“Кравчук. Показують по ТБ. Привласнює собі і ядерні ракети, і Донбас, і Крим… Ідіот… Він що – вважає, що й Севастополь йому належить?! Ні вже… тут якнайбільший “демократ”, якщо він росіянин – буде проти… І ще як буде!.. І не відбирати доведеться Севастополь у Кравчука, а хай він його спробує “взяти”!”
Такою була реакція на проголошення 24 серпня 1991 року відновлення незалежності України не якогось там Жириновського чи Зюґанова, а одного з головних ідеологів перебудови, помічника Горбачова історика Анатолія Черняєва, переконаного прихильника демократії та демонтажу СРСР, – але із залишенням Донбасу, Харкова, Севастополя, Криму й Одеси у складі Росії. Причому йдеться про підтверджену документом безпосередню реакцію на незалежність України, а не про пізніші ремінісценції на цю тему.
Сам Анатолій Черняєв був унікальною людиною в радянських владних структурах, і тим його оцінки подій 1970-90 років цінні й також унікальні. Батько його був інженером із родини дореволюційного підприємця, мати – дворянкою за походженням. Домашня освіта дала йому більше, ніж радянська школа – знання кількох іноземних мов і художньої літератури. Вищу освіту Черняєв розпочав у московському ІФЛІ (Інститут філософії, літератури й історії) у 1938 році, одразу після школи – Сталін уже націлився на Європу, йому потрібні були кадри для опанування нею, тому про необхідність “пролетарського походження” тимчасово забули. У 1941 році, як і більшість студентів ІФЛІ, він добровольцем пішов на фронт, відбув усю війну, кілька разів був поранений, дослужився від рядового до капітана, начальника штабу батальйону (неповна вища освіта та знання німецької стали в пригоді), тоді як зі студентів ІФЛІ, які в 1941 році пішли на фронт, уціліло по двоє-троє на сотню. Видається, зіграли свою роль як уміння швидко навчатися всім потрібним речам, в тому числі військовій справі, так і блискуча фізична форма, підтримувана з дитинства (у 80 років Черняєв хвацько бігав на лижах і мав молоду подругу, а загалом він прожив 95 років і помер у 2017-му).
Кар’єра Черняєва в апараті ЦК КПРС була вельми успішною. Він працював у міжнародному відділі, який займався зв’язками з комуністичним рухом у світі: референт, помічник завідувача відділом, консультант, керівник групи консультантів, заступник завідувача відділом; у 1981-86 – кандидат у члени, у 1986-90 роках – член ЦК КПРС, з 1986 року помічник генерального секретаря ЦК, потім президента СРСР М. Горбачова. Водночас він критично ставився до політики радянських вождів, а його щоденники 1972-91 років (45 грубих великоформатних блокнотів по 400 сторінок) містять унікальний фактографічний матеріал про всеосяжну кризу радянської системи, хоча ледь не до 1988 року автор щоденників високо цінував Леніна. Коли генсеком став Горбачов, він залучив Черняєва до свого “вузького кола”, і той став фактичним автором багатьох новацій лідера СРСР у зовнішній політиці, передусім – парадигми “нового мислення для нашої країни та всього світу”.
У 2003 році оригінали щоденників, політична частина яких була видана друком, автор, зіткнувшись із реаліями тоді ще раннього путінізму, передав National Security Archive – Національному архіву безпеки у Вашингтоні. За життя Черняєв охоче надавав доступ до цих оригіналів дослідникам. Як на мене, без їхнього ретельного вивчення писати історію СРСР просто не варто.
Так от, однією з найцікавіших сюжетних ліній щоденників Черняєва, як нетипового партійного інтелектуала та доброго знайомого визначних діячів культури, ненависника антисемітизму та прихильника зближення із Заходом, є лінія ставлення до України й українців партійних босів і самого автора.
У цій лінії можна виокремити три найважливіші складові:
- Усвідомлення важливості України для самого існування СРСР.
- Незнання української реальності та небажання її вивчати.
- Зневагу до українців як до хитрих і жадібних “хохлів”.
Отакий вінегрет, щонайменше суперечливий. Впадає в око, що нічого з того, що адресоване “хохлам”, Черняєв не дозволяє собі щодо інших народів.
Записи засідань секретаріату та пленумів ЦК брежнєвських часів, на яких автору щоденника доводилося бувати, засвідчують: УРСР і республіки Балтії, часом Білорусь тоді були “вивідними”, тобто тими, за чий рахунок жили інші, дотаційні республіки. Так, Узбекистан забезпечував бавовною, Казахстан – в урожайні роки збіжжям, Росія – нафтою і газом, але з якогось дива Москва постійно вимагала саме від своїх київських ґауляйтерів “не замикатися в національному егоїзмі”. Ну, а в часи перебудови, коли різко впали світові ціни на енергоносії, що звело на мінімум валютні надходження, коли недолуга антиалкогольна кампанія призвела до руйнації виробництва вина та соків (вирубали виноградники), коли катастрофа на Чорнобильській АЕС, спричинена намальованими у Москві “експериментами”, вимагала для ліквідації наслідків шалених витрат, раптом вималювалася непокора з боку низки республік. Ось фрагмент записаного Черняєвим засідання політбюро ЦК КПРС (жовтень 1987-го): “Бирюкова. Выводные республики – Украина и Прибалтика – не хотят повышать темпы производства. Зачем? Нам, мол, хватает! Горбачев. Прижать их через сырье и энергию. И нормативы дать. Пусть живут! Бирюкова. В случае чего – остановить предприятия…”
А чого ви хотіли? “Наша соціалістична імперія”, як неодноразово називав Радянський Союз Горбачов, інакше не вміла. Проте довелося вчитися – надто великою та важливою була Україна, а перекрили сировину й енергію Литві, яка 1990 року відновила незалежність. Не допомогло. А от Україні підсунули велику свиню – перестали давати закуплене на Заході обладнання для модернізації промисловості, перекинувши все Росії. Чи допомогло?
Звернімо увагу на те, що тут – як і в низці інших випадків – маємо фіксацію побоювань Москви щодо реакції УРСР. Іще помітнішими такі побоювання були на засіданні політбюро від 9 липня того ж року під час обговорення “кримськотатарської проблеми”, коли найвища партійна еліта шукала способи надійного блокування повернення корінної нації Криму, депортованої Сталіним, на історичну батьківщину. Більшість зійшлася на тому, що слід було би повернути Крим до складу власне Росії, але як це зробити? Горбачов заявив: “Ти вважаєш, що Крим має знову стати частиною РРФСР, як за декретом Леніна?.. Напевно, з історичної та політичної точки зору було б правильно повернути Крим до Росії. Але Україна стане горою”. А обережний член політбюро Воротников на це сказав: “Як би нам не створити ще одну величезну, українську проблему”. Зрештою Москва знайшла потрібний їй варіант: створення Кримської автономії у складі України, але не кримськотатарської, а де-факто російської.
Компетенція з української проблематики помічника генсека/президента засвідчується тим фрагментом щоденника, де лідером самостійників названо “Народний фронт”, що провів з’їзд у Харкові, на якому вимахували “жовто-білими прапорами”. А разом із тим – такий запис: “6 липня 1991 року. Субота. Вчора: Київ, Коль і Ко. Сам місто… 35 років не був там… Відчуття, ніби в якомусь великому західноєвропейському, швидше, німецькому, місті: XIX століття, вулиці, зелень, прибрано, чисто, доглянуто… Порівняно з Москвою!”.
Нарешті, про російське хамство щодо українців. У щоденнику десятки лексем на кшталт: “продовжував по-хохляцьки вимагати”, “хитрий хохол”, “цей нахабний хохол”, “дав цьому хохлу-мідовцю”, “а хохол [Кравчук – С.Г.] своє”, “інтерв’юеру-хохлу [Горбачов – С.Г.] слова не давав вставити” тощо. Інтелектуал, дворянин по матері, друг московських філософів, письменників, режисерів і художників – а водночас звичайнісіньке мурло, коли йдеться про українців, чи не так? І поєднані з хамством дурниці: “Я з деяким подивом дізнався, що й Тихонов [призначений у 1980-му головою Кабміну СРСР, етнічний росіянин] – хохол! Просто каток котить на Росію Україна”.
А ще щоденники Черняєва засвідчують, що Горбачов до останнього не вірив, що українці проголосують за незалежність, а після референдуму та створення СНД палко умовляв лідерів Заходу не визнавати Україну. А дехто з цих лідерів зичив “другові Майклу” успіхів у “багатотрудному процесі возз’єднання Союзу”.
Утім, у 2014 році Черняєв засудив Горбачова за підтримку Путіна, який захопив Крим і “приєднав” його до Росії. Така от іронія історії…