Цей поміщик утримував своїм коштом двох лікарів, заснував школу, аптеку, запровадив у маєтку щеплення від віспи й опікувався освітою селян
Садиба родини цивільного губернатора Катеринославської губернії Михайла Миклашевського вважається окрасою села Біленького, що під Запоріжжям. Маєток, збудований наприкінці XIX століття, є архітектурною пам’яткою місцевого значення.
Саме завдяки поміщикам Миклашевським, місцевих селян почали навчати грамоти.
МЕТАЛЕВІ “ВЕЛЕТНІ” ТА МАЄТОК ЗІ СХІДНИМИ МОТИВАМИ
Село Біленьке розташоване у Запорізькому районі області. Кілька років тому Біленьке прогриміло на всю країну, адже саме тут відкрили річковий сучасний перевантажувальний термінал. На урочисту подію приїздили тодішній прем’єр-міністр, представники Європейського банку реконструкції та розвитку, посол Нідерландів в Україні Кейс Кломпенхаувер та чимало інших відомих діячів. Відкриття терміналу – подія надважлива, але сьогодні мова йтиме про інший, не менш цікавий об’єкт – маєток Миклашевських. Він здіймається буквально за кілька метрів від величезних металевих “цистерн”, а був збудований майже два століття тому у стилі необароко та неоренесансу.
Перші згадки про Біленьке датуються 1770 роком. Його засновниками вважаються запорізькі козаки і селяни. У 1802 році село стає власністю губернатора Михайла Миклашевського. Він був призначений цивільним губернатором Катеринославської губернії, до якої в ті часи входили територія сучасної Запорізької, Дніпропетровської областей, а також — частина нинішніх частина Кіровоградської та Донецької.
“Миклашевський купив землі у генерал-фельдмаршала Михайла Каменського. Саме Михайло Миклашевський та його нащадки доклали чималих зусиль аби село розвивалось. На їхні кошти в селі було збудовано: фельдшерський пункт та приходську школу, церкву. Окрім того, тут була відкрита аграрна школа та метеослужба, а в Херсоні – з’явився поземельний банк”, – розповідає місцевий історик Петро Кралєв.
З Петром Івановичем ми домовились зустрітись на території Біленьківської школи. Як виявилось, вона розташована у маєтку Миклашевського. Садиба, збудована за проєктом архітектора Фердинанда Гагена, і досі у чудовому стані.
Проєкт садиби виконаний у популярному на той час псевдоруському стилі, доповнений рисами неоренесансу та східними мотивами. На території маєтку колись був англійський парк, із фонтанами та панорамою, а на березі Дніпра – річкова пристань.
ЯК ПОВІНЬ ЦЕРКВУ І САДИБУ ЗМИЛА
“За моїми підрахунками, цей маєток уже третій у родини Миклашевських. Я знайшов дані, що у 1806 році була повінь, яка змила церкву, село і маєток поміщика, 500 десятин (одна десятина – це гектар і 9 соток) також було змито. Скоріш за все, поміщиком, про якого згадується, був Миклашевський”, – говорить історик.
Він також показав нам родинний герб Миклашевських, який і досі прикрашає садибу.
“Миклашевські – старовинний український дворянський рід, який бере початок від Великого князя Київського Мстислава, сина Володимира Мономаха, і від литовського князя Гедиміна. Рід Миклашевських був настільки чисельним, що мав одразу три герби. Один із них ми можемо бачити на будівлі садиби”, – розповідає Петро Іванович.
У маєтку зберігся підземний хід, що вів до самого Дніпра. Проте останні кілька років вхід до підземки заварений. Закрили його за наказом колишнього директора школи через те, що діти знайшли під землею кулемет, гвинтівки, іншу зброю – арсенал залишися ще з часів минулої війни. До речі, у самій садибі під час громадянської війни впродовж чотирьох місяців був штаб Нестора Махна.
ПОМІЩИК ЄВРОПЕЙСЬКОГО ҐАТУНКУ
Кахлі, ліпнина, дерев’яне декоративне оздоблення балкона – все це збереглося майже в первинному вигляді. Хоча, були часи, коли селяни ледь не “розтягли” садибу по своїх домівках. Були такі, що хотіли поцупити готичну ліпнину з танцювальної зали (зараз там спортзал).
“А ось це справжній витвір мистецтва”, – каже під час екскурсії садибою Петро Кралєв і вказує на металеві гвинтові сходи.
“Говорять, що піднявшись ними можна було побачити садибу Попових у Василівці. Точнісінько такі сходи є у ремісничому училищі – воно також розташоване на території маєтку”, – пояснює історик.
Сам Михайло Павлович губернатором був недовго. У 1809 році його запросили в Санкт-Петербург, а з 1812 року він був призначений сенатором. Цю посаду він обіймав до 1818 року, потім вирішив взяти відпустку на рік через стан здоров’я, поїхав на батьківщину, але більше не повернувся. Він прожив 91 рік, історики називають його людиною європейського ґатунку.
У підтвердження цього Кралєв дістав із папки цілу купу архівних матеріалів. Один із них датований 16 жовтня 1808 року, і в ньому сказано:
“Помещик сей к благоденствию завел приходскую школу для обучения детей по правилам установленным народного просвещения. Кроме сего, устроен лазарет или больница в особо хорошем доме на 40 человек общего пола, при оном содержится и лекарь и имеется достаточная аптека и прислуга, пища для всех больных отпускается из экономии приличная и достаточная. Полезное прививание оспы также здесь в действии”.
Петро Кралєв прокоментував, що Михайло Миклашевський заснував школу, аптеку, а також запровадив щеплення від віспи.
“Він тримав двох лікарів і платив кожному з них 3000 карбованців. Це окрім житла та витрат на харчування. Для порівняння скажу, що на той час 3000 карбованців на рік отримував губернатор Таврійської губернії. Миклашевський міг собі дозволити утримувати лікарів. У Біленькому жила його родина і він хотів захистити її від епідемій, тож треба було піклуватись і лікувати людей”, – пояснив історик.
МАЄТОК У СПАДОК
У Михайла Миклашевського було 9 дітей (п’ять синів і чотири доньки). Він мріяв залишити садибу своєму старшому сину Олександру, проте не судилось.
“Син був декабристом, його заарештували, потім він опинився на Кавказі і загинув у 1831 році. Миклашевський поховав сина на своїй батьківщині – на Стародубщині (нині – Брянська область РФ). Також він збудував церкву на честь Олександра Невського у пам’ять про сина”, – розповідає історик і додає, що маєток лишився двом іншим синам – Андрію і Павлові.
До речі, саме Андрій брав участь у підготовці та проведені реформи 1861 року (скасування кріпацтва). Павло ж запропонував створити спеціальні учбові заклади – сільськогосподарські ферми, вихованці яких могли у майбутньому одночасно володіти агрономічними і ремісничими знаннями. На утворення таких шкіл-ферм він пожертвував 2000 карбованців, 200 десятин землі і 100 карбованців щорічної стипендії. Для порівняння у 1866 році за 10-15 карбованців можна було купити корову.
“Селянським дітям треба давати освіту, і насамперед, професійну, інакше будемо виховувати злодіїв і шахраїв. Треба робити сільгоспферми”, – цитує Миклашевського історик Кралєв.
У Біленькому також працювали бондарний та дігтярний заводи, салотопне підприємство.
Павло Миклашевський збудував у селі церкву, у якій і був похований. Однак у 1939 році церкву знищили, а останки Павла викинули на смітник.
Тривалий час у будинку Миклашевських розташовувалась школа, після революції 1917 року й аж до 2005-го там була швейна майстерня. Наразі одне з приміщень знову віддали школі, а в іншому – церква Миколая Чудотворця.
На початку 2000-х років районний відділ культури і туризму розробив паспорт (історичну довідку) садиби Миклашевського. У 2009 році об’єкт отримав статус пам’ятки історії та архітектури місцевого значення.
P.S. Насамкінець наш співрозмовник згадав історію, яка вже перетворилась на місцеву легенду.
Так от, у 90-х роках один із мешканців Біленького летів у справах до Києва. У літаку він випадково почув розмову двох чоловіків. Мова йшла про маєток Миклашевського.
“Один чоловік запитував іншого: “А в Біленьке ми полетимо чи ні?”. “Та там же нічого не лишилось”, – почув він у відповідь. Тоді селянин не стримався, повернувся до чоловіків і сказав, що ніхто не зруйнував маєток”, – переповідає легенду Кралєв і додає, що чоловіки виявились нащадками Миклашевських, до Біленького вони тоді таки приїхали. У селі їх зустрічали директорка школи й голова колгоспу. Чоловіки стали на коліна перед садибою і довго плакали.
Фото Дмитра Смольєнка
Источник: www.ukrinform.ua
