Ключова фраза одного з ідеологів “русского мира” Олександра Дугіна, опублікована в соціальній мережі X, містить ультиматум: “Якщо ви хочете, щоб ми не ескалували, віддайте нам Україну, і ми цього не зробимо”. Цей вислів демонструє систему координат, у якій частина російського істеблішменту розглядає війну проти України, відносини із Заходом та право України на існування як незалежної держави.
Заява Дугіна є не просто пропагандистським лозунгом, а формулою політичного шантажу, що оголює імперську логіку російських претензій до України. Важливо зазначити, що Дугін не є офіційним представником Російської Федерації, і його допис не можна трактувати як пряму заяву Кремля. Однак його висловлювання є індикатором радикального сегмента російського стратегічного мислення, яке розглядає війну як цивілізаційне протистояння Росії із Заходом.
Формула “віддайте нам Україну” є відвертішою за дипломатичні евфемізми, якими Москва описувала свої претензії. Вона позбавлена формального визнання України суб’єктом міжнародної політики. Україна постає як об’єкт домовленостей між Росією та Заходом, а не як держава, що має право самостійно визначати зовнішньополітичний курс. Слово “віддайте” передбачає, що Сполучені Штати та європейські держави нібито володіють Україною і можуть передати її як геополітичний актив. Це мова сфер впливу, імперської політики та торгу великих держав долями менших народів, а не мова міжнародного права.
Друга частина формули – “і ми не будемо ескалувати” – пропонує Заходу угоду про невчинення певних дій в обмін на капітуляцію України. Це модель “поступка в обмін на відтермінування загрози”, яка відрізняється від класичної дипломатії. Москва не відмовляється від використання сили, а лише пропонує Заходу спосіб тимчасово уникнути її подальшого застосування – погодитися з російським контролем над Україною.
Цю заяву не варто сприймати як пропозицію компромісу, який передбачає взаємні поступки. У запропонованій конструкції Росія отримує Україну, тоді як Захід отримує обіцянку Росії не робити чогось іще. Межі цього “ще” залишаються невизначеними, що є принципово важливим. Якщо передача України Росії розглядається як умова для відмови від подальшої ескалації, виникає питання: що буде наступною вимогою? Логіка політичного шантажу майже ніколи не завершується першою поступкою, якщо вона сприймається як доказ слабкості опонента.
Цей аспект важливий для розуміння російської концепції “русского мира”. У її радикальному трактуванні це не просто культурний простір російської мови, а політична доктрина, що передбачає особливе право Москви на вплив на пострадянський простір. Після 2014 року поняття “русского мира” пов’язувалося з відновленням великодержавного статусу та реваншем. Україна в цій конструкції займає особливе місце, оскільки її незалежність кидає виклик російській концепції “єдиного народу” та історичної винятковості Росії.
Заперечення української суб’єктності є важливою складовою ширшої політичної конструкції, що має глибокі історичні корені. Російські еліти століттями розглядали українські землі крізь концепцію “триєдиного російського народу”. Сучасна російська риторика значною мірою відтворює цю історичну модель.
Дугін цікавий як політичний симптом, оскільки він формулює найбільш радикальну ідеологічну версію політики Кремля без дипломатичних обмежень. Там, де офіційна російська дипломатія говорить про “безпеку” чи “історичні інтереси”, Дугін говорить простіше: “віддайте нам Україну”. Це переклад геополітичної мови Москви на мову імперського бажання.
Його фраза має бути цікава західним політикам, оскільки вона показує, що проблема, яку Росія намагається вирішити війною, ширша за питання окремих територій. Йдеться про принцип: чи має Росія право визначати геополітичний вибір сусідніх держав? Якщо відповідь Заходу буде позитивною, це означатиме повернення до класичної політики сфер впливу, де суверенітет малих і середніх держав залежить від волі великих держав.
Між двома моделями європейського порядку – першою, що ґрунтується на принципі суверенітету, та другою, що виходить із права великих держав встановлювати “зони безпеки”, – Дугінський вислів є маніфестом другої моделі. Хоча ідеологічна заява не означає неминучість російського наступу на країни НАТО, ігнорувати її не можна, адже Москва розглядає конфлікт як тривале системне протистояння з євроатлантичним Заходом.
Фразу Дугіна можна розглядати як тест для західної стратегії: якщо на погрозу ескалацією відповідати передачею держави в сферу впливу шантажиста, це винагороджує шантаж і робить його базовою стратегією. Поступаючись під загрозою сили, держава винагороджує таку поведінку.
Важливо не плутати мир із відсутністю активних бойових дій. Мир – це стан, у якому держави не залежать від доброї волі сильнішого сусіда. Якщо Україну змусити погодитися на модель, за якої її зовнішня політика визначається Москвою, це тимчасово зменшить інтенсивність війни, але створить нестабільну систему безпеки, підтверджуючи ефективність силового ревізіонізму.
Водночас, вимагаючи “віддати” Україну, Дугін демонструє, наскільки далеким від реальності є уявлення про можливість повернення України до сфери російського впливу без трансформації самої української політичної нації. За роки війни українська ідентичність консолідувалася навколо ідеї окремої державності, а війна посилила сприйняття Росії як агресивної імперської сили.
Шовіністична формула “віддайте нам Україну” має слабкість: вона виходить із припущення, що Україну можна “віддати”. Україна – це суверенна держава, а українці – нація, яка сама визначає власне майбутнє. Міжнародне право не передбачає механізму, за яким одна держава може легітимно передати іншу державу третій стороні.
Цінність допису Дугіна для політичного аналізу полягає в тому, що він без прикрас демонструє логіку, за якою український суверенітет розглядається як предмет торгу, а російська загроза – як інструмент примусу Заходу. У цій формулі немає пропозиції рівноправного миру, є вимога капітуляції, підкріплена обіцянкою не погіршувати ситуацію.
Захід має читати такі заяви не лише буквально, а й стратегічно. Якщо на погрозу ескалацією відповідати передачею держави в сферу впливу шантажиста, це створює прецедент. Головним питанням стає не те, чи здатна Росія “ескалувати”, а те, чи вважає Захід принцип суверенітету предметом торгу. Це перевірка меж, до яких Захід готовий відступити перед грубою силою.
Відповідь на цю перевірку визначатиме не лише майбутнє України, а й майбутню європейську систему безпеки: чи буде це система правил, де держави самостійно визначають своє майбутнє, чи система сфер впливу, де долю країн вирішують сильніші держави за їхньою спиною.
Коротка фраза Дугіна сформулювала російську вимогу у найпростішій формі: не переконати чи домовитися з Україною, а отримати Україну. Це сутність проблеми, яку міжнародна спільнота має вирішувати.