Росія знову заявляє, що готова до переговорів. Готова зустрічатися з американцями, розмовляти з Віткоффом та Кушнером, обговорювати нові пропозиції Сполучених Штатів. Але в цій історії є одна принципова проблема. Готовність Росії вести переговори зовсім не означає готовності Росії йти на поступки.
Коли Москва каже: “Ми готові до переговорів”, насправді це звучить приблизно так: “Ми готові, якщо нам нададуть вигідні умови. Поверніть окуповані території. Відмовтеся від територій, які Росія навіть ще не окупувала. Погодьтеся на наші вимоги – і тоді ми готові говорити про мир”.
Це не переговорна позиція у звичному розумінні цього слова. Це спроба підтримувати переговорний процес, не змінюючи власних цілей. І саме тому я не дуже вірю в ефективність чергових поїздок американських переговорників до Москви.
Виткофф і Кушнер їдуть до Путіна без козирів
Я не дуже вірю у Віткоффа та Кушнера і в їхню здатність про щось домовитися. Але інших у нас немає.
Сам по собі факт, що переговорний процес залишається живим, безумовно, має значення. Проблема в іншому: результативність таких переговорів могла б бути зовсім іншою, якби американські представники приїжджали до Путіна з реальними козирями в рукаві.
Тобто, якби за їхніми словами стояла конкретна сила. Потужні санкції. Додаткове озброєння для України. Можливість активнішої участі Сполучених Штатів. Захист українського неба. Інші рішення, які створювали б для Росії реальну ціну продовження війни.
Тоді Путін міг би зважити два варіанти – що для нього вигідніше: продовжувати війну чи припинити її? Але зараз цього немає.
Американські переговорники приїжджають і намагаються тиснути на Росію через призму України. А це, на мій погляд, їхня найбільша помилка.
Росія не боїться України як аргументу на переговорах
У Москві Україну зневажають. Вони продовжують вважати нашу державу тимчасовим явищем.
Можна скільки завгодно говорити про те, наскільки абсурдним є таке сприйняття України. Але для розуміння російської переговорної логіки важливе інше: для Кремля Україна сама по собі не є тим аргументом, який змусить відмовитися від війни.
Саме тому Сполученим Штатам потрібно чинити тиск на Росію не через Україну, а через власні можливості. Показувати: якщо ви продовжуєте війну, наслідки для вас будуть такими:
- ми можемо ввести потужні санкції;
- можемо надати Україні більше озброєння;
- можемо допомогти захищати українське небо;
- можемо прийняти рішення, які суттєво змінять для вас умови цієї війни.
Ось тоді й з’являється предмет для переговорів. Адже переговори працюють не тоді, коли одна сторона просто просить іншу поводитися адекватно. Вони працюють тоді, коли відмова від угоди обходиться дорожче, ніж сама угода.
З нами говорять жорстко, з Росією – домовляються
Зараз ми бачимо іншу картину. Нас постійно годують або погрозами, або домовленостями. Не завдавайте ударів по кораблях – тоді ми дамо вам озброєння. Не робіть цього – отримаєте те.
Україну намагаються обмежувати, переконувати, висувати їй умови. А з Росією продовжують домовлятися. З нами потрібно говорити жорстко, а з ними потрібно домовлятися. Так не працює. Саме тому я дуже скептично ставлюся до чергових візитів Віткоффа та Кушнера.
Якщо переговорник приїжджає до Путіна без будь-якого козиря, що йому робити? Послухати, що йому вкотре розповість Путін?
Для цього можна відправити практично кого завгодно. Ефективність такого переговорного процесу буде дуже низькою.
Навіть “пекельні санкції” можуть стати частиною тієї самої гри
Здавалося б, ситуацію може змінити новий американський законопроєкт про санкції. Але й тут виникає та сама проблема.
Якщо закон дає президентові Сполучених Штатів надто широкі можливості самостійно вирішувати, коли і проти кого застосовувати санкції, то це ще не означає, що санкції реально запрацюють.
Саме через це навколо законопроєкту в США триває політична боротьба. Його критики хочуть, щоб санкції діяли напряму. Щоб після ухвалення закону не виникало ще однієї перешкоди у вигляді рішення Дональда Трампа.
Адже можна уявити ситуацію: закон ухвалено. У президента з’являється можливість запровадити серйозні обмеження проти країн, які продовжують економічне співробітництво з Росією.
А далі починається знайома історія: Трамп відтягує рішення, веде переговори, знову відправляє Віткоффа та Кушнера до Росії. Каже Москві: “Завтра я введу санкції, вам буде дуже погано – ви точно цього хочете?” І санкції, які мали стати покаранням за продовження війни, перетворюються на ще один переговорний важіль.
Для Трампа це зрозуміла логіка. Він отримує новий інструмент у свої руки. Для України питання в іншому: чи змінить це поведінку Росії?
Путіну потрібна не чергова погроза
Якби Конгрес ухвалив санкції, які набирають чинності негайно, ситуація була б іншою. Тоді Росія та країни, які допомагають їй економічно, отримали б не попередження про можливі майбутні наслідки. Вони отримали б самі наслідки.
І це принципова різниця. Адже сьогодні західна політика щодо Росії дуже часто застрягає саме між цими двома точками: між можливістю щось зробити і самим рішенням це зробити. Між погрозою санкцій і санкціями. Між обіцянкою зміцнити Україну і реальним зміцненням. Між переговорами з Путіним і створенням умов, за яких Путін буде змушений домовлятися.
Росія готова говорити ще дуже довго. Вона може відправляти своїх представників на зустрічі, приймати американських переговорників, обговорювати пропозиції та повторювати, що нібито прагне миру. Але якщо після відмови Росії від реального компромісу для неї нічого не змінюється, навіщо їй йти на поступки?
Саме тому головне питання сьогодні не в тому, скільки разів Віткофф і Кушнер ще приїдуть до Путіна. Головне – з чим вони до нього приїдуть. Адже переговори без козирів – це просто розмова.
Колонка є особистою думкою автора, редакція 24 Каналу може не поділяти її.
Якщо ви профі у своїй справі і хочете, щоб ваша колонка з’явилася на нашому сайті – напишіть нам на пошту [email protected]
Джерело: www.24tv.ua