Макарів: Чому українців не переможе ніхто й ніколи

Макарів: Чому українців не переможе ніхто й ніколи 26.07.2022 15:06 Укрінформ У Макарові під Києвом десятки волонтерів розбирають завали і допомагають людям всім, чим можуть. І так – по всій Україні

У Макарові, зеленому містечку в 60 км від центру Києва, дозрівають яблука та сливи, обабіч вулиць у траві червоніють опалі вишні. Через селище, ховаючись в очереті, тече неквапливий Здвиж, який раптом показується на очі, коли перетинаєш міст. Чудова місцина – таких багато в Україні.

27 лютого в Макарів зайшла важка техніка окупантів, які хотіли прорватися до Києва. Наші вибивали їх звідти, але вони поверталися. З кінця лютого і аж до квітня селище потерпало від постійних ракетних та артилерійських обстрілів росіян. 132 місцевих мешканців загинуло, а містечко, недавній райцентр (до укрупнення) – житло, інфраструктура – було зруйновано на 40 %.

Зараз, у благословенному українському липні, згарища приховує суцільна зелена завіса фруктових садів, і тому Макарів може здатися ледь не благополучним.

Звісно, це не так. Ми побували лише в трьох родинах, в будинки яких влучили російські снаряди. Зруйнувавши все, що люди будували роками, де кохалися і ростили дітей, де кожна річ нагадує про дорогі для пам’яті миттєвості життя. Таких людей тепер повно не лише в Макарові, а й по всій Україні. І у кожного – своя сумна історія.

Але наша розповідь насамперед про те, що люди не залишилися наодинці зі своєю бідою.

«Коли я повернулася, то стала на коліна й цілувала землю…»

Вулиця Механізаторів, 94. Ненові ворота відчиняє маленька жіночка з приязним обличчям. Це 64-річна Людмила Михайлівна Копил, яка мешкає тут з мамою та сином. Ліворуч – те, що залишилося від будинку. Частина його вцілила, а в іншій – немає двох стін. І він виглядає як декорація на театральній сцені – нутрощі кімнати, обклеєні шпалерами, з якимись меблями та атрибутами повсякденного житла. Тільки шпалери обдерті, зверху нависає напівзруйнований дах, а двері праворуч пробиті наскрізь осколками снаряду. Ще кілька місяців тому це була велика затишна кімната.

Людмила Копил, її син та 84-річна мама мешкають зараз у напівзруйнованому росіянами будинку

Леоніду – 48 років, це високий огрядний чоловік зі спокійними рухами і тихим голосом. Працював свого часу на КАМАЗі, водієм швидкої допомоги в Макарові, а коли стало підводити здоров’я – влаштувався охоронцем. Та довелося звільнитися – з часом йому присвоїли третю групу інвалідності.

Жінка останнім часом вчила німецьку – хотіла заробити на якусь квартиру за кордоном, щоб потім її здавати, бо що з тої пенсії? А тепер заробляє оце на ремонт, розповідає чоловік.

– 5 березня ми поїхали з Макарова, а за кілька днів все це сталося. Ми спочатку їй не казали з сином нічого. Вона сама випадково дізналася від сусідів. Плакала…

Навкруги на подвір’ї – суцільні гори цегли, а вглибині серед де-не-де вцілілих стін, в напівтемряві – теж бита цегла і залишки скрученого ледь не спіраллю металевого даху. Жодного натяку на те, що там колись стояли якісь шафи, дивани, столи… Мертвий будинок – це дуже страшно.

– Все згоріло, комп’ютери сина теж, – підтверджує Леонід.

Побудувались в 1995 році – якраз, коли Руслан народився.

– Минулого літа дах поміняли. Два роки робили ремонт ззовні, а всередині, мабуть, всі три… Хоч би й не робили…

Батьківський будинок – він стояв на цьому ж подвір’ї – був з дерева – згорів вщент. А цегляні зовнішні стіни іншого – вистояли, навіть красиве облицювання десь збереглося. Спеціалісти сказали, що можна залишати і відбудовувати.

Але спочатку потрібно розібрати завали. Волонтери обіцяли з цим допомогти, на що Леонід дуже сподівається.

Як стають волонтерами?

Насамкінець, ми хочемо розповісти, як нам здалося, типову історію про те, як стають волонтерами.

Отже, Анастасія Харук, про яку ми вже згадували. Молода художниця з Києва, яка має двох чудових семирічних донечок-близнючок і, здавалося б, купу проблем, пов’язаних з цим.

– Я тут – дачниця, – посміхається Настя. – В Макарові жила моя бабуся, будинок залишився мені. І коли звільнили Макарів остаточно, я одразу приїхала сюди, подивитися, що сталося з будинком. Він був без вікон, а хата сусідки була зруйнована і частково лежала на моїй ділянці. Сусідці потрібна була допомога – з цього все і почалося. Потім побачила купу переляканих і зголоднілих собак і кішок на вулицях, почала їх годувати. А волонтери – допомагати мені з кормом. Люди побачили, що я годую тварин у містечку, почали запитувати: у вас їжа тільки для тварин, а для нас немає?.. Почала складати списки тих, кому потрібна допомога. Виставляла пости в соцмережах, інші робили репости – так знаходилися ті, хто міг чимось допомогти. Познайомилася з іншими волонтерами. Невдовзі крім продуктів почала привозити і ліки, і одяг… Отак все закрутилося, і я втягнулася в цю справу. Беру з донатів собі тільки на пальне для машини, бо одна поїздка – це мінімум 100 кілометрів…

Що сказати після цього? Що українці – непереможні, тому що вони українці? Та ви й самі це прекрасно знаєте.