Росія намагатиметься завершити війну до кінця 2026 року
Автор колонки: Костянтин Машовець
Навесні цього року я писав про “останній ривок” Кремля у гарячому етапі війни з Україною. На мою думку, Кремлю потрібно було ще до 2026 року досягти на полі бою “корінного перелому у війні” (шляхом проведення успішної оперативно-стратегічної наступальної операції), щоб завершити найбільш витратний та виснажливий для себе етап війни на своїх умовах.
Автор колонки: Костянтин Машовець
Навесні цього року я писав про “останній ривок” Кремля у гарячому етапі війни з Україною. На мою думку, Кремлю потрібно було ще до 2026 року досягти на полі бою “корінного перелому у війні” (шляхом проведення успішної оперативно-стратегічної наступальної операції), щоб завершити найбільш витратний та виснажливий для себе етап війни на своїх умовах.
Така моя думка мала під собою певні підстави. Про це пише Костянтин Машовець.
Адже на початку нинішнього року стало очевидним, що подальше затягування війни “на виснаження” втратило свій сенс або, краще сказати, шанси на успішну реалізацію. Оскільки, за великим рахунком, реалізація цієї стратегії поступово та майже незворотно призвела Кремль до власного виснаження набагато швидше, ніж Україна втрачала спроможність опиратися його збройній агресії.
Чому Росія прямує до поразки?
Наростання в Росії вкрай негативних процесів, спровокованих саме війною, у військовій, фінансово-економічній і, як наслідок, у соціально-політичній сферах почало прискорюватися. Більше того, стало зрозуміло, що подальше зволікання з проведенням змін у цій стратегії, зумовлене цілком об’єктивними причинами, може призвести взагалі до поразки Кремля у війні.
Сталося це через дві основні та безліч дрібніших стратегічних причин, на яких я докладно зупинятися не буду, лише відзначу їх:
Якщо для вас важливі оперативні новини Додайте 24 Канал до обраного в Google Додати
- Кремлю так і не вдалося повністю “перекрити кисень” Україні на міжнародній арені. У першу чергу – у сфері її фінансової підтримки, а в другу – у військово-технічній. Що, по суті, означало збереження (а за окремими напрямками навіть нарощування) Україною, зрозуміло, певною мірою, своєї спроможності опиратися агресору. Принаймні, на такому рівні, який унеможливлює швидке досягнення агресором своїх цілей у цій війні;
- друга причина – очевидне небажання “китайських товаришів” (головних стратегічних союзників Кремля) нарощувати свою участь у цій війні. Принаймні, на рівні, який вимагав би від Пекіна суттєвих витрат та зусиль. Іншими словами, китайські комуністи виявилися готові всебічно допомагати Кремлю у веденні цієї війни, але лише до певної міри – коли це обходиться їм не надто дорого і приносить вагомі результати. Усі спроби росіян переконати “товариша Сі” вступити в його війну з Україною більш активно і на більш інтенсивному рівні виявилися безрезультатними.
Саме ці дві причини, а також цілий ряд інших чинників (особливо прискорення наростання негативних процесів у самій Росії), призвели до того, що необхідність виходу з війни саме в нинішньому році постала перед військово-політичним керівництвом Росії у всій своїй невблаганній повноті.
Момент для перелому втрачено
Наприкінці 2025 – на початку 2026 року у Кремля об’єктивно виникла необхідність перейти від стратегії “війни на виснаження” до стратегії “одного рішучого стратегічного удару”, який би різко, а головне, швидко зміг би переламати стратегічну ситуацію – змусити військово-політичне керівництво України, внаслідок його стратегічної військової поразки, погодитися на усі вимоги та забаганки Кремля.
При цьому Кремлю потрібно було не тільки зберегти свою спроможність чинити стратегічний (далекобійний) вплив по всій Україні, але й, що було б вельми бажано, – наростити його обсяги та інтенсивність, щоб цей вплив на військово-політичне керівництво України досяг критичного для нього рівня через кардинальну втрату спроможності до централізованого управління обороною країни.
Саме тому я й вважав, що протягом літа – осені 2026 року Кремль спробує здійснити подібну операцію у комплексі з нарощуванням далекобійних (стратегічних) ударів по всій інфраструктурі нашої країни. І він таку спробу здійснив, або, краще сказати, саме зараз здійснює – у вигляді Слов’янсько-Краматорської оперативно-стратегічної наступальної операції та інтенсифікації ударів далекобійною зброєю.
У цій операції наразі задіяно, принаймні, до п’яти загальновійськових армій Росії зі складу одразу трьох їхніх угруповань військ, окремий армійський корпус та частина сил і засобів окремої танкової дивізії, низка з’єднань морської піхоти та повітряно-десантних військ. Щоб зрозуміти масштаб і значення операції, які їй надає російське військово-політичне керівництво, варто відзначити, що обсяг залучених російським командуванням до неї сил і засобів суттєво перевищує загальний обсяг тієї стратегічної угруповання їхніх військ, яка вторглася на всю територію України у лютому 2022 року.
Одночасно Кремль здійснив цілу низку заходів організаційного та технологічного характеру, щоб різко та швидко наростити свої спроможності щодо далекобійного впливу на Україну та її населення. Починаючи з максимально можливого збільшення виробництва відповідних засобів ураження і закінчуючи залученням до цього додаткових можливостей за рахунок своїх союзників.
На перший погляд здавалося, що одночасне, різке і схоже на своєрідний “вибух” застосування цих двох елементів російської стратегії (успішний наступ відповідного рівня на фронті + підрив стратегічних оборонно-промислових, інфраструктурних та морально-психологічних основ опору України) мало б швидко призвести Кремль до успішного результату. Але, як завжди, все склалося не так, як припускалося.
Спочатку наступ на фронті почав “потихеньку” відставати від графіка. І чим довше він тривав, тим більше це відставання почало наростати. І хоча зараз він все ще триває, його реальні темпи та результати переконливо доводять – цього року, з дуже великою ймовірністю, швидко закінчити у Кремля не вийде.
Наступ на Донеччині та ракетні удари не дають результату
Слов’янсько-Краматорська оперативно-стратегічна наступальна операція російських військ, як комплекс (комбінація) взаємопов’язаних за своїм планом оперативно-тактичних операцій, вже роздроблена на окремі, слабко пов’язані в оперативному сенсі, дуже повільні, а в окремих випадках навіть малорезультативні дії в тактичній зоні на окремих напрямках.
Причин цієї фрагментації багато. І вони заслуговують окремої розмови. Зараз я не буду на них зупинятися, лише констатую вже очевидний результат цих зусиль російського командування – його “рішучий” і “стратегічний” наступ знову виродився в дуже повільне, але дороге і ресурсоємне повзання в тактичній зоні.
Своєю чергою, досягнутий Кремлем на даний момент рівень далекобійного впливу на Україну, хоча й помітно зріс за своїми кількісними та якісними показниками (по суті, досягнувши свого “історичного максимуму”), станом саме на зараз, не спроможний забезпечити швидке виведення України з війни.
Більше того, Україна, завдяки впровадженню у свою стратегію суттєвого асиметричного елементу, що базується на новому технологічному підході, отримала у цій сфері додаткові спроможності для впливу на агресора на оперативному та стратегічному рівнях. Україна продовжує нарощувати і розширювати ці свої спроможності (принаймні, відкрито це заявляє). Що, своєю чергою, цілком спроможне, у разі збереження стратегічного “статус-кво”, зрештою, суттєво змінити загальну стратегічну ситуацію саме на користь України.
Кремль опинився перед вибором
Усі ці останні зміни та тенденції щодо стратегічної ситуації в російсько-українській війні (головна з яких полягає в тому, що швидко вивести Україну з війни цього року Кремлю навряд чи вдасться), очевидно, були усвідомлені військово-політичним керівництвом обох ворогуючих сторін (і не тільки ними, а й іншими “зацікавленими” сторонами) приблизно місяць – півтора тому.
Саме тому у нашого ворога виникла цілком об’єктивна необхідність зробити черговий вибір у реалізації його подальшої стратегії. Росії потрібно було:
- або поступово перейти до режиму “природно згасаючої війни”, не досягнувши своїх головних цілей війни (як декларованих, так і істинних), задовольнившись вже досягнутим. По суті – зробити у протистоянні з Україною чергову паузу, тобто припинити свою активну (конвенційну) участь у війні у форматі “ні миру, ні війни”;
- щоб перейти до чергового етапу “активізації зусиль” і спробувати ще раз швидко “вивести” Україну з війни на своїх умовах.
Росія “вистрибуватиме зі штанів”, щоб дотиснути Україну
Як би там не було, затягувати з цим вибором Кремля вже стало неможливо. Причому, у цьому сенсі, загальна стратегічна ситуація у війні на той момент, порівняно з ситуацією кінця 2025 – початку 2026 року, ставала для нього все гіршою. Затягувати з ухваленням рішення було “смертельно небезпечно”.
Тому, судячи з останніх дій (і частково слів) кремлівського режиму, він зробив такий вибір. Схоже, на користь саме другого варіанту.
У стратегічному сенсі це, очевидно, має виглядати як реалізація чергового етапу мобілізаційного розгортання (мобілізації), з подальшим етапом оперативного розгортання стратегічного міжвидового угруповання російських військ в Україні.
Мова також йде про подальше нарощування далекобійного впливу Росії на всій території України та на основні угруповання Збройних Сил. Ймовірно, росіяни в цьому сенсі спробують вже восени – на початку зими “вистрибнути зі штанів”, але досягти суттєвого зниження спроможності України опиратися на стратегічному та оперативному рівнях, дестабілізувати фінансово-економічну та соціально-політичну ситуацію всередині країни саме шляхом “майже безперервних” масованих та комбінованих ударів на великі відстані.
Росіяни проводитимуть цілий комплекс заходів військово-економічного характеру в самій Росії. Це, очевидно, включатиме подальшу державну монополізацію економіки з цілком ймовірним нарощуванням цих процесів в обсягах та темпах. Без цього мобілізація та ракетні атаки матимуть значний шанс виродитися у певну “карикатуру”.
Черговий “стратегічний” наступ потребуватиме дуже багато ресурсів, фінансів і т. д. Без “мобілізації” економіки та фінансової сфери, включаючи золотовалютні резерви та різного роду “розкуркулення” місцевого олігархату, Кремлю вже просто нізвідки брати гроші. Найімовірніше, Кремль намагатиметься перед черговим своїм “стратегічним ривком” звести ринкові відносини всередині власної економіки до мінімуму.
У суспільно-політичній площині подальше перетворення Росії на певний “суцільний військовий табір” стає майже обов’язковою умовою. У цьому сенсі будь-які прояви опозиційної думки (а тим більше практичної опозиційної діяльності) будуть жорстко і швидко припинятися. Масштабну, а головне, результативну мобілізацію в умовах не придушених у зародку “народних заворушень” і навіть наявності глухого невдоволення провести неможливо.
У цьому сенсі проведення майбутніх парламентських “виборів” у “потрібному і спокійному” режимі та подальше посилення інформаційно-психологічного впливу на власне населення стають для Кремля важливими та безальтернативними заходами.
На міжнародній арені Кремль, очевидно, спробує всіма силами мінімізувати або, за можливості, заблокувати будь-яку дієву допомогу Україні. У першу чергу – військово-технічного та фінансового характеру. Причому спробує цього добитися таким чином, щоб перед самим початком його “останнього ходу” обсяг і масштаб допомоги не змогли докорінно вплинути на рівень боєздатності Сил оборони України, і зокрема ЗСУ.
Однак слід розуміти, що головним фактором у проведенні цього “вимушено перенесеного” останнього стратегічного “ходу” Кремля стане саме військовий фактор. Адже цей “хід” необхідно на практиці (тобто безпосередньо на фронті) спланувати, організувати, підготувати та провести. Звичайно, є ймовірність, що вдасться, образно кажучи, вибити Україну з війни переважно ударами на великі відстані. Але не факт, що це справді вдасться.
Кремль готується до “останнього ривка”
Як показує практика, зокрема, остання війна США та Ізраїлю з Іраном (а Україна, в цьому сенсі, явно не Іран), якщо противник зберігає спроможність завдавати у відповідь хоча б мінімальні на стратегічному рівні удари протягом більш-менш тривалого часу, то такого роду швидке “розбомблення” з великою часткою ризику перетвориться на вкрай витратну, малорезультативну, а головне – критично тривалу у стратегічному сенсі справу.
Ймовірно, зараз військово-політичне керівництво Росії розглядає свою спроможність завдавати масованих далекобійних ударів по Україні як стратегічно важливий, але радше допоміжний фактор.
Що стосується безпосередньо військового фактора, то, очевидно, Кремль вже приступив до підготовки. Дуже красномовними в цьому сенсі є останні кадрові перестановки в російському військовому керівництві оперативно-стратегічного рівня. В тому числі у сфері тилового забезпечення та військових закупівель. Тобто саме в тих ланках, які будуть безпосередньо планувати, організовувати, забезпечувати та проводити його.
Все за “класичною” кремлівською схемою управління військами, відпрацьованою ще за часів Сталіна, під час Другої світової війни. Згідно з нею, перший крок у такого роду підготовці – саме підбір та розстановка відповідних кадрів, починаючи з рівня безпосередніх виконавців.
Сюди ж варто додати дискусію (навіть на офіційному рівні) про необхідність переведення російської економіки “на військові рейки”, яка якось так різко і гучно пожвавилася (Собянін вам у допомогу); завершення практичного етапу “обкатки” електронної системи мобілізації; реорганізацію системи постачання російських збройних сил у бік її централізації і т. д.
Іншими словами, Кремль вже усвідомив дві основні речі щодо свого нинішнього стратегічного становища:
- далі затягувати свою участь у дуже витратній для себе війні – вкрай небезпечно для себе. Тому варто різко та масштабно “прискоритися”;
- хоча перша в цьому сенсі спроба (маю на увазі нинішню Слов’янсько-Краматорську наступальну операцію, яка все ж таки досить мляво триває) виявилася, скажімо так, не зовсім вдалою, варто повторити її новими силами, новими людьми і, можливо, в новому місці.
Колонка є особистою думкою автора, редакція 24 Каналу може не поділяти її.
Источник: www.24tv.ua