – зверніться по допомогу.
Цілодобово та конфіденційно можна отримати консультації на одній з двох гарячих ліній:
· 116 123 – національна гаряча лінія з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми та ґендерної дискримінації.
· 15 47 – урядова гаряча лінія з протидії торгівлі людьми, запобігання та протидії домашньому насильству, насильству за ознакою статі та насильству стосовно дітей.
Також можна звернутись до найближчої до вас мобільної бригади чи денного центру соціально-психологічної допомоги за підтримкою і запитати про тимчасовий прихисток. Контакти та деталі про сервіси допомоги шукайте на платформі rozirvykolo.org.
Усі послуги підтримки надаються безкоштовно.
Источник: www.unn.com.ua
