“Ніхто і не знає, що у нас в країні є смертна кара”: як у Білорусі страчують засуджених і що відбувається з їхніми сім’ями – BBC – смертна кара у Білорусі

Білорусь залишається єдиною країною у Європі, де досі у Кримінальному кодексі найвищою мірою покарання лишається смертна кара. Родичі таких засуджених навіть не мають інформації про те, де і коли відбувається розстріл – лише отримують записку про те, що вирок було виконано.

Про це йдеться у матеріалі BBC.

Жителька Білорусі Наталія повинна відпрацьовувати борг країні за те, що її двох синів виховували у дитячому будинку. 18-річного Станіслава та 20-річного Іллю засудили до смертної кари за жорстоке вбивство сусідки-вчительки та спалення її будинку. Через відпрацювання боргу у Мінську матір не змогла приїхати ані на суд, ані на побачення до в’язниці, де на синів уже надягли роби смертників.

Чоловік Наталії помер, коли Стасу було усього 5 місяців. Тривалий час жінка намагалася сама утримувати дітей – 13 років, але згодом її синів все ж відправили до державного дитячого будинку. За виховання Іллі та Стаса на державному забезпеченні Наталія ще має виплатити 10 тисяч білоруських рублів – це понад 4 тисячі доларів за нинішнім курсом. Сама ж вона заробляє близько 200 доларів на місяць.

Водночас правозахисник Павло Сапелко розповідає, що є в цьому і провина держави, оскільки президент Білорусі Олександр Лукашенко неодноразово закликав підвищити народжуваність у країні.

“Цей вирок – він не лише про смерть братів Костєвих, він ще про те, як державна машина байдуже перемелює родини, перетворюючи матерів та батьків на “зобов'язаних осіб” – людей другого сорту, без прав і перспектив, позбавляючи їх надії на виправлення ситуації замість допомоги у скрутну хвилину”, – переконаний він.

Наталія просить президента помилувати її синів та замінити вирок – принаймні на довічне ув’язнення. Сам же Лукашенко уже коментував хід цієї справи.

“Двоє покидьків, інакше їх не назвеш – вже і розбої були, і карали їх, – вбили свою вчительку. За те, що вона захистила двох діточок їхньої сестри. Сестра – ніяка, асоціальний елемент. А [вчителька] захистила їх і вимагала вилучити з сім'ї. Вони її різали всю ніч”, – розповів він, наголосивши, що справа на його особливому контролі.

Чи не найбільш резонансною справою у Білорусі було розслідування вибуху у метрополітені Мінська весною 2011 року. Унаслідок теракту померли 15 осіб, понад сотні отримали поранення. Усього за добу правоохоронці спіймали підозрюваних – Дмитра Коновалова та Владислава Ковальова. Не минуло й року, як їх визнали винними та засудили до смертної кари. Ковальов, якого фактично звинуватили у тому, що він не повідомив про злочин, вину не визнав. Коновалов же за весь час суду лише розповів, що зробив це “з метою дестабілізації суспільної ситуації”. На думку правозахисників, після цієї справи у Білорусі значно поменшало кількість тих, хто підтримує смертну кару, адже у питанні вироку засудженим за вибухи у метро білоруси вважали дії влади “поспішними і необ’єктивними”. Адвокати також вказували на низку порушень під час судового розгляду.

“Хлопців же розстріляли дуже швидко! Нам не дали навіть можливості написати наглядову скаргу. Це сталося на стадії вивчення матеріалів справи”, – каже мати Влада.

Вона бачилась із сином востаннє 11 березня 2012 року. На наступний день до нього уже не пустили адвоката, а 16 числа надійшов лист від Верховного суду про виконання вироку.

“Я, як і багато людей в Білорусі, тільки зіткнувшись з цим, дізналася, що у нас є такий вид покарання, як смертна кара. Потрібна вона чи ні, немає сенсу питати думку людей. Тут все-таки має бути воля… У нас – однієї людини”, – каже Любов Ковальова. Вона запевняє, що неодноразово намагалася зустрітися з Лукашенком, але президент не прийняв її.

Літератор Ігор Тумаш був серед тих, хто постраждав під час вибухів у мінському метро. Він отримав серцевий напад та кілька подряпин. Розповідає, що кілька тижнів “ліз на стіни”, тому що здавали нерви.

“Головним відкриттям було – білоруси якось мовчки, тихо живуть і мовчки вмирають. Не було криків, люди намагалися лягти обличчям до підлоги і вмирали у цьому положенні. Я тягнув пораненого, з вулиці прибіг хлопець допомагати. Ми удвох донесли його до виходу з метро, пораненого взяли медики, а хлопець повернувся за новим пораненим. І я здивувався: є, виявляється, такий народ!” – згадує він.

Водночас у питанні смертної кари Ігор зазначає, що у Білорусі кожен живе сам за себе і займається лише власним виживанням.

“Якщо Лукашенко запровадить мораторій на смертну кару, гадаю, цю визначну подію ніхто у нас і не помітить – адже кожен сам по собі. Хіба що на Заході та наші гуманісти це оцінять позитивно: ось, мовляв, білоруське суспільство якось гуманізується”, – додає він.

Через існування смертної кари Білорусь постійно піддається критиці з боку Заходу. Це остання країна Європи, де існує такий спосіб покарання. За весь час незалежності Лукашенко помилував лише одного засудженого до смертної кари – досі невідомо, хто це був. Загалом же за понад 20 років у країні стратили понад 400 осіб. Лукашенко у всіх питаннях щодо смертної кари посилається на результати референдуму 1996 року – тоді понад 80% білорусів відповіли, що підтримують такий спосіб покарання.

“Соціологічні дослідження, проведені і структурами при адміністрації президента, і незалежними дослідниками, свідчать про те, що кількість людей, які виступають за страту, зменшується. На сьогодні близько 63% опитаних виступають за смертну кару. Але якщо ці 63% розглянути уважніше, то побачимо, що беззаперечно лише близько 35% виступають за смертну кару. Всі інші – умовно: якщо провину доведено на 100%, якщо людину неможливо виправити тощо”, – пояснює керівник кампанії “Правозахисники проти смертної кари” Андрій Полуда.

Сестра засуджених до смертної кари братів Костєвих Ганна все ж не покидає надії якось їх урятувати. Допоки триває розгляд апеляції вона возить Іллі та Стасу передачі та пише листи. Із рідного міста, де сталося вбивство, Ганна із дітьми вже виїхала.

“Якщо людина не була у цій шкурі, вона ніколи не зрозуміє. Я взагалі до вироку не знала, що країна наша одна, яка не відмовилася від смертної кари. Покарання для родичів – це мука. І людям завжди треба давати шанс на покуту. Або довічне давати, або термін великий. Адже навіть 20 років треба відсидіти і вижити, тому що з такими умовами, як там, у в'язницях, не всі виходять звідти живими. Але треба прожити, перенести, і там все життя своє залишити. А сюди, на волю, вийти вже з каяттям. Але страта – це відмова у праві на каяття”, – вважає вона.