Костянтин Довгань Софія Трощук
- 1 Військовий шлях та переваги стоматології на війні
- 2 Як змінилася військова медицина з 2022 року
- 3 Унікальні операції та щоденна робота батальйону
- 4 24 лютого, Маріуполь та початок великої війни
- 5 Оленівка: вибух, відсутність допомоги та перші години після трагедії
- 6 Таганрог, карцер та знеособлення полонених
- 7 Обміни, голуб та відчуття повернення
- 8 Крим, дитинство, запах ялівцю та кримськотатарська ідентичність
- 9 Чого критично бракує медицині на фронті
<ul _ngcontent-ng-c2806165183>
Асан “Хасан” Ісенаджиєв – військовослужбовець Другого окремого медичного батальйону 12-го армійського корпусу – дав велике інтерв’ю журналістці 24 Каналу Софії Трощук.
Військовий медик розповів про фронтову медицину, роботу Другого медбату, евакуацію поранених під час війни, а також про свій досвід у Маріуполі, на “Азовсталі”.
Асан Ісенаджиєв детально розповів про свій досвід полоненого та про те, як у російському полоні в Оленівці бійці виживали без нормальних медичних засобів, імпровізуючи з перев’язками, зупинкою кровотеч і навіть матеріалами для шиття.
24 Канал представляє текстову версію інтерв’ю.
Військовий шлях та переваги стоматології на війні
Як ви потрапили до Другого окремого медичного батальйону?
Мій військовий шлях розпочався ще в далекому 2015 році, після того, як почалася анексія та окупація Криму.
Я долучився до добровольчих формувань, підписав контракт із Державною прикордонною службою України. Потім був “Азов”, Маріуполь, певний час було відновлення, і я задумався, куди мені далі піти, тому що пропозицій було дуже багато.
Я подивився на це і зрозумів, що війна воює не тільки відомими підрозділами. Є чимало малих, немедійних, невідомих загалом підрозділів і структурних одиниць, які теж виконують не менш важливу роботу.
Не користуєтеся Telegram? 24 Канал є у WhatsApp. Підпишіться та читайте перевірені новини Додати
Тому мій вибір впав на Другий окремий медичний батальйон. Це така маленька родина, яка просто робить свою роботу, де все вирішується напряму. Мені дуже подобається – з огляду на той обсяг роботи, який виконує підрозділ.
Розкажіть трохи про структуру батальйону, які медичні напрямки покриваєте, які обсяги цієї роботи?
Якщо простою мовою: бригади, які стоять безпосередньо на лінії бойового зіткнення, евакуюють пораненого з місця поранення до своїх безпечних зон. Звідти вже везуть їх до нас.
У нас є кілька розгорнутих хірургічних столів, свої стабілізаційні пункти, своя поліклініка, своя ВЛК. Якщо говорити про інновації, то в нас є КТ, стоматологічні кабінети, рентгенкабінети плюс евакуації вже до вищого рівня – Role 3 (спеціалізована допомога в госпіталях, – 24 Канал), Role 4 (повний обсяг допомоги, – 24 Канал). Тобто, ми покриваємо великий обсяг роботи.
Розкажіть детальніше про цей спектр послуг, зокрема, про стоматологію в армії?
По стоматології – все, окрім протезування. Наприклад, видалити нерв, поставити пломби, якщо є певні проблеми із зубами після певного періоду життя. І хлопці-стоматологи прийшли з доволі нормальних закладів, тому рука “набита”. Вони не гірші, ніж у відомих київських стоматологіях – працюють дуже добре.
Я з дитинства боявся стоматологів, бо років 20 тому стоматологія в Україні була не в кращому стані. Завжди було очікування, що буде ще нити, що це все боляче, всі ці уколи… А тут я заснув, коли мені робили три зубика, три дірочки закривали. Я реально, вибачте, захрапів. Тому вважаю, що це один із найкращих показників роботи нашого стоматологічного кабінету.
У кожному підрозділі є щось своє цікаве. Ми загалом є структурним елементом Міністерства оборони – лікарняна установа. У нас можуть проходити службу як повністю придатні, так і обмежено придатні та непридатні до військової служби за рішенням командира.
Для лікаря, який хоче зробити свій внесок у порятунок життів та, як мінімум, отримати собі нормальний досвід роботи, це один з найкращих виборів. Медичні батальйони створили приблизно рік тому, трохи більше року, саме для того, аби суто займатися медициною.
А кого зараз шукаєте? Які спеціалісти в пріоритеті, які вакансії є?
Якщо говоримо безпосередньо про мій підрозділ, то середній медичний персонал – це медсестри, фельдшери, анестезисти, операційні медсестри. Були б раді розглянути ці пропозиції. Плюс водії, звісно, і рота охорони. Посад вистачає.
Нещодавно до нас прийшли два хлопці, які працювали водіями евакуаторів. У ході розмови ми їм сказали: ви добре їздите, але прийде час, коли буде мобілізація, і вас можуть кудись забрати. Тому було б добре одразу обрати собі підрозділ, де вам буде комфортніше проходити службу.
Як би пафосно це не звучало, але, на жаль, це торкнеться кожного. Тому потрібно заздалегідь подумати про підрозділ, де буде комфортно та якісно проходити службу, де будуть люди близькі за мотивацією та поглядами на життя. Це варто робити завчасно.
Чи відрізняється якось підготовка медичних спеціалістів від загальної підготовки? Очевидно, що є БЗВП (Базова загальновійськова підготовка, – 24 Канал), але, можливо, є якісь додаткові курси, навчання, тренінги тощо?
Якщо людина заходить без медичної освіти, але хоче працювати на евакуації, тому що у нас є рота санітарного транспорту, яка, як пожежний кран: коли бригада не має змоги кудись дістатися, рота може вийти. Вона виходить не прямо в зону ураження, а на відносно безпечну зону.
Звісно, екіпаж має мати курси CLS (стандарт підготовки бійця-рятівника середнього рівня з тактичної медицини, – 24 Канал) щонайменше.
Наша група підготовки відправить людину на доволі хороші курси. Зараз у нас підписаний меморандум із Всеукраїнською радою реанімації, де вони пройдуть усі ці курси. Тобто, щоб людина прийшла і потім сама шукала, де б їй пройти всі ці курси, ми вже подумали про людей і доволі високий рівень.
А якщо це людина з цивільного життя, яка хоче мобілізуватися, але в неї немає медичного досвіду, як би ви їй порадили підготовку? На які медичні посади вона може претендувати в армії?
У наш час, якщо ми говоримо, наприклад, про Київ, бажано всім пройти медичні курси за протоколом STB (міжнародний протокол для навчання цивільних та військових методів негайного контролю та зупинки масивних, загрозливих для життя кровотеч, – 24 Канал).
Згідно з чинним законодавством України, цивільна людина може накласти турнікет, провести тампонаду та фіксацію його бандажем. Більше нічого, тому що так каже закон, аби в разі чого не нашкодити.
Усі люди в ідеалі мають ці курси пройти, тому що “касети”, “Шахеди”, балістика і все інше. Якщо людина хоче долучитися в майбутньому до війська, то є курси TCCC – Tactical Combat Casualty Care (система надання медичної допомоги пораненим у бойових умовах, – 24 Канал), там є ACLS (розширений курс та алгоритм надання невідкладної медичної допомоги при критичних серцево-судинних станах, – 24 Канал).
Додатково – це фізпідготовка, тому що без хорошої фізичної підготовки дуже важко. Якщо людина розглядає бойові підрозділи, то має спілкуватися з рекрутером цього підрозділу та дізнатися його. Бо, наприклад, якщо людина хоче долучитися до ББС – батальйону безпілотних систем, то там бажано потроху літати на джойстиках.
У кожному підрозділі своя специфіка і рекрутер є більш компетентним у плані цих курсів.
Інтерв’ю з військовим медиком Асаном Ісенаджиєвим – дивіться відео:
Як змінилася військова медицина з 2022 року
Як змінилася евакуація за час повномасштабного вторгнення, коли ми зараз маємо великі сірі зони, насиченість дронів з одного та іншого боку? Чи помічаєте тенденції до покращення евакуації?
Якщо дивитися ще з давніх часів, з 2017 року, коли я вперше побачив, що таке зона бойових дій… Раніше це була нормальна “мужицька перестрілка”, як у вестерні, коли у всіх були автомати, пістолети і всі просто стрілялися.
Було чітке розмежування, де проходить лінія фронту. Можна було відтягнути пораненого, надати нормальну допомогу в якомусь умовному укритті, в якійсь будівлі й евакуювати.
Зараз “сіра зона” – це кіл-зона. Це зона, де, найімовірніше, літають дрони, і не завжди можна зрозуміти свої дрони чи ворожі. А кіл-зона змінюється: коли вона була 10 кілометрів, коли 15 кілометрів, зараз десь 20 – 25 кілометрів. Це доволі великий проміжок території, де, в принципі, небезпечно перебувати. Там літають FPV на оптоволокні або радіокеровані.
Якщо ворог бачить логістичні дороги, він використовує “Блискавки” та “Ланцети”, а сітками закриті великі логістичні траси не завжди працюють для міжсільських доріг. Евакуація важка, і люди, які працюють на евакуації в бойових бригадах, це доволі жорсткі люди.
Всі, хто зараз перебувають на передньому краї, жорсткі, тому що це кіл-зона. Це взагалі не та війна, яка була навіть у 2022 році. Усе, що почалося з 2023 року, – це вже війна дронів.
А за цей час повномасштабного вторгнення, на вашу думку, змінився рівень медицини в армії?
Так, 100% змінився, пішов на покращення. Як би це не звучало, але війна – це двигун прогресу.
В умовах, коли є інтенсивні бої, потрібно приймати дуже швидке рішення. Ті протоколи, ті засоби, які були казковими навіть для 22 року, зараз використовуються в дуже багатьох бригадах, навіть на бригадному рівні, не кажучи вже про медичні батальйони.
Раніше поранення були переважно вогнепальні. Зараз це уламки, дрібні уламки від дронів. Коли дрон вибухає десь поруч, броня захищає грудну клітку, а от обличчя страждає.
Наші лікарі – хірурги, анестезіологи – дуже виросли. У мене є знайомі, яким пропонували переїхати в Америку, Ізраїль та Німеччину. Прямо лікарів-хірургів хотіли викупити, аби вони працювали там, тому що наші лікарі зараз цінуються, але вони залишилися.
І це дуже добре, тому що там були дуже великі суми. Це великий виклик нашій країні – гідна оплата праці для медиків: цивільних та військових теж.
Унікальні операції та щоденна робота батальйону
Чи є у вас такі операції, якими ви неймовірно пишаєтеся, що лікарі, які працюють з вами, змогли “провернути” щось таке?
Звісно, я пишаюся всім, що робить батальйон. Найгучніший випадок – це снаряд від РПГ, який витягли у військовослужбовця, якому він влучив у стегно. Снаряд не здетонував. І хірург Максим Ліщук взяв керування цією операцією. Плюс вся команда – медсестри, анестезіологи, які набралися, так би мовити, тестостерону провести всю цю операцію. І варто сказати про наших водіїв, які їздять туди-сюди під дронами, а також кухарів.
Коли я отримував на стабпункт, це звичайний для них день, але обід там був на рівні просто Michelin п’ять зірок. Прямо вау! Наша служба логістики підрозділу раціонально використовує продукти, закуплені в тилу. Дуже часто кухню в армії хвалять різні бригади, різні підрозділи, і це дійсно диво – зі списку, який є, зробити таке.
На перше там була окрошка, нормальна окрошка. Потім макарони були з відбивними, але вони просто танули в роті… Плюс був салат з помідорів, огірків, оливок, сиру модного. Плюс сік, до того ж справжній, плюс хліб. На сніданок – банани, апельсини, мандарини. Коли була зима, мандаринок було багато. Постійно в доступі кава, чай, булочки, печиво з джемами. У нас із харчуванням все дуже добре.
Є цікава градація, як харчується штаб і харчуються передові пункти. Чому я люблю їздити туди? Тому що ближче до “зони”, там краще харчування в штабі. Там є супчик, є що поїсти, але всі продукти відправляються туди, аби лікарі, обслуговуючий персонал усі нормально були нагодовані. І це дуже важливо, тому що, якщо порівнювати з 2022 роком, тоді цілі населені пункти відправляли їжу на передову, тому що не було такого забезпечення для військ, які різко і дуже сильно виросли у своїй кількості.
24 лютого, Маріуполь та початок великої війни
Я хочу з вами поговорити про ваші спогади з початку повномасштабного вторгнення поговорити, про 2022 рік. Але почати хочу з того, як саме ви зустріли 24 лютого 2022 року.
Для мене цей день розпочався ще 23 лютого, коли нас усіх вивели на бойові позиції. Я був разом зі своїм другом Давідом Форті (бійцем “Азову”, загиблим у квітні 2022-го, – 24 Канал). Ми виїхали на точку евакуації і просто чекали, тому що взагалі планували, що коли буде тривога, то сподівалися, що це буде навчальна тривога, а потім ми поїдемо до грузинського ресторану, який був у Маріуполі.
Я ліг на капот машини, двигун працював. В одній руці у мене був енергетик, в іншій – чабата. І я пам’ятаю, як з-за хмар вилітає літак, скидає бомбу на аеропорт чи ракету на аеропорт. Щось так пролетіло над нами. І все. І ми зрозуміли, що не поїдемо до грузинського ресторану.
Я зустрічав [повномасштабну війну, – 24 Канал] у Маріуполі. У 2022 році все було дуже інтенсивно. До сухопутного елементу ми були готові. Я був готовий, що будуть перестрілки. До авіації я точно не був готовий, до морського елементу не був готовий, до ракет теж не був готовий.
Героїчні захисники Маріуполя / Фото – інстаграм Асана Ісенаджиєва
У Маріуполі війна, по суті, тривала 87 днів – це перестрілка з усіх боків і з усього. Авіація кожні пів години, ракети, кораблі з градами, РСЗВ (Реактивна система залпового вогню, – 24 Канал) – це вид артилерійського озброєння, призначений для масованого ураження, сухопутка, оточення. Я не був до цього готовий. До того, що будуть перестрілки з піхотою – так, до таких важких речей – ні.
Під час цих боїв було також “Азовсталь”, яку захищав маріупольський гарнізон. І ви лікували військових, які там були. Було тоді знамените фото ваших рук, складених у формі серця, закривавлених саме на “Азовсталі”. Як вдавалося рятувати військових у таких складних умовах?
Це був підземний госпіталь “Залізяка”. Я був на прийомі поранених та на сортуванні. Два операційні столи були розгорнуті, де працювали лікарі 61-ї медичної військово-медичної лікарні.
Якийсь час у нас був запас лікарських таблеток, ампул для наркозу, якась стерильність, якісь стерильні прилади. Коли це почало закінчуватися, почали імпровізувати. Наприклад, перев’язки ми почали робити так: сточували воду з труб, кип’ятили її, і в цьому окропі вже простирадла чи речі кип’ятили, стерилізували їх, аби ними зробити перев’язку.
Або як нитку, пам’ятаю, використовували мідний дріт. Його знезаразили за допомогою спирту. І хірурги ним зашивали. Люта імпровізація, але бажання врятувати життя.
Пряме переливання крові теж було: спочатку переливали у флакончики по фізрозчину, а потім, коли часу не було, напряму просто заливали. Там такий підвал був, в якому було понад 350 поранених точно.
Те саме фото з “Азовсталі” / Джерело – інстаграм Асана Ісенаджиєва
На одному ліжку по двоє, по троє поранених. І просто крик: у кого, наприклад, друга негативна? Хтось піднімав руку – здаси кров, звісно.
Людина без кінцівки або з важким пораненням сама зголосилася піти здати кров, хоча їй взагалі було протипоказано щось здавати через її стан здоров’я. Але всі намагалися врятувати якомога більше життів.
Те саме було і в Оленівці, коли був теракт. Там кровотечі зупиняли просто футболками, рвали підручні речі. Бо було бажання врятувати життя. Коли людина, яку ти знаєш і цінуєш, отримала важке поранення, то знайдеш будь-який спосіб, аби її врятувати.
Вихід з “Азовсталі” / Скриншот
Оленівка: вибух, відсутність допомоги та перші години після трагедії
Саме бійці “Азову” були в бараці, який підірвали росіяни. Наскільки відомо зі свідчень військовослужбовців, що вижили, росіяни тривалий час не пускали медичну допомогу після того вибуху з 28 на 29 липня.
Як людина, яка перебувала саме в тому бараці: був вибух, сталася пожежа, ми почали витягувати поранених на доріжку.
Росіяни спочатку втекли, потім дивилися на нас, попиваючи каву, і просто кричали нам не кричати. Приблизно через три години до нас привели інших військовополонених з військово-медичного шпиталю, аби вони якось нам допомогли, тому що там були хірурги, анестезіологи, невропатологи. Але це було з числа самих військовополонених, у яких були з’єднані руки через відсутність медичних засобів.
Не було можливості поставити крапельницю, аби заливати якусь рідину, не можна було зробити декомпресію в грудну клітку, оскільки вони не давали дозволу на колючі, ріжучі речі.
Швидка приїхала приблизно за пів години після вибуху, але росіяни не допустили свою ж медицину на територію колонії.
Евакуація поранених до медичних установ розпочалася на світанку, приблизно о 6-й ранку. Поїхали просто люди з кривавими перев’язками. Чому криваві перев’язки? Тому що тампонада ранових каналів була зроблена футболками. Футболка ж не дуже сильно тримає і не дає потрібного тиску.
Ми якось придумали якусь позу для пораненого, аби ця перев’язка якось трималася і критична кровотеча не відновилася. А росіяни просто клали всіх без розуміння, що вони везуть тяжкопоранених. Тієї ночі хлопці загинули, ще кілька загинули дорогою до лікарні. Внаслідок того, що вони везли хлопців і не дивилися на те, що там тяжко поранено, через їхню недбалість. І в принципі я не думаю, що вони планували, що ми там виживемо.
Таганрог, карцер та знеособлення полонених
Під час полону ви були в Таганрозі також.
Після Оленівки 75 людей відправили в карцер. У нас було дві камери. Усі, хто вижив у бараці, ізолювали в карцері. Камера була розрахована на 6 людей, а нас там було 36 людей. Дихати було майже нічим.
Першу ніч я пам’ятаю: ми прокинулися, мій знайомий “Дос” сказав: “Значить, мені це не наснилося”. Я, як зараз, пам’ятаю цей коментар, що всі ми думали, що це все сон, це все нереально.
Там ми провели місяць. Після цього нас етапували до Таганрога. Там було пекло. Є такий термін “Прийомка”, коли співробітники колонії, спецназ просто б’ють людей. “Прийомка” тривала близько 6 годин. Потім два рази на день: зранку камера відкривається – всіх б’ють, ввечері – всіх б’ють. І так цілий рік був.
За що? Немає розуміння. Вони борються з так званим “нацизмом” та “фашизмом” над полоненими. Хоча коли вони відкривали камеру і питали ім’я, прізвище, по батькові, я відповідав, що я Асан Ісенаджиєв.
Вони питали: “хто?”. Я відповідав, що Асан Ісенаджиєв. “А ти хто за національністю?” Я говорив: кримський татарин. Вони питали: “а що ти в “Азові” забув?” Я говорив: служу.
Для них [росіян] був шок, коли вони дізналися, що мусульманин, який, на їхню думку, є всім тим “скінхедським, нацистським, фашистським, шовіністським набором”.
Спочатку вони не вірили. Потім побачили татуювання ісламського характеру. Кажуть: “та він реально мусульманин”. Там дуже сильно працює пропаганда. Геббельс би аплодував стоячи Росії за рівень промивання мізків.
Обміни, голуб та відчуття повернення
Я іноді спілкуюся з військовими, які поверталися з полону, та з їхніми родинами під час обмінів. У кого є “чуйка”, що буде повернення. Хтось навіть оновлює капці, тому що чекає близької людини. Хтось прокидається вранці і вже знає, що буде обмін. А хтось до останнього не вірить. Як у вас було?
Це було приблизно на Новий рік. Через тиждень прилетів голуб і постійно був біля нашого вікна. Він був трохи хворий. І я подумав: а якщо я візьму хліб і просто погодую голуба?
Бойові нагороди “Хасана” / Джерело – інстаграм Асана Ісенаджиєва
У камері розуміли, якщо співробітники побачать, що ми підгодовуємо голуба, то в цій камері буде дуже погано. Але я ризикнув: взяв хліб, трохи накришив і кидав йому у вікно. І він прилітав до нас, прилітав, прилітав. Потім полетів кудись. Один день його не було. Мене забрали на обмін.
Я всім у камері казав: “Давайте годувати голуба, це до обміну, 100%”. Мені не вірили. Я один годував голуба. І потім відбувся обмін.
Ви повернулися додому. Ми розуміємо, що це фізична та психологічна реабілітація. Але ви пам’ятаєте річ, яка вам вперше настрій підняла тут, в Україні?
Наполеон. Торт.
Крим, дитинство, запах ялівцю та кримськотатарська ідентичність
Я не можу не обійти тему Криму, тому що це ваша батьківщина. Але почати хочу здалеку: можете поділитися спогадами про Крим, про дитинство?
Я нещодавно вивчив, тому що я українізуюся добровільно, що ялівець називається “ялівець”. Це 100% запах ялівцю, тому що в Криму всі, хто там був, пам’ятають, що з нього робили підставки, намиста, чотки, все робили.
Мені цей запах – перша асоціація з Кримом.
Коли я їздив до Туреччини, мені одразу сказали їхати в бік сонячного Мармариса, тому що там все в ялівці. Я туди приїхав, там було перенасичення ялівцю, і там можна було зомліти.
Крим нагадує каву – це, безумовно, кава, тому що всюди всі п’ють каву. Це самса. Такої самси, як у Криму, немає ніде. Це чагарники, Чуфут-Кале в Бахчисараї, Ханський палац з його архітектурою, тандир-самса, що стоїть по трасі.
Це серпантин біля перевалу, Аю-Даг, гори. Крим занадто великий, щоб про це говорити, і, напевно, не вистачить ефірного часу, щоб усе це згадати. Це Червоні печери, Арабатська стрілка, термальні води, грязьовий вулкан, скелі біля Балаклави, Севастополь.
Керч, Феодосія, узбережжя, тому що є піщане узбережжя, є галька, це на ПБК. У Криму прекрасно все. Як казав один шановний чоловік: “Крим – моя столиця, там віслюка поїть як принца”.
У Криму прекрасно все, коли він український.
Сили оборони України зараз майже щодня, краще говорити щоночі, атакують Крим. Коли ви дивитеся такі новини, що думаєте?
Передусім, якщо говорити про людей, які просто перебувають там у сплячому режимі, вони розуміють. Для людей, які кричать антиукраїнські речі, мені здається, “Мадяр” робить шалені знижки у “Вайлдбберіс”. “Знижка Мадяр” – і майже 100%, треба встигнути, поки воно все не згоріло.
У мене немає такого, що мені там щось шкода. Можливо, це якось аморально, але мені шкода старих людей. У великих містах їм важко, тому що ті ж крупи розбирають, воду розбирають, а старим людям трохи важко. У селах легше, тому що у них є своя худоба, є чим харчуватися, є молоко, яйця.
Тих, хто в містах, старих людей, мені трохи шкода. Чому мені шкода в першу чергу? Як кримському татарину, тому що старі люди є носіями культури та мови. Хотілося б усе ж таки їх колись побачити, аби зберегти частину ідентичності своєї кримськотатарської нації в собі.
А чи є кримськотатарські традиції, які ви вже намагаєтеся імплементувати у своє життя зараз?
Мову вчу. Мені шкода, що свого часу не приділяв багато уваги тому, аби вивчити свою рідну мову. Тому зараз намагаюся це надолужити.
За традиціями знаю як, я просто дивлюся на друзів, у них поки, на щастя, весільні обряди йдуть. Їх я запам’ятовую. Деякі мені подобаються, деякі надто дорогі, але загалом нормально – на майбутнє.
Багато хто говорить, що війна почалася з Криму і Кримом має завершитися. Ви погоджуєтеся з такою тезою?
Аби вийти на кордони 1991 року, потрібно дуже добре попрацювати не тільки армії, а всьому населенню України, тому що у нас все ж є розмежування між тими, хто долучений до війни, а хто не долучений. Це непопулярні тези.
Однак люди або в силах оборони, або для сил оборони. І чому ми вистояли у 2022 році? Тому що вся країна об’єдналася. Усі – і модні, і немодні – об’єдналися. Поки знову ж таки хтось бачить, дехто ні.
Хотів би я, щоб вона закінчилася в Криму? Так. Вірю чи я в це? Це вже інше питання. Мій друг “Грян” (боєць “Азову” Олександр Гряник, загинув у травні 2022-го, – 24 Канал) колись сказав фразу ще на заводі в Маріуполі, на “Азовсталі”: “Я вірю в диво, але не вірю в щасливий кінець”. Я сподіваюся, що воно все ж таки завершиться.
На даний час Сил оборони України виключають можливість логістики Приазов’я та Криму, роблячи її надто дорогою, аби ворог змусив відступити звідти добровільно без сухопутного елементу. Вони все роблять дуже грамотно, шахово, стратегічно. Але потрібно допомагати їм.
Я б хотів, аби хоча б мої діти поїхали до Криму.
Чого критично бракує медицині на фронті
Коли ми говоримо про медицину в українській армії та забезпечення медицини на фронті, чого нам все ще критично бракує, на вашу думку?
Людей. Насамперед людей. У нас багато медичних закладів для середнього, молодшого, середнього та вищого медичного освіти.
Закладів вистачає, але щоб люди пішли працювати лікарями або залишилися лікарями, їм потрібно гідне забезпечення в першу чергу.
Людина не може існувати і годувати свою родину просто тому, що в неї є білий халат. Людям властиво їсти, одягатися, платити комуналку, платити за оренду квартири, якщо у когось своєї квартири немає. На це все потрібні гроші, а потрібне гідне грошове забезпечення для лікарів.
У нас цього поки немає. Швидка медична допомога, яка працює в прифронтових містах, зокрема в Одесі, де останніми днями дуже багато прилітає, їздять швидкі. Ми нещодавно були в Одесі на Дні медика, і я запитав хлопців, скільки вони отримують. 13 000 гривень. Людина працює добу через дві…
А потім ця ж людина, яка є фельдшером і має нормальний багаж знань, працює на шиномонтажці або намагається виїхати за кордон. Як ми втрачаємо? У нас зараз треті наші партнери намагаються викупити в нас наших лікарів.
У нас є не те що золото, у нас є платина. Якщо подивитися на наших медиків у силах оборони України, у прифронтових містах, вони не на три, а на п’ять голів вищі за будь-якого медика, який перебуває в тій самій Європі. Раніше ми відправляли людей до Європи для навчання. Поки вони вчаться вже в нас.
Ми маємо забезпечити наших лікарів та медиків, аби вони залишалися в нас. Це інвестиція в наше майбутнє. Тому що зараз лікарі, коли ми приходимо в лікарню, – це десь 35 – 40 років. Тобто це вже старші. А через 20 років, коли ці лікарі підуть на пенсію, хто їх буде замінювати?
Через 20-25 років, коли ми вже будемо, так би мовити, лізти на стіну, хто нас прийме в лікарнях, якщо всі лікарі намагаються виїхати в Європу, де їм дають житло, нормальну гідну зарплату, і вони ще встигають відкладати гроші та відправляти сюди? Ми маємо їх зберегти тут.
У вас є можливість звернутися до молодої аудиторії та взагалі українців, коли ми говоримо про підростаюче покоління, яке обирає професію, хоче йти в медицину, можливо, у військову медицину. Що б ви сказали таким людям?
Дорогий українцю, я не буду тобі зараз говорити якісь пафосні речі про те, як це важливо і бла-бла-бла. Людина в білому халаті завжди буде в достатку, в теплі і з їжею. Тому інвестуй у своє майбутнє, інвестуй у майбутнє української нації, але просто знай, що людина в білому халаті завжди в авторитеті. Вчись і будь гідною людиною.
Це важливо, щоб молоді вчилися і були гідними, і залишалися в Україні, тому що зараз, мені здається, молоді суттєво поменшало. Коли відкрили кордони, всі поїхали. Однак людина поїхала за кордон, а хто вона там? По суті мігрант і, вибачте, робила.
Так як людина може себе реалізувати в Україні, як українець може реалізувати себе в Україні, він не реалізує себе ніде. Звертаюся до Міністерства охорони здоров’я, Міністерства оборони України: будь ласка, підніміть грошове забезпечення для медиків.
І завершальне питання, трохи загальне, але підсумовуючи: на вашу думку, що зараз найважливіше для того, аби Україна вистояла і встояла в цей важкий період?
Єдність. Як було модно говорити в 2004 році: “Разом нас багато – нас не подолати”.
Ми вистоїмо тільки тоді, коли будемо єдині, коли не буде всіх цих чвар: хто там скільки робить: хто більше, хто менше, хто краще, хто гірше.
Якщо ми всі будемо працювати як один механізм, ми вистоїмо. Наодинці нас легко зламати, тому що ворог застосовує ІПСО, постійно сіє хаос скрізь, аби людей деморалізувати, якось роздробити, показати, що потрібно починати робити всякі погані речі.
Потрібно бути в єдності. Це як соломинки: одну легко зламати, а разом ні. Тому ми разом єдині, а разом нас багато, нас не подолати.
Це інтерв’ю було скорочено та виправлено для кращого розуміння аудиторією.
Источник: www.24tv.ua