Що успіх України у війні проти Росії означає для Заходу
Авторка колонки: Христя Фріланд
Те, як змінюється характер війни в Україні, стало несподіванкою для значної частини світу. Йдеться не лише про жахливі масштаби втрат, яких зазнала Росія, але й про динамічність, винахідливість та безстрашність, що стали характерними рисами українського спротиву.
Авторка колонки: Христя Фріланд
Те, як змінюється характер війни в Україні, стало несподіванкою для значної частини світу. Йдеться не лише про жахливі масштаби втрат, яких зазнала Росія, але й про динамічність, винахідливість та безстрашність, що стали характерними рисами українського спротиву.
24 Канал має ексклюзивне право на переклад та публікацію колонок Project Syndicate. Републікація повної версії тексту заборонена. Колонка спочатку вийшла на сайті Project Syndicate і публікується з дозволу правовласника.
Для демократичних країн світу найважливішим уроком української стійкості, блискучих інновацій та здатності імпровізувати має стати усвідомлення: не варто було так дивуватися. Недовіра до України, особливо на початку повномасштабного вторгнення, а також переоцінка військової могутності Росії тісно пов’язані з тим, що самі демократії дедалі більше втрачали віру у власну політичну систему. Це відчуження не лише помилкове, але й небезпечне. Мужність і рішучість, які демонструють звичайні українці перед обличчям майже непереборних викликів, мають повернути нам впевненість у власних цінностях та способі життя.
Нещодавно українці ще раз підтвердили відданість цим принципам – після чотирьох з половиною років війни. Коли після звільнення міністра оборони Михайла Федорова країною прокотилися масові, рішучі, але конструктивні протести, президент Володимир Зеленський не менш конструктивно відреагував на суспільне невдоволення. Він замінив головнокомандувача Збройними силами, який виступав проти Федорова та його курсу на високотехнологічну війну.
Це ще раз підкреслило дуже важливий факт: Україна прагне вести цю війну, залишаючись демократією.
Джерела української стійкості
Є кілька причин, чому Україні вдалося стримати набагато сильнішого за ресурсами агресора.
24 Канал – у WhatsApp Підпишіться, щоб не загубити та читати перевірені новини Додати
Насамперед, Україна зовсім не є розколотою країною, якою її намагається представити Володимир Путін. Незабаром після початку повномасштабної війни архієпископ Борис Гудзяк – голова Української греко-католицької церкви у США та президент Українського католицького університету у Львові – сказав мені, що сила Зеленського полягає в тому, що він йде за своїм народом, а не нав’язує йому власну волю. Це особливо яскраво проявилося в його реакції на загальнонаціональні протести на підтримку Федорова.
Значення єдності під час війни добре знайоме і для Заходу. Те, що сьогодні демонструє Україна, нагадує той самий демократичний британський дух єдності, який світ з гордістю згадує, говорячи про евакуацію з Дюнкерка 86 років тому.
Одним із найкращих прикладів демократичної самоорганізації стала українська система децентралізованих закупівель для армії. Бригади самостійно купують необхідне озброєння безпосередньо у виробників. А іноді й самі виробляють його. Це створює надзвичайно тісну взаємодію між військовими та інженерами, завдяки чому цикл розробки нових рішень іноді скорочується до двох тижнів.
Міністерство оборони заохочує найефективніші підрозділи, виділяючи їм додаткові кошти на закупівлю озброєння. Водночас цивільні можуть напряму підтримувати ті військові частини, яким найбільше довіряють.
Наприкінці березня генеральний директор німецького оборонного концерну Rheinmetall Армін Паппергер, коментуючи український оборонний сектор, заявив: “Це українські домогосподарки. У них на кухнях стоять 3D-принтери, на яких вони друкують комплектуючі для дронів. Це ж не інновації”.
Українці могли б сприйняти ці слова як образу, але перетворили їх на комплімент. Вже менш ніж за добу хештег #MadeByHousewives став вірусним в українських соцмережах.
Водночас, Україна довела, що її розмаїття є джерелом сили – і це ще один урок, який слід засвоїти багатьом західним демократіям. У політичній атмосфері, де інклюзивність дедалі частіше висміюються як порожня бравада чи навіть як загроза, а міністр оборони США Піт Гегсет уособлює карикатурну демонстрацію агресивної білої християнської маскулінності в Пентагоні, реальний досвід України виглядає потужною противагою таким настроям. Українська війна не є ані “мачистською”, ані побудованою на етнічному націоналізмі.
До слова, жінки відіграють у ній ключову роль. Варто згадати Ірину Терех – генеральну директорку компанії Fire Point і, можливо, саме ту “домогосподарку”, яка надихнула Паппергера на його необережний коментар. Її підприємство виробляє ракети “Фламінго”, які минулого місяця були використані для удару по заводу “Титан-Баррикади” у Волгограді – виробнику пускових установок для балістичних ракет.
Терех трохи за тридцять. Вона мама двох дітей і за освітою архітекторка. Виробляти ракети вирішила після того, як разом з дітьми та подругою пережила російську окупацію Бучі та масові вбивства мирних жителів на початку повномасштабної війни.
Їй вдалося врятуватися, і тоді вона дала собі обіцянку: більше ніколи не жити в страху бути зґвалтованою окупантами.
Українські жінки не лише створюють зброю – вони воюють. У тому числі й на бойових посадах. Близько 20% курсанток військових навчальних закладів – жінки, а близько 80% українців підтримують їхню службу в армії.
Військовослужбовці розповідають мені, що вважають участь у бойових діях цілком природною для жінок. Особливо це стосується матерів.
Політична, а не етнічна нація
Сучасна Україна свідомо будує себе як політичну націю. Вона веде цю війну як суспільство, об’єднане спільними цінностями, а не за принципом “крові та землі”, який так приваблює правих популістів. Яскравий приклад – кримські татари. Вони є важливою та шанованою частиною українського спротиву, виконуючи особливо небезпечні розвідувальні та диверсійні операції в окупованому Криму.
Символічно, що лідером країни, яка веде цю боротьбу, є Володимир Зеленський – президент єврейського походження.
Ще один важливий урок України для Заходу полягає в тому, що патріотизм може бути потужною опорою ліберальної демократії. Багато лібералів і прогресивістів ставляться до патріотизму з підозрою, особливо коли його активно використовують ультраправі сили. Але сьогодні саме патріотизм допомагає гуртувати не тільки Україну. Він стає цементуючим фактором і для таких демократій як Данія, Канада чи Іспанія, які дедалі більше відчувають загрозу з боку США за президентства Дональда Трампа.
Для виживання невеликим демократіям потрібні союзники. І якщо адміністрація Трампа дедалі більше дистанціюється від України, то демократична Європа, навпаки, активізує підтримку.
В американських бізнес-колах стало модним списувати Європу з рахунків, називаючи її безпорадною, економічно застійною і просто “хорошим музеєм”. Саме такий образ активно просувають адміністрація Трампа та республіканці з руху MAGA. Але коли йдеться про Україну, Європа демонструє зовсім іншу реальність. Вона виявилася здатною відповісти на історичний виклик.
З відстороненням Віктора Орбана від влади в Угорщині Європа змогла захистити власну демократію, а тепер виступає єдиним фронтом у підтримці України. Членство в Європейському Союзі відіграло вирішальну роль у виборах Угорщини.
Прем’єр-міністр Словаччини Роберт Фіцо, який раніше загравав із про-MAGA та антиукраїнською риторикою, тепер публічно підтримав вступ України до ЄС.
Це дозволило розблокувати кредит Євросоюзу на 90 мільярдів євро – надзвичайно важливу фінансову допомогу, яка забезпечить Україні платоспроможність та можливість продовжувати боротьбу протягом 2026 – 2027 років.
Ставлення Європи до України, як і до Росії, сьогодні кардинально відрізняється від того, яким воно було на початку повномасштабного російського вторгнення. Прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск, виступаючи наприкінці квітня на неформальному засіданні Європейської ради, висловив позицію, яка все більше стає загальноєвропейським консенсусом: “Я хочу розбудити тих, хто досі живе в ілюзіях. Росія готується до нових актів агресії”.
У результаті для Європи Україна більше не є країною, якою потрібно співчувати чи допомагати з милосердя. Європейці почали сприймати Росію як екзистенційну загрозу, а Україну – як єдину державу у світі, яка знає, як стримувати російську агресію. Саме тому Україну тепер вважають щитом та арсеналом Європи.
Америка пішла своїм шляхом
На цьому тлі контраст із США за президентства Дональда Трампа виглядає вражаючим. США не лише практично припинили підтримку України, але й дедалі відвертіше демонструють симпатію до Росії – і навіть пишаються цим.
У квітні віце-президент Джей Ді Венс заявив: “Одне з рішень цієї адміністрації, яким я пишаюся найбільше, полягає в тому, що ми сказали Європі: “Якщо хочете купувати зброю – купуйте, але США більше не купують озброєння, щоб передавати його Україні. Ми більше цим не займаємося”.
Того ж місяця Гегсет під час слухань у Комітеті Сенату США з питань збройних сил побачив діаграму, продемонстровану сенатором від штату Мен Ангусом Кінгом. На ній було показано, що останнім часом військова допомога Україні надходить виключно від європейських держав.
“Я вважаю, що це чудова діаграма”, – із самовдоволеною усмішкою відповів Гегсет.
Між тим, лише за перші чотири дні війни з Іраном США випустили більше ракет Patriot, ніж передали Україні за попередні чотири роки. Абсурдність американської позиції стає ще очевиднішою, якщо згадати про військову та розвідувальну допомогу Росії Ірану. Компоненти, які могли походити з заводу в Чебоксарах, по якому минулого місяця вдарили українські “Фламінго”, були знайдені всередині іранського дрона Shahed.
Це важливо зазначити, тому що ми можемо опинитися на порозі ревізії історії. Трамп раптово почав хвалити Україну та запропонував на недавньому саміті НАТО надати ліцензію на виробництво систем Patriot в Україні. Деякі з його прихильників, звиклі змінювати навіть свої базові переконання відповідно до чергових забаганок свого кумира, вже починають стверджувати, що холодне ставлення США до України насправді було хитрим дипломатичним прийомом. На їхню думку, Трамп нібито допоміг Україні та ЄС, змусивши їх самостійно шукати вихід із ситуації.
Насправді ж урок війни в Україні зовсім інший. Ми бачимо, що на США – або принаймні на нинішню американську адміністрацію – більше не можна покладатися на захист демократії та її традиційних союзників навіть у війні, яку демократичний світ здатний виграти. І цей урок матиме наслідки далеко за межами України.
Коли експерти помиляються
Війна в Україні змушує зробити ще два важливих висновки. Перший висновок полягає в тому, що багато західних експертів помилилися з самого початку (і деякі продовжують помилятися досі). Вони прогнозували, що Україна швидко впаде, фактично повіривши Путіну, який обіцяв завершити “спеціальну військову операцію” за три дні. Коли цього не сталося, ті ж експерти продовжували стверджувати, що поразка України – лише питання часу.
Ця експертна помилка мала цілком реальні наслідки. Переконання, що Україна все одно швидко програє, змусило союзників по НАТО не поспішати постачати їй зброю ще до початку повномасштабної війни, побоюючись, що вона опиниться в руках Росії.
Торік припущення про неминучу перемогу Росії призвели до того, що Україна була змушена витрачати дорогоцінний час і сили на відбиття закликів поступитися навіть тими територіями, які Росія так і не окупувала, нібито заради досягнення миру.
Як зазначив професор Торонтського університету Сева Гуніцький, ми повинні зрозуміти, чому експерти так помилилися в оцінці України. Це важливо хоча б для того, щоб не повторити таких самих аналітичних помилок в інших частинах світу. Нетрудно уявити, що ті самі помилкові підходи, які ввели нас в оману щодо російської війни проти України, можуть призвести до аналогічних прорахунків у питанні Китаю та Тайваню.
Другий висновок, що випливає з боротьби України за виживання, полягає в тому, що ми живемо в епоху технологічних див і політичних провалів. Дрони та далекобійні ракети означають, що фізично вразливими стали всі. Від блискучих хмарочосів Дубая до цибулинних бань на Червоній площі – тепер усі перебувають у зоні досяжності удару. І водночас руйнування міжнародного порядку, заснованого на правилах, до якого доклала руку адміністрація Трампа, включаючи погрози самому існуванню НАТО, означає, що більше ніхто не має надійної страховки від цієї матеріальної загрози.
Іншими словами, ми повинні вчитися в України, тому що в світі, який прагнуть створити Путін і Трамп, тепер ми всі – українці.
Колонка є особистою думкою автора, редакція 24 Каналу може не розділяти її.
Источник: www.24tv.ua