Які “карти” має Україна та Росія до початку переговорів восени?
Автор колонки: Олексій Копитько
Сьогодні, 28 липня, відбудеться позапланова зустріч президента України з президентом США. Враховуючи ситуацію, чекати якихось карколомних новин не варто. Навпаки: вся логіка останнього часу вказує на те, що найближчі чотири тижні будуть максимально присвячені формуванню переговорних позицій на землі/воді. Причому це стосується не тільки Росії та України, але й США з Іраном та Китаєм.
Автор колонки: Олексій Копитько
Сьогодні, 28 липня, відбудеться позапланова зустріч президента України з президентом США. Враховуючи ситуацію, чекати якихось карколомних новин не варто. Навпаки: вся логіка останнього часу вказує на те, що найближчі чотири тижні будуть максимально присвячені формуванню переговорних позицій на землі/воді. Причому це стосується не тільки Росії та України, але й США з Іраном та Китаєм.
Тобто максимальний фокус має бути зосереджений не на тому, що говорять, а на реально відбуваються. Про це пише Олексій Копитько.
Восени з’явиться момент для початку переговорів
Важко ігнорувати факт, що останніми тижнями в Україні все гучніше лунають тези: зима буде складною, попередня – це взагалі була не зима, порівняно з майбутньою. Чи є в цьому істина? Більше, ніж повністю. Росія з урахуванням досвіду дійсно може спрямувати зусилля на організацію в Україні гуманітарної катастрофи, яку не вдалося повною мірою створити минулої зими.
Але наступним іде друга теза: ЯКЩО. Якщо не вдасться домовитися восени, буде ескалація.
Восени з’явиться черговий момент для активізації переговорів. До цього буде підштовхувати низка факторів. Якісь із них спрацюють, якісь – ні, але з кінця вересня до кінця листопада буде відрізок, з якого або відбудеться вихід на курс деескалації, або зусилля будуть безуспішними і на нас чекає все те, про що сказано: ескалація та важка зима.
В нашому Telegram – тільки оперативні новини Підписуйтесь, щоб дізнаватися їх першими Додати
Поки колективний експертний розум України (а також багато умовно об’єктивних росіян) виходить з базового сценарію: Росія не зможе захопити Слов’янськ і Краматорськ до кінця 2026 року, війна перейде на 2027 рік, Росія здатна воювати в рутинному режимі ще рік мінімум, але витрати зростатимуть – якщо не на фронті, то в тилу.
При цьому і в Україні, і серед адекватних людей в Росії зростає розуміння вартості продовження війни. Відповідно, зростає мотивація зупинити її негайно. Мешканці прифронтових регіонів України, як і Білгорода, а тепер ще й Ростова, добре це відчувають.
Тому важливим є комплекс факторів, що впливатиме на Росію та Україну до моменту та під час нового вікна переговорів.
Які “карти” до початку переговорів має Росія?
Умовним стартом підготовки до переговорів є 20 вересня, коли імператор Сі відвідає США. Ймовірно, він виступить в ООН.
Агресія Росії проти України – це лише одне і далеко не найголовніше питання порядку денного США та Китаю. Можна навіть сказати – периферійне. Однак зовсім ігнорувати його не можна, бо з точки зору енергоринку, ринку продовольства та загального контексту підходів до свободи навігації війна має мультирегіональний, а іноді – глобальний вплив. Тобто на російсько-українське питання потрібно буде як мінімум звернути увагу.
У Сі та Трампа буде певний набір фактів і стійких тенденцій, на які вони зможуть спертися.
У Росії будуть приблизно такі “карти”:
- на полі бою Кремль з високою ймовірністю зможе показати стійкий контроль над Костянтинівкою, значний ступінь проникнення до Алексєєво-Дружківки та власне Дружківки;
- амбіції контролю над Лиманом та гіпотетичні успіхи (не факт) на північному сході (район Білого Колодязя – Великого Бурлука) Харківської області та на східному березі річки Оскіл, де дотиснуть наш оборонний плацдарм;
- плюс у них буде якась диспозиція на Запоріжжі.
“Дивіться, – говоритимуть росіяни світовим гегемонам, – ми закінчили підготовчі заходи і почнемо боротися за фіналізацію оголошених “цілей СВО”. Це, очевидно, потребуватиме часу. Зима і весна, швидше за все.”
Паралельно вони спалять прифронтові регіони України і спробують розігнати хвилю в кілька мільйонів біженців приблизно в січні. Також, якщо вийде, вони значно просунуться в бік Запоріжжя.
Це спровокує внутрішню кризу в Україні, який поставить її на межу колапсу. Плюс обов’язково позначиться на настроях у Європі, де насувається низка виборів. І коли наступного разу (навесні) Захід та Україна захочуть поговорити, умови будуть інші. Тому, мовляв, росіянам і сенсу говорити зараз особливо немає, їх все влаштовує. Але вони не відмовляться послухати.
Які “карти” має Україна?
“Дивіться, – скаже Україна, – ми безмежно ввічлива і розумна країна, все розуміємо. Росія – ядерна наддержава, ви (світові гегемони) її дуже боїтеся або не хочете безладу там. Плюс у вас є свої гегемонські розклади та гешефти. Тому ми ніколи і ніде не переходимо справді “червоних ліній”.
Але ми окреслюємо тенденції та доводимо: якщо ми щось заявили, наша довга воля в період війни – не коротша, ніж у росіян. Це в мирний час можуть бути нюанси, а коли ми вже розлютилися, то краще росіянам відповзти. Ми не один народ, але в цьому схожі. Прийміть це серйозно.
Спеціально для альтернативно обдарованих ми придумали кампанію “40 днів впливу”, щоб за її підсумками зафіксувати:
- Україна технічно готова заблокувати російських окупантів та понаєхавших у Криму, але поки не блокує;
- Україна технічно готова заткнути Дон, заблокувати Азов і зробити Чорне море непридатним для масштабного судноплавства, але поки не робить цього;
- Україна готова виносити російську теплогенерацію аж до Санкт-Петербурга та Уралу, але поки не робить цього;
- Україна легко повторить кампанію примусових ремонтів російських НПЗ і нагадуватиме про це постійно;
- Україна технічно готова спалити до зими близько 30% російських логістичних потужностей, особливо навколо Москви та міст-мільйонників у європейській частині Росії, ви втомитеся возити китайські труси та чайники москвичам.
Підкреслюємо: це на рівні технічної готовності зараз. А якщо він трохи збільшиться (ми над цим працюємо) ефект вас вразить.
Розуміємо, росіяни справді можуть захопити не тільки Костянтинівку, але ще кілька сотень або навіть тисячу квадратних кілометрів нашої території. Однак це нічого радикально не змінить на фронті. Тому ми не боїмося продовження війни. Але категорично не хочемо цього.
Чому? Бо знаємо – воюємо зі злочинцями, яким плювати на долю людей, в тому числі – і своїх (подивіться на Білгород – всім просто плювати).
Росіяни почнуть вбивати більше українців і завдавати страждань містам. Нам доведеться відповідати, гасити світло і відключати тепло в Росії. А ми цього не хочемо, бо з цивільними не воюємо.
Гуманітарна криза в Україні створить проблеми не тільки нам, але й Європі. Гуманітарна криза в Росії створить проблеми не тільки для Кремля. Ви всі боїтеся зв’язуватися з Кремлем, молячись за умовну “стабільність” в Росії. Так от: ескалація проти України буде автоматично означати нестабільність у Росії, в них посипляться регіони, ми знаємо які.
Ми розуміємо, що є зацікавлені качати Європу через погіршення у нас. Але наших і європейських ресурсів вже достатньо, щоб запустити гойдалки по Росії. Вся історія Росії показує, що навіть невеликі гойдалки регулярно закінчуються погано для всіх оточуючих.
З огляду на це всім буде спокійніше і дешевше, якщо восени нас з Росією виштовхнуть у деескалацію. З поступовим примусом росіян прийти до тями.
Які варіанти компромісів між Україною та Росією?
Є країна-агресор – Росія. Є жертва агресії – Україна. Уявіть градієнт сценаріїв закінчення війни, де вкрай ліва точка – беззастережна капітуляція жертви агресії, а вкрай права – беззастережна капітуляція агресора.
Особливість цього градієнта в тому, що в нашій реальній ситуації умовний нуль, який можна назвати “консенсус” або “влаштовуючий всіх компроміс”, є не посередині. А в пропорції 80/20. Де поле 20 – це компроміс за рахунок агресора. А поле 80 – це компроміс за рахунок жертви агресії. Тобто України.
Рухатися градієнтом вправо – епічно складно, бо це залежить не тільки від нас. Будь-яке рішення, що не передбачає негайного повернення всіх територій в межах 1991 року, видачі злочинців та компенсації (тобто якщо немає повного негайного відновлення справедливості) – це компроміс за рахунок жертви агресії.
Повернення територій не зараз, а пізніше, внаслідок “дипломатичного врегулювання” – це також компроміс за рахунок жертви агресії. Важливо це пам’ятати, бо багато хто забуває.
Чи є в історії приклади компромісів щодо жертви агресії? Так, багато. Наприклад, підсумок війни 1939 – 1940 років – це компроміс за рахунок жертви агресії – Фінляндії. Питання у змісті такого компромісу та їх наслідках.
Стратегія щодо поступок Росії та України
Росія спочатку робила ставку на беззастережну капітуляцію України шляхом захоплення Києва, зміни влади, ліквідації суб’єкта “Україна”, зняття претензій до Росії, формалізації досягнень. Нагадаю: взимку 2022 року багато наших нинішніх партнерів були готові прийняти таку реальність і взаємодіяти з Росією в нових умовах.
План максимум не спрацював, Кремль змістився в поле “компромісу за рахунок жертви агресії”, але з чітким вектором – в один – два ходи перейти до режиму капітуляції, де одна з умов – формальне визнання російськими захоплених територій.
Зауважте: як тільки риторика про переговори сезонно досягає певної інтенсивності, Лавров, Ушаков або Пєсков завжди кажуть: “Звісно, ми за переговори та дипломатичне рішення. Нехай Україна піде з Донбасу, а після цього ми почнемо обговорювати наші ІНШІ вимоги”. І одна з цих вимог – формальне визнання захопленого.
Тобто, ніхто не проти переговорів. Питання – в який бік орієнтований вектор на полі “компроміс за рахунок жертви агресора”, і де відправна точка на градієнті.
Позиція України ще до 2022 року була дуже чіткою – не можна винагороджувати агресора, інакше іншим не буде бажання.
З 2022 року не менш твердо закріплений підхід: жодних формальних визнань територій, жодних ходів, які різко зміщують ситуацію в бік втрати суб’єктності України та небезпеки де-факто капітуляції. А далі починаються маневри на цьому градієнті, рух за розподілами “реалій на землі” та супутніми умовами.
Багато хто забуває, що перший “Стамбул” (перші російсько-українські переговори) не закінчився в березні, він тривав до травня 2022 року. І Кремль намагався імітувати процес нібито з точки переривання.
Для захисту інтересів України під час переговорів потрібно було сформувати – використаємо канцеляризм – “комплекс внутрішніх та зовнішніх умов”. Зовнішні умови – це горезвісні “гарантії”, для яких потрібні гаранти. Потенційні гаранти, запропоновані Україною, відмовилися ще в 2022 році, замінивши “гарантії” (зобов’язання) на “підтримку” (добру волю). Відпала частина необхідних (!) заходів щодо врегулювання.
Так що “Стамбул” закінчився нічим. А у нічого буде як продовження таке ж ніщо, якщо не зміняться базові параметри. Взаємодія з обміну полоненими, інших гуманітарних питань може тривати, але рівень врегулювання не підніматиметься. Все звелося до зміцнення внутрішніх факторів опору агресії завдяки зовнішній допомозі (гроші, зброя, санкції тощо). Ми за неї вдячні, але проблем України це не вирішує. Так само, як не дозволяє Росії досягти своїх цілей.
Вихід – або через деескалацію, або через ескалацію, яка має зсунути Кремль різко справа на шкалі вимог.
Найближчими місяцями Україна всіляко спонукатиме Росію та інші зацікавлені сторони до переговорів з правильної точки старту на градієнті та правильним вектором. Наскільки їй це вдасться – невідомо. Скажімо, згоріло 5 великих складів Wildberries, а могло до цього моменту згоріти вже 10 (просто не спалахнуло або недолітало в кілька метрів). Так і з іншими цілями.
Роль Казахстану в російсько-українській війні
Президент Казахстану Касим-Жомарт Токаєв – недурна людина і досвідчений політик. Але є серйозний недолік – його режим встановлений за допомогою Росії і повністю від неї залежить.
Нам хотілося б думати, що є певна рівновага через вплив Китаю та залучення західного бізнесу. Але насправді це не так: Путін може знести Токаєва, якщо вважатиме за потрібне. Казахстан абсолютно беззахисний проти Росії у військовому плані та вкрай вразливий за багатьма параметрами.
Токаєв нещодавно доклав зусиль для зміцнення своєї влади за допомогою нової Конституції. Більш очевидно – він категорично не радий залежності від Росії. Це позначається на особистих амбіціях і ображає національну гордість.
Тому, знаючи, що народ Казахстану значною мірою підтримує Україну, Астана балансує. Наприклад, відкритий збір гуманітарної допомоги для України. Переслідуються найбільш демонстративні випадки підтримки війни або дефективні найманці.
Однак Акорда краще знає, що “економічне зростання” та потік “інвестицій” до Казахстану в 2022 – 2024 роках – це гроші росіян. По-перше, релокантів. По-друге, тих, хто готує запасний аеродром. По-третє, учасників обходу санкцій (їхня частка більша).
Також Казахстан продовжує співпрацю з Росією в космічній галузі, зберігає опцію будівництва АЕС та за участю “СИБУРа” розгортає вітчизняну нафтохімію. Тобто, якщо західні партнери розглядають Казахстан переважно як джерело сировини та ринок збуту продукції, то Росія поки має й інші пропозиції. Плюс кооперація, що склалася на міжрегіональному рівні, коли казахський газ переробляється в Оренбурзі тощо.
З урахуванням цього Казахстан досі залишається головним маршрутом обходу антиросійських санкцій. Про що легенько нагадав ЄС у 21-му пакеті санкцій 24 липня, до якого включили 2 компанії з Казахстану (1 оновили) та кілька структур з Киргизстану, що оперують через територію Казахстану.
Зараз у Токаєва є політичний ресурс, щоб пересидіти Путіна на троні. Але це можливо тільки за умови підтримки внутрішньої стабільності. А тут все непросто: периметр Казахстану перетворився на зону бойових дій.
Україна завдає ударів по видобувних платформах і кораблях Росії в Каспійському морі, Астрахані (ГПЗ), Оренбурзі (ГПЗ і гелієвому заводі), Орську, а тепер ще й Омську з Тюменню. Хто не розуміє – від Астани до Омська 440 км. Це для нас Омськ далеко, а там інакше сприймається. Плюс труба КТК, якою йде 80% експортної нафти з Казахстану.
Токаєв, напевно, чудово усвідомлює, що в разі спроби Росії створити в Україні гуманітарну катастрофу, Україна почне відповідати туди, де ефективніше. І в останню чергу думатиме про економічні інтереси еліт Казахстану. Зокрема, Україна може мотивувати окремих російських олігархів прийняти, що тепер потрібно боятися не тільки Путіна. У багатьох випадках це прямо стосується інтересів Казахстану.
Досвід паливна криза показав, що неблагонадійні росіяни можуть провокувати метушню в північних регіонах Казахстану. А якщо їх стане дуже багато (а це дуже передбачувано), ці клопоти ляжуть на Астану.
Тому цілком логічно досвідченому дипломату Токаєву зробити реверанс у бік українського народу, щоб знизити напругу і створити простір обміну думками. Ще логічніше висловлювати побоювання Путіну не від себе, а від “деяких шановних людей”, передаючи їхні думки. І зробити це саме на тому майданчику (міжрегіональний форум), де вимагається стабільність.
Ніякий Китай ні про що Токаєва не просив. І ніякий Білий дім теж. Я охоче повірю, що президента Казахстану попросили російські губернатори або олігархи. Токаєва найбільше турбує його особиста влада, яка опиняється під загрозою через наростаючу зовнішню нестабільність. Заклик до “Стамбула” нічим Путіну не загрожує, а Токаєву – так.
Чим це може закінчитися?
До 20 вересня має вималюватися загальний контур – всі за мир і деескалацію. Але зараз Путіну потрібно запускати нову хвилю мобілізації (формально указ про її проведення діє). Навіть якщо вона буде не настільки публічною, як у 2022 році, все одно охопить масу людей, і це розголос.
Мобілізація – це акт ескалації, що суперечить загальному фону. Якщо до вересня внаслідок дій України буде накопичено такий масив причин, який спонукатиме дрібніших гегемонів і діячів дійсно вимагати від Путіна як мінімум рамок та відсутності ескалації, Кремль може опинитися в умовах, коли провести масову мобілізацію навіть за окремими ОКСП важко.
Або може бути висунута вимога взаємно відмовитися від далеких повітряних ударів, щоб уникнути гуманітарної кризи. Що різко підвищить витрати та загальну безвихідність війни для Росії, бо міські бої на Донбасі та в степах Запоріжжя ніяких завдань не вирішують.
Росія, у свою чергу, буде превентивно збільшувати ціну для України, щоб у разі гіпотетичного входу в переговори зсунути точку компромісу вліво – максимально близько до точки беззастережної капітуляції.
Складність ситуації полягає в тому, що ціна розподілена по території України нерівномірно. У Сумах та Херсоні – один цінник. Харків стрімко рухається в цьому ж напрямку. До кінця вересня умовний Львів особливих змін може не відчути, а Запоріжжя – відчує. І коли на цьому тлі активізується риторика про переговори, знадобиться дуже якісна робота з роз’яснення хоча б найочевидніших обставин. Наприклад, що ворог як і раніше в Москві.
Потрібні різні акценти та розуміння мозаїчної картини. У прифронтовій зоні, яка давно хотіла б закінчити це все прямо зараз, доведеться нагадувати, що швидкі та прийнятні рішення – тільки в Москві. Чим “простіше” і “швидше” одностороннє (!) рішення з боку України – тим воно буде дорожче на виході, в тому числі – і в людських життях.
У віддалених регіонах доведеться нагадувати, що не всякий компроміс і заклики до миру – зрада, а безкомпромісні вимоги дуже часто – дурість і зрада. І смертний вирок багатьом співвітчизникам. І що головною “червоною” лінією є 40% іноземного ресурсу в нашій обороні.
Треба буде здраво оцінювати наші успіхи, щоб не впасти в ілюзію. Треба буде здраво оцінювати наші втрати та можливі поступки. Тоді свідомо вдасться уникнути найгірших сценаріїв, бо росіяни не зможуть ефективно качати нас.
Ну і на чорних лебедів ніхто не забороняє сподіватися. Ситуацію в Росії ми до кінця не розуміємо, ефект доміно на стадії першої кістки передбачити дуже складно. Готуємо все, що можна з літа.
Колонка є особистою думкою автора, редакція 24 Каналу може не поділяти її.
Якщо ви профі у своїй справі і хочете, щоб ваша колонка з’явилася на нашому сайті – напишіть нам на пошту [email protected]