## Серпнева війна 2008 року: як Росія готувала плацдарм для майбутніх вторгнень **Нікіта Комар** * **Головні тезиси:** * Стаття досліджує вплив російсько-грузинської війни 2008 року на Грузію та пострадянський простір, а також аналізує роль Росії у підтримці сепаратистських режимів в Абхазії та Південній Осетії. * Обговорюються наслідки війни для України, спричинений нею суспільний розкол через різні погляди на агресію, а також аналізується політична ситуація в Грузії після війни та зупинка її євроінтеграційного руху.
* 1. Передумови війни: як Росія роками впливала на Абхазію та Південну Осетію * 2. П’ять днів, що змінили світ: як проходила війна Росії проти Грузії * 3. Розкол довкола війни в Грузії: якою була Україна у 2008-му * 4. Політика страху: чому Грузія зупинила свою євроінтеграцію * 1. Передумови війни: як Росія роками впливала на Абхазію та Південну Осетію * 2. П’ять днів, що змінили світ: як проходила війна Росії проти Грузії * 3. Розкол довкола війни в Грузії: якою була Україна у 2008-му * 4. Політика страху: чому Грузія зупинила свою євроінтеграцію
П’ять днів російсько-грузинської війни у серпні 2008 року стали першою й очевидною демонстрацією готовності Росії перекроювати кордони сусідніх держав під приводом “захисту своїх громадян” та “примусу до миру”. Москва роками підтримувала сепаратистські режими в Абхазії та Південній Осетії, дочекалася помилки Тбілісі, а потім перетворила локальний внутрішній конфлікт на повномасштабне іноземне вторгнення.
Для України ця війна мала стати застереженням, проте у 2008 році українці ще сперечалися навіть про те, хто саме був агресором. Російські кораблі вирушали до Грузії з Севастополя, а тим часом українська зброя допомагала грузинській армії. Паралельно з цим значна частина політиків та ЗМІ завзято повторювала російські наративи.
Минуло вже 18 років від завершення, здавалося б, швидкоплинного російського вторгнення, проте наслідки цього конфлікту досі позначаються на сучасному житті Грузії та всього пострадянського простору.
24 Канал поспілкувався з колишнім журналістом та істориком, а нині офіцером хорунжої служби 2-го корпусу НГУ “Хартія” Вахтангом Кіпіані, щоб розібратися, як розгорталися події П’ятиденної війни, якою була Україна в той момент і чому Росії тоді дозволили перемогти у війні, яка стала репетицією для наступних вторгнень?
### Передумови війни: як Росія роками впливала на Абхазію та Південну Осетію
Пояснюючи російсько-грузинську війну та передумови цього конфлікту, не варто забувати, що йдеться не лише про сучасні політичні суперечки, а й загалом про певну “радянську спадщину”. Кордони колись перекроювалися виключно партійними рішеннями, а цілі народи примусово переселялися. Це виявилося бомбою уповільненої дії після розпаду самого Радянського Союзу. До того ж це стало також зброєю в руках Володимира Путіна та його аватара Дмитра Медведєва, який тоді тимчасово обіймав посаду президента Російської Федерації.
Проблеми почалися одразу ж із падінням комуністичного режиму. Вже у 1991 – 1992 роках на Південному Кавказі вибухнула перша війна між урядовими грузинськими силами та осетинськими сепаратистами, яка завершилася хиткою перемир’ям, громадянською війною та появою змішаних “миротворчих” контингентів на окупованих територіях. У 1992 – 1993 роках вже Абхазія стала ареною ще масштабнішої війни, яка супроводжувалася масовим вигнанням понад 200 тисяч етнічних грузинів.
Бої біля будівлі грузинського парламенту у центрі Тбілісі / Фото – Wikimedia
Після подій 90-х років бунтівні регіони фактично вийшли з-під контролю Тбілісі, але не здобули міжнародного визнання. Однак це не завадило Росії закріпитися там як головному посереднику та військовій силі, фактично встановивши абсолютний контроль над цими землями.
Додайте 24 Канал до вибраного в Google
Формально Росія допомагала заморозити конфлікти, адже її військові перебували там як “миротворці”. Москва брала участь у переговорах і переконувала усіх, що лише вона здатна вберегти Кавказ від “нової різанини”. На практиці ж цей мир все більше нагадував певну безкоштовну оренду територій у значно слабшої сусідньої держави.
Сепаратистські режими залежали від російських грошей, армії та політичної підтримки, а місцевим мешканцям масово видавали російські паспорти. Так Москва спочатку створювала за кордоном “власних громадян”, а зрештою отримувала привід їх “захищати” – тобто це буквально та практика, яку Україна згодом відчує на собі.
Після Революції троянд 2003 року ця конструкція почала хитатися. Молодий і демонстративно прозахідний Міхеїл Саакашвілі обіцяв модернізувати країну, відновити її територіальну цілісність та привести Грузію до ЄС і НАТО. У 2004 році Тбілісі без війни повернув контроль над іншим проблемним регіоном – Аджарією, а стрімкі ліберальні реформи покращували економічну та соціальну ситуацію в країні.
Міхеїл Саакашвілі під час “Революції троянд” / Фото – Wikimedia
У Кремлі ж бачили чомусь не просто поодинокий успіх амбітного політика, а значно ширший і небезпечніший для себе сценарій, коли пострадянська держава позбувається російського впливу і рухається на Захід.
Одним із ключових моментів став саміт НАТО у Бухаресті навесні 2008 року. Тоді було офіційно зафіксовано рух Грузії та України до членства в Альянсі. Однак справа не пішла далі суто декларативних заяв, і тоді ж Німеччина на чолі з Ангелою Меркель та Франція, очолювана Ніколя Саркозі, всупереч позиції США відмовилися надати Тбілісі та Києву так званий “План дій щодо членства”.
Згодом третій президент України Віктор Ющенко визначив це як стратегічну помилку, яка могла суттєво вплинути на рішення Кремля про вторгнення до Грузії.
Віктор Ющенко розмовляє з Ангелою Меркель на саміті НАТО в Бухаресті / Фото з відкритих джерел
Журналіст, історик та військовий Вахтанг Кіпіані вважає, що концентруватися виключно на діях західних партнерів не варто, адже Москва виношує свої агресивні плани роками. Тому цілком ймовірно, що саміт НАТО в Бухаресті став лише одним із багатьох тригерів. Обережність Заходу могла додати Кремлю впевненості, але аж ніяк не була визначальним фактором для подальшого вторгнення.
Вахтанг Кіпіані
офіцер хорунжої служби 2-го корпусу НГУ “Хартія”
Ми часто покладаємо провину не на тих, хто в ній винен. Тобто ми починаємо говорити: а от якби на саміті ухвалили правильне рішення, от якби Меркель там щось зробила… Так, очевидно, що це була політика, зрадницька стосовно демократії України і демократії Грузії. Я з цим згоден. Але це жодним чином не виправдовує підготовку до агресії і, зрештою, сам акт агресії з боку Росії.
Протягом наступних місяців Росія ще активніше зміцнювала зв’язки з Абхазією та Південною Осетією, поступово перекидала сили, а вздовж прикордонної лінії відбувалися постійні провокації. Вже на початку липня ОБСЄ попереджала про загиблих, поранених і небезпечне зростання напруженості.
Напередодні 8 серпня 2008 року питання полягало вже не в тому, чи може початися війна. Питання полягало в тому, хто першим зробить крок, після якого локальний конфлікт переросте у міждержавний.
### П’ять днів, що змінили світ: як проходила війна Росії проти Грузії
У ніч на 8 серпня 2008 року Росія дочекалася, і багаторічна ескалація таки трансформувалася у відкриту війну. Після чергової серії обстрілів президент Міхеїл Саакашвілі наказав грузинській армії відновити контроль над Південною Осетією. Артилерія завдала удару по Цхінвалі, а сухопутні підрозділи урядових військ увійшли до міста.
Зрештою саме цей наступ міжнародна комісія, створена Європейським союзом, згодом назвала початком масштабних бойових дій. Доказів того, що до цього моменту вже тривала гібридна російська агресія, комісія не знайшла або ж не захотіла їх шукати.
Вахтанг Кіпіані
офіцер хорунжої служби 2-го корпусу НГУ “Хартія”
Європейські політичні інституції в той момент дотримувалися версії, що з цим хижаком, з агресором, потрібно конструктивно співпрацювати. Не потрібно реальних санкцій, не потрібно розривати контакти, не потрібно виключати росіян із міжнародних організацій. Ці рішення не є відірваними від цього контексту. Тобто в той момент Росія була занадто вагомим для Європи гравцем і партнером, щоб заявити чітко й однозначно, як це було, зрештою, зроблено під час активної фази Великої російсько-української війни, коли більша частина європейських та міжнародних інституцій визнала, що Росія є агресором і з нею не можна працювати так, ніби нічого не сталося.
Власне, млява міжнародна реакція на події в Грузії стала головним подарунком російській пропаганді. Москва отримала можливість вирвати одну ніч з попередніх місяців провокацій і пояснити всю війну доволі однозначно. Мовляв, Грузія напала першою, а Росія лише прийшла рятувати мирних жителів (своїх громадян) і власних миротворців.
Грузинські військові біля палаючої багатоповерхівки в Горі / Фото – AP
Так, справді можна говорити про те, що Міхеїл Саакашвілі зробив “перший постріл”, який призвів до великої війни. Вахтанг Кіпіані підкреслює, що це не означає, що подальше російське вторгнення було лише спонтанною відповіддю на грузинську операцію.
Вахтанг Кіпіані
офіцер хорунжої служби 2-го корпусу НГУ “Хартія”
Ще до початку війни велася гібридна підготовка: з’явився російськомовний блог “Голос души”, який нібито вівся з Цхінвалі та раптом почав розповідати про акти грузинської агресії. Потім було проведене окреме розслідування, яке довело, що блог “Голос души” був створений фактично за участі співробітників Головного розвідувального управління (ГРУ – 24 Канал) міноборони Російської Федерації. І це був канал, на який у перші дні війни посилалися майже всі, включно з багатьма українськими ЗМІ, як на перевірене джерело інформації з місця подій.
Коли війна перейшла в активну фазу, через Рокський тунель на Південну Осетію рушили російські війська, авіація почала завдавати ударів по цілях далеко за межами регіону, а Чорноморський флот Росії заблокував грузинське узбережжя. Одночасно відкрився другий фронт в Абхазії, де абхазькі угруповання витіснили грузинські сили з Кодорської ущелини. Російська армія зайняла Горі, увійшла в Сенакі та Поті й фактично розділила країну.
При цьому росіяни одразу ж продемонстрували свою варварську, нелюдську жорстокість, масово скоюючи воєнні злочини. Найвідоміший з них – бомбардування житлових кварталів Горі 8 та 9 серпня.
Горі під російськими бомбами / Фото Гліба Гаранича, Reuters
Ці страшні кадри стали відомі завдяки українському фотографу агентства Reuters Глібу Гараничу й облетіли весь світ, ставши доказами варварства росіян.
24 Канал не публікує фоторепортаж із Горі, але якщо у вас міцні нерви – ви можете переглянути його у колег, які розмістили його 9 серпня 2008 року, одразу після бомбардувань (увага, 18+).
Згодом Росія робитиме те саме в Сирії та Україні, але в значно більшому масштабі.
Війна, оголошена як “операція із захисту Південної Осетії”, швидко вийшла далеко за межі окупованих регіонів, а російські війська наближалися до Тбілісі.
Російсько-грузинська війна / Інфографіка – Wikimedia
12 серпня 2008 року за посередництва президента Франції Ніколя Саркозі Грузія та Росія узгодили план припинення вогню. Гаряча фаза війни тривала лише п’ять днів, однак подальший мир виявився доволі умовним.
Російські війська відступали повільно, а частина грузинських сіл була спалена і фактично очищена від місцевого населення, тобто росіяни провели етнічні чистки.
Європейський суд з прав людини пізніше встановив, що після припинення активних бойових дій Росія здійснювала так званий “ефективний контроль” (тобто окупацію) над територіями Південної Осетії, Абхазії та прилеглої до них “буферної зони”. При цьому під контролем Москви залишалися деякі території Грузії, які до цього не входили до адміністративних меж цих сепаратистських утворень.
Російський “миротворець” охороняє блокпост в Абхазії / Фото – AP
Вже 26 серпня Москва в односторонньому порядку визнала “незалежність” обох окупованих регіонів Грузії та закріпила там постійну військову присутність.
Росія не захопила Тбілісі і не змістила Саакашвілі, проте стратегічне завдання було виконане. Грузія втратила ще більше територій, а її вступ до НАТО перетворився з політичної обіцянки на майже нереальну, ще більш віддалену перспективу.
Кремль продемонстрував усім пострадянським сусідам одну просту річ – якщо їм не вдасться переконати когось дипломатичними погрозами, кордони пострадянських республік можна змінювати за допомогою танків.
### Розкол довкола війни в Грузії: якою була Україна у 2008-му
Україна опинилася в епіцентрі російсько-грузинської війни ще до того, як встигла остаточно визначити свій прозахідний вектор розвитку. На момент початку російського вторгнення у Києві був абсолютно прозахідний президент Віктор Ющенко, але саме суспільство й надалі залишалося розділеним.
Левова частка населення залишалася в російському інформаційному просторі, як і частина політиків, які взагалі стали підігрувати росіянам. Про строкатість українського суспільства та політикуму в ті дні нагадує Вахтанг Кіпіані.
Вахтанг Кіпіані
офіцер хорунжої служби 2-го корпусу НГУ “Хартія”
Вони були не просто споживачами цієї російської брехні, а й поширювачами російських політичних ідей та російських прийомів в Україні. І ми пам’ятаємо, як “хихикала” Тимошенко з Путіним (вже у 2009 році – 24 Канал), насміхаючись із Саакашвілі. Ми пам’ятаємо, як “Партія регіонів”… та інші діячі в парламенті ініціювали фактично антигрузинські рішення. Як сам парламент формував групу народних депутатів, яка їхала на так звані “визволені” території до Цхінвалі й представлялася там українською парламентською групою, яка об’єктивно вивчить наслідки “грузинської агресії”.
Водночас попередніми роками Київ продавав Тбілісі озброєння, зокрема радіолокаційні станції та системи протиповітряної оборони. Постачання були відкритими й законними, але після початку бойових дій Москва перетворила їх на доказ нібито безпосередньої участі України у війні (так само, як зараз стверджує, що воює не з Україною, а з “колективним Заходом”).
Партія регіонів, яка перебувала в опозиції на той момент, підхопила звинувачення й домоглася створення парламентської комісії для перевірки “законності” цих контрактів. Зрештою, замість обговорення цілком очевидної російської агресії Верховна Рада України зайнялася з’ясуванням, чи не надто активно Київ допомагав її жертві.
Вахтанг Кіпіані
офіцер хорунжої служби 2-го корпусу НГУ “Хартія”
Військова техніка була надана вчасно, і це дозволило збити кілька російських літаків (зокрема, Ту-22М3 – 24 Канал). Сьогодні ми й самі розуміємо, наскільки важливим елементом для безпеки держави є захист повітряного простору.
Абсурдною цю ситуацію робив Чорноморський флот, який базувався тоді в українському Криму. Російські кораблі вийшли з Севастополя до берегів Грузії, тобто Москва фактично використовувала українську територію для війни проти третьої держави. Віктор Ющенко у відповідь ввів новий порядок узгодження пересування російських військових кораблів, але Росію це не зупинило.
Віктор Ющенко та європейські лідери у Тбілісі 12 серпня 2008 року / Фото – Радіо Свобода
Згодом, разом з лідерами Польщі та країн Балтії, Ющенко прилетів до Тбілісі. Попри те, що єдиної української позиції щодо війни в Грузії так і не склалося, Вахтанг Кіпіані згадує, що грузини тоді справді відчули українську підтримку.
Вахтанг Кіпіані
офіцер хорунжої служби 2-го корпусу НГУ “Хартія”
Коли я в Грузії говорив, що я з України, всі дякували за те, що робив Ющенко на політичному рівні, за те, що він був серед тих президентів східноєвропейських держав, які приїхали на проспект Руставелі, щоб підтримати Грузію в той найтяжчий момент.
На громадському рівні в Україні відбувався аналогічний розкол. Моніторинг українського інформаційного простору в перші дні війни показав, що багато українських ЗМІ використовували російські джерела для своїх публікацій. Українські редакції часто брали повідомлення від російських інформагентств з відповідною лексикою про “грузинське нападение”, “захист громадян” тощо.
Водночас кореспонденти, які працювали в Грузії, бачили зовсім іншу картину. Вони фіксували російські удари далеко за межами Південної Осетії, тисячі біженців та військові блокпости росіян на території суверенної держави. Цю різницю у поглядах на конфлікт ілюстрували фоторепортажі Reuters, а також кадри Шаміля Жуматова, Давида Мдзинарішвілі та інших, які показували біженців, зруйновані дороги та колони російської техніки.
Тому суспільна розгубленість була закономірною, і випливала прямо з українських політичних суперечок. Наприкінці серпня 29,2% українців називали агресором Грузію, 24,7% – Росію, ще 19,6% звинувачували обидві країни.
Вахтанг Кіпіані
офіцер хорунжої служби 2-го корпусу НГУ “Хартія”
Медіа в ті часи включали грузинських політиків, журналістів та їхні заяви, але водночас подавали як кваліфіковану та об’єктивну точку зору також російську позицію. Зараз ми вже відмовилися від цього. Немає такого, що сьогодні відбулися страхітливі обстріли на Київщині і, наприклад, українські медіа подають інформацію ДСНС і водночас МЗС Росії, яке каже: “Ми жодних обстрілів цивільної інфраструктури не здійснюємо”. Зараз би таку редакцію просто розібрали на запчастини.
У 2008 році майже ніхто не усвідомлював, що Україна просто зараз спостерігає за репетицією власної війни. Російська оптика, через яку українці бачили війну в Грузії, продовжувала переконувати значну частину суспільства в тому, що Саакашвілі почав конфлікт, а Кремль лише був змушений реагувати. Тому не дивно, що пророча обкладинка журналу “Український тиждень” стала сенсацією лише у 2014 році.
Обкладинка видання “Український тиждень”, на яку звернули увагу надто пізно
### Політика страху: чому Грузія зупинила свою євроінтеграцію
Росія не змогла повністю перемогти Грузію за п’ять днів у серпні 2008 року. Вона не захопила Тбілісі, не змістила Саакашвілі й не змусила всіх грузинів полюбити Москву. Натомість Кремль залишив країні дещо ефективніше, ніж окупаційну адміністрацію, – страх перед повторенням великої війни, варварськими бомбардуваннями та новими жертвами.
Засновник партії “Грузинська мрія” Бідзіна Іванішвілі / Фото Getty Images
На цьому страху, приправленому грошима проросійського олігарха Бідзіни Іванішвілі, згодом побудувала свою політику нинішня правляча партія “Грузинська мрія”.
Ця політична сила прийшла до влади у 2012 році з обіцянкою нормалізувати відносини з Росією, не відмовляючись формально від вступу до ЄС і НАТО. Спочатку ця конструкція виглядала прагматично: пропонувалося не дратувати Москву, продовжувати економічні зв’язки, але повільно рухатися на Захід. З роками слово “повільно” означало фактичну зупинку цього руху.
Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну цей страх набув нових обрисів. На парламентських виборах 2024 року “Грузинська мрія” показувала на білбордах зруйновані українські міста поруч із мирними грузинськими пейзажами. Тобто вибір пропонувався доволі маніпулятивно – або чинна влада, або грузинські міста будуть перетворені на Маріуполь.
Плакат з написом “Ні – війні”, “Обери мир” / Фото – DOXA
Демократія та реальна політична опозиція завдяки пропаганді партії влади в цій картині поступово перетворилися не на засоби досягнення розвитку та процвітання, а на своєрідних “підпалювачів війни”, а колективне “Мовчи, інакше Путін нападе” – на спосіб мислення.
Вахтанг Кіпіані
офіцер хорунжої служби 2-го корпусу НГУ “Хартія”
Страх перед масштабнішою агресією або страх перед повною окупацією – це теж частина того, з чим сьогодні живуть грузини, і українцям до 2022 року було важко це усвідомити. Зараз, я думаю, це вже зрозуміло. Єдине, що ми зробили з цього протилежний висновок. Ми вирішили боротися.
Парадокс полягає в тому, що сама Грузія не стала проросійською. Вступ до ЄС, як і раніше, підтримують 71% грузинів. Однак її влада ухвалює закони, що обмежують незалежні ЗМІ та громадські організації, переслідує опонентів і звинувачує Захід у спробах втягнути країну у війну.
Навесні 2021 року експрезидент Міхеїл Саакашвілі спробував повернутися до Грузії і знову привести свою партію до перемоги, але зрештою був заарештований і досі перебуває у в’язниці.
Міхеїл Саакашвілі у тюремній лікарні / Фото AP
Процес євроінтеграції фактично зупинився ще у 2024 році, а Тбілісі оголосив, що не домагатиметься початку переговорів до 2028 року. Поки Україна та Молдова рухаються до членства, Грузія залишається кандидатом переважно на папері.
У цьому й полягає головний урок для України. Проросійські сили після війни навряд чи повернуться з портретами Путіна на палицях чи обіцянками тісної дружби з Кремлем. Вони назвуть себе партіями миру, прагматизму та національного примирення. Розповідатимуть, що країна втомилася, Захід її використав, території все одно не повернути, а будь-який опір лише провокує Москву.
Грузія вже демонструє результати такої політики. Спочатку людям пропонують мир замість війни. Потім – стабільність замість демократії. А зрештою виявляється, що війна нікуди не зникла, Росія як і раніше окупує території, але країна вже сама відмовляється від майбутнього, за яке колись намагалася боротися.
### Часті запитання ❓Які були основні причини російсько-грузинської війни 2008 року? ❓Як Україна відреагувала на російсько-грузинську війну? ❓Які наслідки мала російсько-грузинська війна для міжнародної спільноти та пострадянських країн?
Источник: www.24tv.ua