Боєць спецпідрозділу Головного управління розвідки Міноборони “Артан” Артем “Ракета” Ракитін розповів про свій бойовий шлях, поранення та повернення до життя.
На початку повномасштабного вторгнення Артем Ракитін був волонтером і вивозив людей з Чернігова. Згодом приєднався до спецпідрозділу ГУР “Артан”, брав участь в операціях на острові Зміїний, “вишках Бойка”, рейдах у Крим на мис Тарханкут. Після поранення на Куп’янському напрямку знайшов сили повернутися до строю.
У цьому інтерв’ю він розповів про свою мотивацію, штурмові операції, повернення до цивільного життя, а також про проєкти військово-патріотичного виховання молоді “Звитяга”.
Поранення на Куп’янському напрямку
Як ви зараз почуваєтеся?
Почуваюся дуже добре. Війна не закінчилася, і будемо робити все заради перемоги в нашій країні, і немає жодних сумнівів у цьому напрямку.
Ви могли б не служити далі після поранення, але чому вирішили продовжити?
Тому що можу бути корисним для нашого підрозділу, для моїх побратимів, для командира, для всієї України. Війна триває, і ми будемо робити все заради перемоги. У мене ще є порох у порохівниці, як то кажуть, я буду все це робити заради перемоги.
Чи можете згадати день, коли отримали поранення? Чи були якісь знаки, чи натяки?
Серед ночі, коли ми їхали у бронемашині, двічі перебігла чорна кішка. На фарт, як то кажуть. Як би це банально не звучало. Потім були “передумови по таймінгу”, бо одна машина зламалася, інша теж, потрібно було міняти хлопців. Для нашого підрозділу це не перешкода. Війна – це авантюра, тому ми завжди ці моменти сприймали з гумором. Якщо зациклюватися на кожній дрібниці, далеко не зайдеш, а тобі треба везти хлопців на бойові завдання.
Що допомагало вам триматися під час поранення? Які думки у вас були?
Це була штурмова операція на Куп’янському напрямку. Пріоритетом було зайти на позицію, закріпитися, утримати її разом зі суміжним підрозділом. Потім наші хлопці мали підтягнутися і штурмувати ці позиції. Нас було шестеро, зайшло шестеро моїх побратимів та четверо з суміжного підрозділу. Ми доукомплектувалися, зайняли позиції. Через 20-30 хвилин почалися штурмові дії ворога. Дві БМП та танк почали “розбирати” нашу посадку. Відстань була 500-600 метрів. БМП під’їхали на штурмову позицію. Це була посадка, вони рухалися вздовж дороги, почали висаджуватися. Ми завдали їм великих втрат. Один із моїх побратимів підбив з гранатомета БМП, вона загорілася. Їх було чоловік до сорока. Протистояння наше – шестеро, а ще далі – бліндаж. Вони зайшли в бліндаж, ми дали їм відсіч. Їх було вчетверо більше… Нас підтримувала артилерія. Коли вони позабігали, наші хлопці дуже щільно відпрацювали по них. Врятувало те, що у нас були гранати, і ми навіть взяли їх у полон. Потім у нас ще була рація, ми отримали її в бою, і ми чули, що вони говорять по рації. Ми чули, що вони будуть робити. Це був великий козир.
Момент, коли я отримав осколкове поранення, – відпрацював танк. Я був у бліндажі на позиції.
У ваш бліндаж прям прилетіло?
Спочатку на позицію, потім – у бліндаж.
І ви вижили після удару танка?
Ви ж бачите, вижив.
Це просто диво!
Якби було пряме влучання… Але це був осколковий снаряд, десь поруч, можливо, півтора метра. Снаряд увійшов у землю, від землі відскочив осколок. Якби не було маски, я б з вами не говорив.
18+ Артем Ракитін після поранення. Евакуація з позицій / Фото – особистий архів Артема Ракитіна
Коли ти йдеш на штурм, маска чи окуляри сильно запотівають. У мене трохи є ваги, тому ти пітнієш, і вони запотівають. Але я на цей штурм, коли він почався, якось швидко надів маску, і це врятувало мені життя.
Я буквально занурився в інший світ. Бачив своє тіло, картинки з дня народження, весілля, школи, дитячого садка, сім’ї. І я вийшов з цього стану, залишився при Святій Богородиці. Я завжди такий приклад наводжу: коли ти катаєшся на санках, приходиш у під’їзд відігрівати рукавиці, і мама десь тебе “спалила”, і ти просиш, щоб пустили знову піти на гірку, мокрого… Ось такий діалог був. І, дякую Богу, я перед вами.
Була “червона кіл-зона”, і не було можливості надати першу медичну допомогу. Не знаю, скільки був без свідомості, 15-20 хвилин… Занурення у світ інший – це спокій, гармонія. І ти відходиш, і немає жодної тривожності.
Наш командир – “Титан” (полковник Віктор Вікторович Торкотюк), він ніколи не покидає наших хлопців, робить все для цього. Суміжні підрозділи “Кракен” привели, тоді розбили ми їх. Слава Богу, живий. Всі мої побратими були живі, які були [у бою]. “Гера” (побратим з “Артана”) також отримав незначне поранення, теж осколок від танка.
Я був найважчим у підрозділі. Я був командиром підрозділу, коли ми виходили, але пацани не розгубилися. Ми зробили всю роботу, все від нас залежне, і показали дуже високий рівень на тому штурмі.
Момент отримання поранення чи до того, як ви заходили на штурм – це було найстрашніше під час служби?
Немає такого – найважчий чи найстрашніший. Ти робиш свою роботу, робиш це заради України, за наших дітей, за сім’ї… Зараз війна інша, всюди може прилетіти FPV. Тому ти йдеш і просто відпрацьовуєш, робиш свою роботу, і немає найважчого моменту.
Найважча робота – захищати рідну Україну. Важче цього взагалі нічого немає. Набагато простіше заробляти гроші в країні, а бути захисником України – це найскладніша робота. І це честь і хвала тим хлопцям, хто зараз захищає нашу рідну Україну, хто зараз на позиціях. Це мої побратими, це справжні герої.
Ви вважаєте себе щасливим?
Фартовим? Мабуть, так. Тому що в таких авантюрах, скільки я був, і залишитися живим – я тут точно джекпот витягнув.
Стільки операцій… І бути при свідомості, бути при пам’яті, бути в хорошій фізичній формі – це джекпот. Хай не бачу на одне око, але це таке.
Інтерв’ю зі спецпризначенцем “Артана” Артемом Ракитіним – дивіться відео:
Життя після поранення і повернення до цивільного ритму
Як ваше життя після поранення змінилося? Чи одразу відчули контраст, коли почали повертатися до цивільного життя, під час реабілітації?
Якщо дику тварину приручити і відпустити в ліс – вона загине. А людина – така істота, що звикає до всього, до поганого менше, до хорошого краще. Якщо потрібно, я можу бути там, якщо не потрібно – можу бути тут. Звісно, краще бути десь у тилу і робити свою справу. Якщо потрібно, значить, треба бути там.
Під час відновлення, лікування, реабілітації, чи було щось у цивільному житті, що дратувало? Ви повернулися до Чернігова?
Я був у Києві, в Чернігові, на ППД (пункті постійної дислокації). Там виводило з рівноваги, коли підходять люди і запитують, коли війна закінчиться. Я сам не знаю, ніхто не знає, коли вона закінчиться. Інше питання – чи свідомо ця людина підходить і що зробила для цього. Тому що нам потрібно бути одним цілим, незважаючи на те, що зараз для країни дуже важкий час. Неважливо, що ми не знаємо, яка буде зима попереду – треба бути єдиними.
Як ваш син відреагував на ваше поранення? Які емоції він переживав?
Слава Богу, мій син як маленький динозавр, він росте з батьком поруч, росте з друзями батька, з побратимами. Забираю його постійно, і в баню, коли є можливість, і на полігон. Він такий маленький “артанівець”.
Він буває на “Звитязі” (патріотична військово-спортивна підготовка для молоді, яку проводить “Артан”), його забираємо, коли є можливість, на день, чисто показати. Він бігав колись по школі і казав: “мій тато сильніший за танк”. Я вважаю, що його не бентежить, що там у мене на обличчі і взагалі з моєю харизмою. І він сильно підтримує мене. Він – мій мотиватор.
Розкажу таку історію. Був дитячий день народження, підійшов до мене аніматор і сказав, що коли запитали дітей, маску якого героя намалювати – “Щенячий патруль”, чи Спайдермен – він цьому хлопцеві сказав: “Я хочу бути як мій батько”. І для мене це приклад, що я є супергероєм для нього.
Я десь переглядаю якісь бої, штурми, що я в цих напрямках кричу за дітей наших. Ось коли штурм вже, ти розумієш, що там тиші не може бути. І я не знаю, як це на психологічному, коли ти переглядаєш якісь відео з GoPro, це на підсвідомості вже. Тобто для мене діти – це майбутнє.
Навчання “Звитяга” та гуманітарні проєкти
Чим ви зараз займаєтеся і що допомагає “менталку тримати”?
Менталка у мене взагалі в порядку. Моя мотивація – бути корисним для нашого підрозділу, проводити змагання, якщо потрібно – бути десь у секторі, неважливо яку роботу виконувати… І на медевак, якщо потрібно, і, як кажуть у нас на військовому жаргоні, на таксі сісти, і на логістику. Якщо треба буде десь на позиції чи з “важким” відпрацювати, що потрібно – буду робити і роблю.
Зараз ми даємо військово-патріотичне виховання. Ми заснували за підтримки нашого командира “Титана” військово-патріотичну підготовку “Звитяга”, де позивний “Ліс” є старшим інструктором. Тепер проводимо по всій Україні підготовку для молоді.
Скільки таких проводили і якого віку приходять дітки?
Ми провели сімнадцять навчань. Вік дітей – від тринадцяти до двадцяти одного. І я вам скажу, провели ще два – про НРК, FPV-дрони. Це окремо, це вже трохи вищий рівень інструкторів.
Військово-патріотична “Звитяга” – тут ми займаємося “інженеркою”, топографією, медициною, “рукопашем”, ножовим боєм. Вони проходять на полігоні навчання, стрільбу закривають. Це не про війну, це про усвідомленість, яку ми не підготуємо, щоб вони прийшли на наші курси і йдіть служити. Ні. Це усвідомленість молоді, яка має розуміння.
Ми на моєму прикладі показуємо їм, що ми справжні чоловіки, ми справжні захисники і захисниці. У нас багато дуже дівчат. І цим прикладом ми особисто показуємо, що потрібно робити все для перемоги, бути усвідомленим. Неважливо, чи буде він фельдшером, чи лікарем буде, якщо піде служити, молодь піде в поліцію, в МНС, піде чи в наше Головне управління розвідки, чи в ЗСУ, чи буде просто працювати десь. І ця молодь мотивує також нас самих.
Вони самі приходять чи батьки приводять зазвичай?
Хто сам, кого батьки приводять, де просять. Люди бачать, що ці курси дуже ефективні. Це дисципліна, колективна робота. Тобто один за одного, як у мушкетерів. Один щось сказав матюкливе слово – ми їх “прокачуємо”, вони присідають, і не одна людина, яка сказала матюкливе слово, а колективно роблять все. Так дисципліна формується, лідерські якості, відповідальність.
Ми розбиваємо їх по роях, по взводах, і вони в цих роях беруть відповідальність, як командир бере. Старші беруть відповідальність за ці рої і особовий склад, щоб вони були і нагодовані, і напоєні.
Коли наші бабусі говорили – він дитина війни (Другої світової), або на війні прадід був. А в нас ще діти, ми живемо, вони діти війни, і вони дуже сильно подорослішали. Вони ментально стали набагато дорослішими за нас, ту молодість і юність, яку ми проходили.
Скільки триває ця підготовка і якими дітьми з неї виходять?
Навчання триває п’ять днів, чотири ночі, на п’ятий день ми їдемо. Тренування – щоденні, з ранку до вечора. Вам не уявити, у них відбій закінчується о першій, другій. Вони там будують СП-шки (спостережні пункти), планування, топографію, виходи по лісу тощо.
Це своєрідний “піонерський табір”, де вони розпалюють вогнище, марширують. У нас все на дуже високому рівні. Наші всі побратими у свій вільний час, ми так заводимо, намагаємося робити раз на місяць це все.
Наші побратими, коли є вікно, їдуть з полігону, з БЗВП (курс базової загальновійськової підготовки), до молоді, навчати, давати свої знання, свій час, свою енергетику ділитися з дітьми. У нас реєстрація проходить три-чотири години, незалежно від області. Тобто, ми вийшли на дуже високий рівень. У нас дуже лояльний, чіткий підхід, де ми з нашими інструкторами, побратимами вчимо інструкторів, вчимо наших вчителів, хто веде якісь гуртки, і ми передаємо свої навички далі.
Хочу вас запитати, чи є ще у вас проєкти, якими займаєтеся, крім військової підготовки?
Ми допомагаємо дітям, допомагаємо по всіх можливих проєктах. Гуманітарний проєкт я намагаюся тримати з командою Rocket Team. І багато таких проєктів ще є в Чернігівській області. Допомагаю проєкту “Годуємо разом”. Це ми годуємо людей.
Повномасштабне вторгнення Артем Ракитін зустрів на Чернігівщині / Фото – особистий архів Артема Ракитіна
Півтори тисячі людей кожної неділі. Півтора року вже працює цей проєкт. Нужденним роздаємо їжу, саме в Чернігівській області. І є всеукраїнські проєкти, які ми не тільки починаємо, ми робимо ці проєкти, їздимо з нашими друзями в дитячі будинки дуже часто і допомагаємо нужденним людям. Тобто зі своїми друзями, зі своїми партнерами, зі своїми побратимами, небайдужими людьми в наш час один одному допомагати, і багато в такому напрямку, включаємося і робимо роботу.
Як Артем потрапив до “Артана” і чому там служать спортсмени
Розкажіть, як ви взагалі потрапили до “Артана” і про шлях своєї служби там, що було теж цікавого, запам’ятовуваного.
Ми нашою командою евакуювали понад 26 тисяч людей з Чернігова, коли не було зелених коридорів, нічого взагалі. Це була евакуація дуже сильна, і коли вже вийшли “орки” з Чернігівської області, вигнали їх… Тоді потрібно було вже приймати рішення і йти обороняти рідну Україну.
Ми готувалися на Чернігівщині – на штурмові дії, на бої в місті. Після цього я прийняв рішення йти служити. У мене були пропозиції від 3-ї ОШБ, були пропозиції 93-й, тому що коли я там волонтерив, спілкувався з хлопцями, а вони зараз уже побратими, як то кажуть, і натхнення було, запропонували Головне управління розвідки, спецпідрозділ “Артан”. Це було ще тоді при “Шаманбаті” (підрозділі ГУР МО).
Але щоб до “Артана” долучитися, потрібна і фізична підготовка хороша, і якісь навички мати. Не кожен же завжди може прийти?
Не кожен взагалі, так. Спорт – це фундамент. Я боксом займався… у нас майже всі спортсмени, напевно, 85%. Хлопці, як то кажуть, з яйцями. У нас командир теж дуже крутий спортсмен на світовому рівні, він призер чемпіонату світу (з тайського боксу), він сформував таку круту команду і спочатку, коли ще невелика кількість була на БЗВП, він щоранку з нами бігав… Тоді невелика була кістяк, де можна було на одній будівлі побачити всіх, а зараз уже ні.
Перші операції: глибокий тил, Зміїний, “вишки Бойка”, мис Тарханкут
Які ваші перші операції?
Глибокий тил, де у нас взагалі все воно пройшло дуже-дуже круто. Де ми не понесли втрат, і де ми взагалі зробили цю роботу дуже на високому рівні, де противник не чекав, що ми можемо зайти і зробити все це нашим і суміжними підрозділами. Там тоді ще багато суміжних підрозділів було. А ми зайшли в тил ворога дуже глибоко, і у нас задачка була зробити це. І вони не чекали, що ми це зробимо.
Потім “вишки Бойка”… Зміїний.
З “Артана” я заходив першим нашим взводом. Ми зайшли, закріпилися там, виставилися…
У нас не було штурму тоді, була сіра зона і нальоти: то вони були, то не було. Острів Зміїний тоді? Коли наші хлопці висаджувалися, і коли у них бій був, у нас цього бою не було, бо тоді була “сіра зона”. І коли ми почали відпрацьовувати, налітати, вони (росіяни) прийняли рішення, що треба звідти відійти.
На острові Зміїний / Фото – особистий архів Артема Ракитіна
Вони не були там розбиті. Тим більше тоді по Зміїному і з нашого боку летіло по них багато всього. Такі авантюрні системи тоді були. І в цьому напрямку ми заходили на повному заряді, що буде штурм. Взагалі-то тоді не було. Ми зайшли, зачистили. Дуже багато було інженерки, у них багато “сюрпризів”. Міни, ТМ-ки ставили, що тільки могли. Ми зайшли і утримували позиції. Це була операція “Акваторія Чорного моря”.
Це було поетапно: острів Зміїний, щоб ми закріпилися, потім “вишки Бойка”, а потім найголовніше завдання – це наш рідний півострів Крим, мис Тарханкут. І це було поетапно.
З підрозділу “Артан” ми зайшли першими, “почистили”. Боїв у нас там не було. Закріпилися.
Нас тільки щодня авіабомбами, КАБами закидали. Я тут точно фартовий – по шістнадцять, по дванадцять прильотів щодня по острову.
А як же ви ховалися?
Ховалися… Є там і “нички”. Це наша земля. А я скажу, що Чорне море, сам острів Зміїний – все це зачаровує. Там така енергетика сильна, міфічна, і вона зачаровує.
Як відбувалася операція по “вишках Бойка”? Чи справді вівся постійний ворожий вогонь по вас? Наскільки це була складна операція і чи вдалося надовго закріпитися?
Це складна операція взагалі, і море, акваторія Чорного моря – ніде сховатися. Якщо тебе ворог вже побачив, він буде відпрацьовувати до останнього. І взагалі на суші це інакше, тому що де можна сховатися, а там це взагалі все видно.
Одна з “вишок Бойка” під прицілом українців / Фото – особистий архів Артема Ракитіна
Коли знімали ретранслятори, коли заходили на “вишки Бойка”, це не я був. Це був у нас як стабпункт. Коли хлопці зайшли, забрали “позицію Бойка”.
У нас основне завдання і ціль нашого підрозділу – це півострів Крим, мис Тарханкут. І це була найголовніша ціль, і ми проходили транзитом, десь робили дозаправку, десь були комбінації, про які не можу розповісти. І основна ціль – це у нас була зайти на півострів, зробити свою роботу і повернутися назад.
Але російська авіація постійно моніторила акваторію. 24/7 в акваторії моря патрулюють вертольоти. Непоміченими залишитися там неможливо.
По вас працювали літаки чи щось ще?
І не раз. І “вертушка” (вертоліт) виходила зі освітлювальними, з тридцяткою (радянська 30-мм автоматична гармата 2А42) прострілював. Вертоліт коли виходить, він такі освітлювальні ракети пускає. Ми там були поруч, і ці сектори, коли вертушка йде, вони обстрілюються. А “сушки” (літаки, фронтові штурмовики Су-25) відпрацьовують взагалі дуже-дуже сильно. І там тільки залпи не встигали змінюватися.
Коли ми пішли на острів (мис Тарханкут), це легендарна історія. Почався вогонь, коли нас вже вони побачили, ми виходили. Пару екіпажів виходили, і ми по таймінгу загубилися. Ми на точці, у нас радіомовчання, ефір – у нас нічого не було ввімкнено. Йшли навіть так, щоб у нас були орієнтири по сонцю. Тобто ми йшли в темряві, без світла, щоб нас не засекли взагалі. GPS знімали.
Були орієнтири, які я не можу сказати, коли ти в лісі бачиш камінь, і по каменю знаєш, що там камінь стоїть. Так само ми робили, і, як по компасу, ми йшли в радіомовчанні.
І в акваторії помітив нас літак, почав відпрацьовувати. Літак влучив нам у балон, і ще “Онікс” (ракету) випустили, коли ми підходили.
Ми на човні були. Коли ми підходили, і покійний наш шкипер Олександр, молодий такий хлопець, козак. І коли виходили з півострова, воно ж видно так, з півострова вийшло, відкрилося, і ми кажемо: “газу, газу, газу”.
І видно, що це ракета була якась теплова, що коли ззаду ти на всю даєш газу, тепла вихід газу ззаду. Човен не відразу їде, тому що він брудний: перевантаження в човні, БК, “тяжеляк”, коротше – всього-на-всього. Людей там було більше, ніж має бути в човні на штурм. І це тепле хмара нас врятувало, тому що коли мотор на повну дав, воно почало працювати, і це тепле хмара вдарило метр від задньої частини човна? Бо там, де двигуни стояли.
Я вважаю, що це особисто був Онікс, і він спрацював десь, я не знаю, яка там глибина на той період. І він спрацював так, що наш човен підкинуло на метр півтора повністю від вибухової хвилі догори, і все.
Вони нас побачили в акваторії, сушки працюють на нас. Ми не знаємо, вже все радіомовчання вже немає сенсу. Ми починаємо точку викликати вже з човна. Коли ми чуємо, що постріли йдуть, і коли по нас відпрацьовують вже немає, нас засікли, нас знають, де ми, що ми, як і чого.
І ми починаємо на човні маневрувати від літака, і з одних маневрів випадає у нас “Конан” за борт. І все, і розуміння: ми починаємо крутитися, кричати команда: “Конан” за бортом”. А це “червона зона”. Ми починаємо крутити вісімки, шукати його.
“Конан” на суші / Фото – архів бійця спецпідрозділу “Артан” via “Українська правда”
Коли ми вже з ним потім спілкувалися, він говорив, що бачив наш човен, що ми крутимося, і, значить, ми не продумали той момент. Треба було, може, світлові якісь мами, взяти червону шашку, щоб побачити, де він. А воно вже сутеніло, і ми не прочитали цього моменту, де він. Ми крутимося, його шукаємо, по нам відпрацьовує літак, він пройшов, забрав знову висоту, зайшов, знову пройшов.
Слава Боженьці, що ми якраз, коли командиром тоді заїжджали, брали гідрокостюми, і тоді ми “Конану” і мені, у нас були дев’ятки гідрокостюми, товсті, великі розміри. Я собі і йому взяв. Він такий кремезний хлопець, і ми тоді взяли ці два гідрокостюми.
Я вважаю, що це і допомогло – він переохолодження не отримав, тому що там і холодна течія може бути, і солона вода, і води наковтатися. Він і тримає набагато краще. Тим більше якщо хлопці, хто важить 70 кілограмів, їх і п’ятірка дуже добре тримала, і вони могли. А коли велика вага, потрібно було щільніше брати. І він якраз, як по сценарію, так і потрібен був.
Ми крутимося, крутимося, шукаємо, шукаємо, а це без результатів. Крутитися теж неможливо. Ми починаємо ще вертітися. А у нас тут літак на точці нас шукає. Він почав стріляти “тридцяткою”, влучив у балон. У нас маневреність човна набагато стала меншою.
Тоді ми мотузкою, щоб вода не заходила в човен, зв’язуємо, тому що там вже і хвиля є, і те, що човном крутимося, хвилі заходять до нас. Далі зв’язуємося з командиром. Командир дає команду відходити. Слава Богу, що ми продумали, що той період часу, що у нас були GPS-трекери, де ми відбили GPS-трекер, і він засвітився у нас в штабі, де ми розуміли, де він випав у нас з човна.
Чи вдалося його витягти?
Хлопці, наші побратими, наш командир особисто розумів. Але це як знайти голку в копиці сіна. Чорне море велике… І ми почали відходити, і літак відпрацьовував на нас. Я не знаю, яким дивом і богами, просто у нас не було тоді ПЗРК, і там на тому судні нереально було виставити на тій великій швидкості, на тих хвилях, щоб відпрацювала “Ігла” чи “Стінгер” (різновиди ПЗРК).
У нас були “одноразки” для задачі, там певної, багато труб тих – двадцять других, АТ-шки. Я просто брав з балона і просто гранатометом став бити в небо.
Це що означає “одноразки”?
Гранатомет одноразовий. І прямо з балона почав бити в небо. візуально цілився, щоб якщо я його зловив… ну, по-перше, не було у них такої висоти. Ця АТ-шка на 900 метрів спрацьовує, вона автоматично вибухає, детонує снаряд. І просто він по перехопленню говорить: “По мені працює ПЗРК, по мені працює ПЗРК”. Він набирає ще вищу висоту, а вищу висоту набирає – у нас картинка, ми стаємо ще менше для нього.
І все, ми відпрацьовуємо, відпрацьовуємо “трубами”. Цей екшен заходить на одне коло, на друге коло, на третє. Потім він по перехопленню і на висоту знову відпрацьовує. І так, поки ми йшли, грубо кажучи, в сторону острова Зміїного, раз чотири-п’ять літак вилітав до нас і відпрацьовував по нас з висоти. Але всі залишилися цілі. Всі живі.
Ми прийшли, ми “точку” скинули. Вже коли був зв’язок, сказали командиру, але командир вже був у курсі тоді, коли ми йшли, що за “Конаном” бортом. Виявилося, коли ми поверталися, командир вже вивів, хлопці знайшли “Конана” за допомогою “Байрактара” у відкритому морі.
Евакуаційна група поїхала за “Конаном”. Дістали, все зробили. І це було так: коли ми йшли, я не знаю, це, мабуть, години чотири, напевно, п’ять ми йшли назад, тому що і не така вже швидкість була, поверталися на базу, а вже наш штаб вже відпрацьовував порятунок “Конана”. Вони вже шукали по “точці”, вже шукали в акваторії Чорного моря його.
А ви можете зрозуміти: з “Байрактара” знайти точку у відкритому Чорному морі по дню. А якщо сутінки, то ви вже розумієте. Це потрібно крило підняти, подивитися. Це точно історія – Голлівуд просто відпочиває або навіть колись забере собі.
Я думаю, що взагалі цю історію, знаєте, ось всі ці моменти я поверхнево розповідаю. Якщо цю картинку, візуалізацію зробити, як все було поетапно, як ми підготовку робили, як ми сідали, як це він випав за борт з маневрів, коли літак відпрацьовував, це такий екшен. У нас є десь відео на GoPro. Це не те, що можна фільм зняти, це не уявити, які моменти це були і зняті з наших GoPro, там з камер, і те, що ми пережили всім колективом, прості звичайні хлопці.
Як ви думаєте, тоді, якщо порівнювати, наприклад, тоді взагалі можна було зайти в Крим? Я розумію, що стояли такі завдання, але ось те, що ви описуєте в Чорному морі, це просто дуже складне завдання.
Я скажу, що неможливих цілей взагалі немає. Це все можливо на сто відсотків. І взагалі… І адже були люди, які заходили в Крим. Заходили, заходили. І мої побратими особисто заходили, штурмували. І там загинули два наших побратими. Царство Небесне, два Герої України.
Чернігів, атаки на цивільних та загроза нових наступів
Щодо самого Чернігова: як зараз, наскільки важко стало жити в місті? Дуже часто росіяни атакують і дронами, і не тільки дронами, і говорять про те, що може бути черговий російський наступ з боку Чернігівщини. Як нам до цього всього готуватися, враховуючи, що росіяни на осінь принаймні готують мобілізацію? Що робити в даному випадку?
Щодо Чернігова… прильоти по всій Україні є. Чернігів б’ють “Шахедами”, реактивними “Шахедами” б’ють. Як і всю Україну, по цивільному населенню, і нещодавно і в магазин влучили АТБ, де загинули люди, прямо в цивільний магазин реактивним “Шахедом”.
Що скажу вам? Щодо ворога, потрібно завжди недооцінювати, потрібно завжди готуватися. Ми віримо в наших хлопців, Збройні сили України. Паніку, хаос садити – це їхня основна зброя проти України. Десь перевороти робити щодо якихось медійних напрямків. Сказати, що сто відсотків ні, це ніхто взагалі не може знати.
А те, що у них вийде чи не вийде, це вже другий питання. Я вважаю, що це у них взагалі не вийде, у них не вийде, тому що війна змінилася. Щоб зараз якісь робити штурмові дії, щоб дійти до такого відстані від кордону російського до Чернігова, до Чернігівщини, потрібно мати колосальні сили, і вони на таке не здатні.
А якщо підуть, у них дуже великі втрати будуть. Тому що зараз багато відпрацьовано. Війна змінилася колосально. Ти можеш сидіти десь у командному пункті і робити нальоти, і відпрацьовувати FPV-шками. А якщо йти по великій техніці, можна розбивати головну колону техніки.
Багато відпрацьовано по інженерці, вона замінована, і ви розумієте, що так просто воно не буде, як це було у 2022 році.
Зараз Путін намагається просто тероризувати наших людей, міста?
Терор робити, вибивати людей з колії. Але ми сильна нація, ми сильні українці, ми повинні на сьогоднішній день більше бути згуртованими, більше об’єднуватися один з одним і робити все заради України.
Всі зараз говорять про наступницю зими, що буде найважча зима, що вони вибивають всі ТЕЦи, і логістичну систему роблять, б’ють по портах, суднах… це терор. Вони реально на сьогоднішній день цивільне населення б’ють, здійснюють терор у країні. Це тільки так.
Війна – це сльози, це горе в родині. Моя така мрія, щоб всі мої побратими повернулися додому. Хочу об’їхати, зібратися своїм взводом, об’їхати загиблих.
Якщо є час, я допомагаю людям. Сказати, що я б щось у житті змінив – ні. Буду робити, щоб у суспільстві бути потрібним, і якщо я можу дати, надати свою допомогу, свою підтримку – буду це робити, поки буде стільки здоров’я, натхнення і бажання.
Я б ніколи в житті не хотів, щоб мій син прожив моє життя, яке я прожив і живу. Ні, живу нормально зараз, з ним час проводжу, а проміжок часу, щоб він не опинився ніколи в моїй шкурі, я все зроблю заради цього. І щоб війну більше не жив, щоб діти більше не знали, що це таке.
Джерело: www.24tv.ua