Процес занепаду Радянського Союзу супроводжувався активною підтримкою суверенітету України з боку російських демократів. Їхня головна мета полягала в послабленні центральної влади СРСР. На той час суверенітет розумівся як верховенство національних законів на своїй території, а не як повна незалежність. Україна проголосила суверенітет 16 липня 1990 року, ставши дев’ятою з п’ятнадцяти республік. Варто зазначити, що суверенітет активно проголошували й автономні республіки. Народний Рух України, своєю чергою, проголосить курс на незалежність лише у жовтні 1990 року.
19 листопада 1990 року Борис Єльцин та Леонід Кравчук підписали російсько-український договір, який, окрім суверенітету, визнавав і територіальну цілісність. Єльцин прагнув об’єднати прихильників “союзу без центру” для протистояння Михайлу Горбачову. У той період розглядалася можливість створення конфедерації, і думка про повну відокремленість України від Росії не обговорювалася.
Після проголошення Україною незалежності 24 серпня 1991 року, Москва усвідомила серйозність ситуації. Вже 26 серпня прес-секретар президента Єльцина Павло Вощанов заявив, що Росія визнає право республік на самовизначення, але залишає за собою право переглянути кордони у разі припинення союзницьких відносин. Мер Москви Гавриїл Попов запропонував переглянути приналежність Криму та східних областей України. Секретар Конституційної комісії Олег Румянцев назвав українську незалежність “ударом у спину російській демократії”.
28 серпня 1991 року до Києва прибула делегація на чолі з віце-президентом РФ Олександром Руцьким. Метою візиту було зняття недовіри та стабілізація відносин. В результаті переговорів було досягнуто взаємного визнання права на незалежність та територіальної цілісності. Однак, комюніке містило застереження щодо “неконтрольованого розпаду” СРСР та згадку про спільні економічні та військові структури, що свідчило про небажання Москви погоджуватися на повну незалежність.
Ситуація почала змінюватися напередодні референдуму про незалежність. 30 листопада Єльцин повідомив Джорджу Бушу, що Росія визнає незалежність України, якщо її підтримають 70% громадян. Він пояснював це небажанням дати шанс радикальним консерваторам.
1 грудня 1991 року понад 90% українців проголосували за незалежність, включаючи більшість на сході та в Криму. Це рішення призвело до Біловезької угоди, створення СНД та припинення існування СРСР.
У 1992 році російські еліти гостро переживали втрату України. Автор Олександр Мінкін у своїй статті висловлював образу на Україну, звинувачуючи її у зраді. Мер Санкт-Петербурга Анатолій Собчак називав ідею приналежності Криму Україні безглуздою. Йосип Бродський у своєму вірші висловив глибоке розчарування з приводу незалежності України, яка, на його думку, була несправедливістю.
Таким чином, російські “демократи” визнали незалежність України від СРСР, але незалежність України від Росії вважали неприйнятною. Претензії на українські території та населення були сформульовані російськими “демократами” одразу після проголошення незалежності. Незважаючи на це, Росія, занурена в економічну кризу, не мала ресурсів для масштабного конфлікту. Однак, вже у травні 1992 року почалася активність Росії в Криму.
Важливо: думка редакції може відрізнятися від авторської. Редакція сайту не відповідає за зміст блогів, але прагне публікувати різні погляди. Детальніше про редакційну політику OBOZ.UA – за посиланням…