У 1990-х роках значна частина київської ліберальної інтелігенції наполягала, що Україна здобула незалежність випадково, вдало скориставшись заколотом частини вищої радянської номенклатури, військових та чекістів. На їхню думку, незалежність буквально впала на голову Леоніду Кравчуку та його команді, а більшість мешканців УРСР не прагнула жити в суверенній державі. У Львові інтелектуали, хоча й не всі, теж схилялися до такої думки.
Дехто й досі стверджує, що Україні пощастило завдяки втручанню Державного комітету з надзвичайного стану в СРСР (ДКНС). Проте ці твердження є хибними.
Насправді, заколот ДКНС був викликаний тим, що без України Москва не уявляла жодного варіанту “оновленого Союзу”. Водночас Україна крок за кроком віддалялася від “союзного центру”.
Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року у преамбулі скасувала будь-які формули “оновленого Союзу”, окрім, можливо, конфедерації держав. Україна проголосила своє право мати самостійну владну, законодавчу, фінансово-економічну системи, своє військо і зовнішню політику. Влітку та восени 1990 року було ухвалено Закон про економічну самостійність України та інші акти, що суттєво суперечили союзному законодавству. Це призвело до правової колізії, відомої як “війна законів” та “парад суверенітетів” союзних республік.
У відповідь “союзний центр” провів 17 березня 1991 року референдум, який не відповідав правовим нормам. Україна паралельно провела республіканське опитування, де 80% учасників підтримали пропозицію про членство України в “Союзі радянських суверенних держав” на засадах Декларації про державний суверенітет. За союзну формулу в УРСР проголосувало близько 70%.
З квітня 1991 року розпочався Ново-Огарьовський процес, за яким суверенітет республік зводився нанівець. Україна не брала участі в цьому процесі. У квітні 1991 року Президія Верховної Ради УРСР ухвалила постанову, що призупиняла дію одного з указів президента СРСР на території України. Це означало перехід до конфедеративних відносин із “Союзним центром”. Україну підтримали Латвія, Естонія, Молдова, Вірменія, а Литва та Грузія вже проголосили відновлення повної незалежності.
Відповіддю на ці дії став путч ДКНС 19 серпня 1991 року, спроба консервативного крила КПРС та армії повернути назад. Причиною путчу стала не незалежність України, а те, що без неї “оновлений Союз” був неможливий.
З кінця 1990 року паралельно йшли консультації між Білоруссю, Казахстаном, Росією та Україною щодо створення міждержавного об’єднання на місці СРСР. Виникло поняття “Співдружність”. Ці переговори пізніше підтвердили Борис Єльцин та Леонід Кравчук. Організатори ДКНС знали про ці переговори та позицію України, яка полягала в підписанні договору з “оновленим” Союзом, але не входженні до нього.
Київ, на відміну від Москви, де Єльцин виступив перед народом, обрав стратегію “між крапельками”, що було оптимальним рішенням за тих обставин.
5 грудня 1991 року, після всеукраїнського референдуму та президентських виборів, Верховна Рада ухвалила “Послання до парламентів і народів усіх країн”, яке стверджувало, що Договір 1922 року про утворення СРСР відносно України є недійсним. Невдовзі, під тиском незалежної України, СРСР припинив існування.