Етой ночі Росія знову дуже голосно вихвалялася тим, скільки всього вона нібито збила. Сім керованих авіабомб. 17 ракет “Фламінго”, 1328 українських безпілотників. Цифри прекрасні хоча б тим, що їх називає саме російське Міністерство оборони.
Ще недавно росіяни погрожували нам страшною зимою, обіцяли сотні дронів над українськими містами. А тепер самі підраховують сотні й тисячі українських засобів ураження у власному небі.
Але найважливіше навіть не те, скільки ракет і дронів ми можемо запустити. Найголовніше – куди саме вони летять. Тому що, здається, у цій війні Україна все більше переходить до дуже правильної логіки.
Якщо важко збити стрілу – потрібно бити по стрільцю
Навіщо чекати, поки “Кинджал” полетить на Україну. Візьмемо Саваслейку. Для українців це слово давно стало майже синонімом повітряної тривоги. Саме там базуються МіГ-31К – носії “Кинджалів”.
Коли такий літак злітає, ми вже мусимо реагувати. Сирени. Моніторингові канали. Люди йдуть в укриття. А якщо відбувається запуск – починається найскладніша частина: потрібно перехопити ракету, яку здатні збити далеко не всі наші системи ППО.
А тепер давайте подивимось на ситуацію інакше. А навіщо чекати, поки цей “Кинджал” взагалі злетить? Цієї ночі Україна завдала удару по Саваслейці. І навіть якщо у нас поки немає підтвердження знищення конкретних літаків, результат уже є.
Росіяни терміново підняли в повітря чотири МіГ-31К і перегнали їх на інший аеродром – Бєгішево в Татарстані. Тобто ми вже змушуємо ворога реагувати. Перебазовувати авіацію. Змінювати логістику. Шукати безпечніші аеродроми. Перебудовувати планування.
І що далі зростатиме дальність і кількість наших засобів ураження, тим далі росіянам доведеться відсувати те, чим вони намагаються нас убивати. Ракету також краще знищити ще на заводі.
А тепер Самара. Ми завдали удару по ракетно-космічному центру “Прогрес”. І тут принцип той самий. Це не просто завод з красивою радянською історією, де колись виготовляли ступені ракет Гагаріна.
Сьогодні це єдине в Росії підприємство з серійного складання ракет-носіїв “Союз-2”. А з їхньою допомогою Росія виводить на орбіту, зокрема, свої військові супутники та розгортає “Рассвет” – власний майбутній аналог Starlink.
За даними, які ми аналізували в ефірі, удар міг припасти на корпус 106А. І це дуже цікава точка. Там монтують бортову електроніку, прилади, друковані плати, систему управління, кабельну мережу.
Фактично – нервову систему ракети. Без цього етапу ракета не злетить, навіть якщо всі її інші частини вже готові. А поруч – корпус кінцевого складання. І тут починається найприємніша для нас частина цієї історії.
Таке виробництво – не нафтобаза
Не можна просто загасити пожежу, замінити кілька конструкцій і продовжити роботу. Йдеться про приміщення високого класу чистоти, спеціальне обладнання, складні технологічні процеси.
Після пожежі, кіптяви та води для гасіння потрібно відновлювати чисті зони, проводити повторні перевірки та сертифікацію. А ще є санкції та проблеми з компонентами.
Тобто, якщо ушкодження справді серйозні, у Росії виникне проблема, яку необов’язково можна вирішити за кілька днів чи тижнів. Російський Starlink потрібно зустрічати ще на землі. І це особливо важливо у випадку з “Рассветом”.
Ми не повинні чекати 2027-го чи 2035 року, поки Росія розгорне свою систему, а потім думати, що з нею робити.
Ігор Романенко в нашому ефірі прямо сказав: навіть зараз ця система вже потенційно небезпечна для України. Тому потрібно завдавати ударів по підприємствах, які виробляють усе необхідне для її роботи.
А далі доведеться думати і про протидію самим супутникам. Тобто російський аналог Starlink найкраще зупиняти тоді, коли він ще не став аналогом Starlink.
Поки він лежить у цеху. Поки для нього збирають ракету. Поки його ще треба доставити на орбіту. Війна все більше переноситься в російський тил. І тут Самара та Саваслейка – лише частина набагато ширшої картини. У липні Україна на 126% збільшила застосування так званих middle strikes порівняно з червнем. Це удари на глибину приблизно від 30 до 200 кілометрів.
А що Росія тримає там?
Склади боєприпасів. Командні пункти. Радари. Пункти управління безпілотниками. Частина ППО. Тобто все те, без чого російський солдат на передовій раптом починає воювати значно гірше.
І мені здається, що це одна з найважливіших змін, які зараз відбуваються. Ми все частіше намагаємося не боротися з наслідками. Ми намагаємося не допустити самого наслідку.
Не чекати, поки боєприпас доїде до фронту – знищити склад. Не чекати, поки МіГ підніметься і запустить “Кинджал” – завдавати ударів по аеродрому.
Не чекати, поки супутник почне працювати на російську армію – завдавати ударів по виробничому ланцюжку, який має вивести його в космос.
Найкраща ракета Путіна – та, яка нікуди не полетіла
Звісно, це не означає, що після одного удару по Самарі Росія залишиться без космічної програми. І не означає, що після однієї атаки на Саваслейку більше не буде загрози “Кинджалів”. Але війна так не працює. Питання не в одному ударі. Питання в системності.
Сьогодні росіяни перегнали чотири МіГи. Завтра доведеться переганяти ще. Сьогодні вони відновлюють один пошкоджений об’єкт. Завтра завдається удар по іншому. Сьогодні вони намагаються захистити аеродром.
А паралельно треба захищати завод, склад, радар, нафтобазу, пускову установку, логістику. І територія, яку Росія мусить захищати, величезна. Саме тому для мене головна цифра цієї ночі – навіть не 1328 безпілотників, про які заявило російське Міноборони.
Головне – що в України з’являється все більше інструментів та можливостей уражати саме ті точки, без яких російська військова машина не працює. Тому що найкращий збитий “Кинджал” – той, який не встигли запустити.
Найкраща знищена російська ракета – та, яку не встигли зібрати. А найкращий російський військовий супутник – той, який так і залишився на землі.
Джерело: www.24tv.ua