Костянтин Довгань Дарина Трунова
- 1 Про російську окупацію, свободу та українську ідентичність
- 2 Віра, Бахмут, поранення та день народження на межі смерті
- 3 Трансформація після поранення
- 4 Мобілізація в Росії, страх росіян і Wildberries як маркер паніки
- 5 Хто йде до РДК: молодь, полонені, свідомі росіяни
- 6 ТЦК, напад у Львові та відповідальність на фронті
- 7 Що буде, якщо війна закінчиться і як прощати росіян
- 1 Про російську окупацію, свободу та українську ідентичність
- 2 Віра, Бахмут, поранення та день народження на межі смерті
- 3 Трансформація після поранення
- 4 Мобілізація в Росії, страх росіян і Wildberries як маркер паніки
- 5 Хто йде до РДК: молодь, полонені, свідомі росіяни
- 6 ТЦК, напад у Львові та відповідальність на фронті
- 7 Що буде, якщо війна закінчиться і як прощати росіян
Штурмовик Російського Добровольчого Корпусу (РДК) Дмитро з позивним “Хант” дав велике інтерв’ю журналістці 24 Каналу Дарині Труновій.
Військовий розповів про свою участь у боях за Бахмут, поранення та зміну світогляду після нього.
Під час розмови “Хант” детально пояснив, чому вважає війну за Україну не лише політичним, а й духовним вибором, розповів про власні поранення, трансформацію після фронту та про власне розуміння свободи, віри та національної ідентичності.
Боєць також звернувся до земляків і закликав росіян не чекати “свободи”, що впаде з неба, а долучитися до РДК, якщо вони справді хочуть повернути свій дім.
Інтерв’ю відбувалося російською в форматі відео. 24 Канал переклав розмову та представляє текстову версію інтерв’ю з російським бійцем, який воює на боці України в лавах Сил оборони.
Про російську окупацію, свободу та українську ідентичність
Ви людина, яка прожила в Росії більшу частину часу, маєте українське коріння, перейшли сюди воювати на боці України, і зараз сидите в Києві під російськими обстрілами. Путін каже, що прийшов вас звільняти. Можливо, для людини, яка прожила частину часу в Росії, зрозуміло, від чого він вас звільняє? Можливо, ви розумієте, від чого він вас уже звільнив?
Я розумію, від чого він нас “звільняє”. Він нас звільняє від свободи, свободи вибору, від права бути вільною людиною. Тобто тут я не мав права не вступити. Тут навіть неважливо, що я українець і це сталося в Україні. Тут я і як націоналіст розумію, що означає окупація території.
Я, як людина, яка жила в Ханти-Мансійському автономному окрузі, взяв позивний “Хант”, бо мені це завжди нагадує, що була така національність – ханте. Це нація, що живе на півночі. І що сталося після того, як їх окупували? Тепер на їхній території видобувається нафта. За цю нафту, за гроші ведеться війна, а ханти ходять голі й босі, і їхня кількість там плюс-мінус тридцять тисяч чоловік.
Тому мені зрозуміло і як націоналісту, і як християнину, що навіть сам Бог великий і всемогутній залишив нам свободу вибору. Це його подарунок. І тому це не має права забрати ніхто, тим паче в української нації. Ми люди, які написали першу Конституцію. Це вже на генетичному рівні – жити вільно, жити так, як ми хочемо. Подобається це комусь чи ні – але такі ми є. І наша самобутність – це те, що я люблю, і за це я воюю.
Ви згадали Бога. Ви стільки разів могли загинути, ви щоразу йшли на штурм. У вас було більше десяти штурмів. Як ви думаєте, що вас тоді вберегло?
По-перше, що зберегло моє життя – це грамотне керівництво людини, яка мені у вухо розповідала, що і як робити в операції. Різні на ПУ (пункті управління, – 24 Канал) хлопці були, але мені завжди потрапляли максимально грамотні, з максимально класно пропрацьованим планом.
І дякую Всевишньому за те, що саме там, нагорі, між Ним і мною, Він дав мені таких людей, під чиїм керівництвом це було як гаряче масло ножем різати – приємніше, аніж страшно. Дякувати Богу, що наше керівництво думає не тільки, як виконати завдання, а й як зберегти життя особового складу.
Тому що поруч завжди таке оточення, що в “Кракені”, що в Трійці (Третій Штурмовій, – 24 Канал), і особливо в РДК, поруч ідуть найкращі представники російської нації. “Справжні російські хлопці, у яких немає кроку назад”. Коли тобі кинули дві гранати, а вже лежиш з простреленими ногами, і кажуть: “Здавайтеся!”, пацани кричать у відповідь: “Росіяни не здаються!” Вони виходять і б’ються, а ти лежиш з простреленими ногами, а потім тебе ще витягують, заносять у ББМ, і ти їдеш, а вони ще займаються справами.
Звичайно, є доля везіння. Коли в мене в проходах у “Кракені” міна впала – от так, цей ананас, знаєш, буквально біля обличчя. Я просто… вона настільки вибухнула, що в мене навіть КСУ (автомат, – 24 Канал) на запобіжник поставило. Тиша гробова, ми лежимо в лінії. Я повертаюся, а ось вона лежить. І я думаю: “Пацани, я, звичайно, мріяв про двадцять сантиметрів, але я не це мав на увазі”.
І ось такі дрібниці: комусь щастить, комусь ні. Я не знаю, за яким це принципом.
А ви себе щасливим вважаєте?
Так. Це, напевно, тому, що я не граю в казино і не витрачаю свій фарт на всяку нісенітницю.
Велике інтерв’ю зі штурмовиком РДК Дмитром “Хантом” – дивіться відео:
Віра, Бахмут, поранення та день народження на межі смерті
Ви вірите в карму, в те, що робиш добро – добро повертається? Чим ви керуєтеся в житті?
Я керуюся тим, що я творіння Всевишнього, і я не боюся смерті. Я не хочу помирати, тому що Всевишній дав мені таке прекрасне життя. Але я її не боюся, тому що я до Всевишнього потраплю, і думаю, явно опинюся в раю. Тобто, я навіть так тепер легко визначаю: війна дала мені можливість і право так визначити.
Мені не важливо, як людина називається, до якої конфесії належить. Коли людина каже, що вона віруюча, але при цьому тремтить за свою смерть, за своє життя і будь-якими шляхами за нього чіпляється, то хоч у неї буде дванадцять риз і чотири хрести, для мене вона дуже далека як брат по вірі.
Це до вас прийшло після служби? Чи можете ви себе порівняти до служби і зараз?
Коли мені було тридцять років, я ще в Росії жив. Я дав собі чітке слово: все, з цього дня я роблю тільки те, що я хочу, чим би це не закінчилося і куди б мене це не привело.
Багато хто мені говорив, що це все – гульки, розваги, наркотики, жінки, і до чого це призведе. Але з цього моменту я став жити так: роблю тільки те, що хочу, працюю там, де хочу, живу там, де хочу, зустрічаюся з ким хочу. І ніяк по-іншому бути не може.
І виявилося, що це привело мене не туди, куди прогнозували. Я спочатку теж думав, що, мабуть, хочу просто лежати на дивані. Але ні. Якщо людина зрозуміє, хто вона є, прийме себе як творіння Всевишнього з усіма плюсами і мінусами, то в неї з’являються крила.
Я нічого не боюся. Я роблю те, що я хочу. Я дуже сильно хотів опинитися на території України будь-якими шляхами. Там мої діти, там брати, там все. В Росії я став хлопчиком, а Україна зробила з хлопчика чоловіка.
У Бахмуті, коли мені було тридцять два роки, це була остання неділя перед тим, як через тиждень у мене першого квітня мав бути день народження. І всі ці одинадцять днів до того я був у Бахмуті. Я сказав собі: доти, доки я не досягну віку Христа, я точно не помру.
Я навіть знімав каску, знімав куртку і ходив у Бахмуті в футболці з КНП (командно-спостережний пункт, – 24 Канал) на нашу позицію і казав: ну, давайте.
І тільки першого квітня все збувається. Я одягаюся: броня, автомат. Треба тільки довезти суміжників і додому – святкувати день народження. Я виходю з позиції, роблю крок, і мене клацає – стріляють сюди. Ми перебігали перехрестя. Там хтось кричить: “Хант двісті”. Я кажу: “Не хріна не двісті”. Військова рукавичка вся в бруді, я її облизав, щоб хоч пісок там не хрустів, вставив палець сюди і покотився вниз.
Єдине, що мене засмутило, що хлопці одразу евакуювалися, а я ще добу чекав евакуації. Найстрашніша ніч у моєму житті була, коли мене привезли, забрали гранати, патрони, автомат. Як поранений, а зброї немає. Я сидів у квартирі всю ніч і думав: мені не по собі. Я згоден тут сидіти, скільки скажете, тільки поверніть мені моє КСУ, дайте його назад.
Від чого було поранення? Від якої зброї саме?
Думаю, це був або кулемет, або АК-47, що 72-й. Це не був ближній бій. Там п’ятиповерхівка, довга дорога, всі бігають туди-сюди. Найімовірніше, там працювали хлопці десь із п’ятиповерхівки, у них був якийсь приціл, і він мене бив.
Відчуття було таке, ніби ти біжиш, а тобі назустріч хтось битою прямо сюди – пуф! У мене ноги вгору підлетіли. Я кричу: “Хант 200”. Потім кажу: “Я живий, не бігти”. Я боявся, що це снайпер і що зараз прийдуть мене добивати.
Потім я в інший бік скотився, кажу хлопцям: ніхто нікуди зі мною не йде, все добре, я живий, дорогу не переходимо. Тримаю палець і чекаю. Тепло є, отже, масивного кровотечення немає. Коли дістав палець, там була просто наскрізна дірка. Лікарі сказали, що в міліметрі від вени, в міліметрі від кістки, яка могла б розвернути стегно.
У мене досі це улюблений шрам. Куля увійшла і вийшла. І я живий. І я думаю: оце так, клас!
Але цікаво: ви були неофіційно влаштовані, так?
Так. Я там був суто на добровільних засадах. І кожен солдат ЗСУ мене зрозуміє: тебе відправляють у Бахмут, кажуть: “Треба піти, штурманути, зробити ці справи. Але на тобі не лежить відповідальність наказу. Ти можеш сказати: “Ні, я, мабуть, додому поїхав, або до Києва”, посидів би з друзями”.
У мене ж не було контракту, я неофіційно працював. Хто я? Я в будь-який момент міг послухати ці історії і сказати: “Пацани, вам удачі, я в Києві, все добре”. Але я все одно поїхав у Бахмут. Щоб ви розуміли рівень.
Трансформація після поранення
Хочу ще раз уточнити, як ви змінилися після поранення.
Після поранення я перестав поспішати. Мені завжди хотілося бігти: давайте штурмувати, давайте грати, давайте туди. Хотілося бути всюди, побачити океан, потім полетіти на інший океан. А зараз я б приїхав на океан, сів би на піску і два тижні просто дивився б на нього.
Я став спокійнішим. Почав розуміти ціну часу, почав насолоджуватися моментом, бути там, де я є. І я вважаю, що це трансформація будь-якого націоналіста.
Моє завдання – показати українцям і всьому світу, що націоналізм – це не концтабори, а ідеологія. Професійна трансформація будь-якого націоналіста – з часів, коли ми були футбольними фанатами, бігали з голими головами і кричали різні слова, до нормальної віри.
Якщо ти націоналіст, то рано чи пізно прийдеш до того, що станеш правовірним християнином, тому що це спільні постулати. І слава Богу, що я нарешті зібрав усе разом.
Я повністю довірився Всевишньому. Ісус же сказав: не переживай, що їси, в що одягнений. Подивись на лілію, як вона красива. Вона ж не переживає, що в неї немає джинсів. Подивись на пташку.
Мені кажуть, що так не робиться, що це неможливо. А я власним прикладом показав: повністю довірився Всевишньому, і Він мене заводив у всі місця і звідти виводив. Я все ще сиджу ситий і одягнений.
Можливо, у вашому випадку це працює. А в чиємусь іншому – ні.
Знаєш, чому це працює? Залежить від віри. Неможливо бути на 98%. Дев’яносто вісім відсотків віри – це нуль, тому що є сумнів, ці два відсотки. Дев’яносто дев’ять і дев’ять – це для Всевишнього нуль. Тільки сто, тільки повністю, тільки до кінця.
Як дружина має вірити чоловікові, що він стане кращим. Ти ж знаєш і віриш, що він повернеться, що він прийде на сто відсотків. Немає ж цих двох відсотків сумніву. Ось так і треба жити: вірити в себе, у свою ідею на сто і робити це. Тоді завжди все виходить.
Для вас націоналіст, крім того, що православний християнин, – це хто? Якою має бути ця людина?
Я не говорив, що націоналіст – це православний християнин. Я сказав, що націоналіст – це християнин. Він має до цього прийти, тому що всі постулати, які є в християнстві, у націоналізму теж є. Те, чому мене навчило стадіонне братство, – це один в один написано в Біблії.
Я взагалі читаю Євангеліє і розумію: треба надходити так, як я робив, тільки з вірою в Бога.
Але як тоді пояснити, що в заповідях написано “не вбивай”? Як штурмовику пояснювати собі, що я не порушую цю заповідь, а захищаю своє?
По-перше, я порушую. І ще гірші заповіді порушував, ніж “не вбивай”. Але Ісус сказав: “Я не мир прийшов на землю принести, а меч”. Я раніше думав: як так? А тепер розумієш, що без зброї миру бути не може.
Меч – це саме те, що нам дали. Зброя, меч, автомат, модернізація всієї цієї історії – це інструмент, завдяки якому ти захищаєш свободу волі. Всевишній сказав: свобода волі – це твоє, ти повинен її захищати. І я повинен захищати свою свободу волі будь-якими шляхами від будь-якої людини.
Якщо я тебе хочу вбити – я вже порушив заповідь “не вбивай”. Просто ти виявилася сильнішою, тому що на твоїй стороні Всевишній. Тут немає парадоксів. Свобода свободи захищається всіма можливими засобами.
Я буду захищати свій дім усіма можливими засобами. Навіть якщо, не дай Бог, у Києві щось трапиться, і туди полізуть, або ще щось, найгірший сценарій – ласкаво просимо, моя квартира в Києві. Навіть якщо весь Київ буде незрозуміло під якими прапорами, від мого дому ще лунатимуть постріли, поки я в ПВ, ну якось мене, звичайно, рано чи пізно видворять.
Але я буду за свій дім битися. За чужий дім, за людину з Дружківки я готовий був, а за свій – тим більше.
Ви сказали: якщо буде найгірший сценарій. Ви маєте на увазі, якщо знову росіяни підуть в атаку?
Так, якщо буде повна окупація, і доведеться вести партизанські бої, як вела УПА. Я чудово розумію, що навіть повна окупація таких як ми не зупинить. Ще наші предки до 1952 року вели війну з радянською армією. Жили в схованках по пів року, роками і вели цей бій.
Я обіцяю українському народу: навіть у найгіршому сценарії я буду сидіти в тому сховищі. Поранений, не поранений – я разом з однодумцями націоналістами вестиму цей бій до кінця.
Мобілізація в Росії, страх росіян і Wildberries як маркер паніки
Такий сценарій обговорюється, і багато хто говорить, що Путін може оголосити часткову або повну мобілізацію після виборів до Держдуми. Як ви до цієї ідеї ставитеся? Чи справді росіяни можуть на це піти?
В Україні вбивають дітей, жінок, руйнуються будинки – це вже чотири роки відбувається. Дивишся на росіян – для них це як десь в Африці якісь негри з списами б’ються, нічого страшного. Але тільки їм перекрили Wildberries і закінчився бензин – вони одразу занервували.
Їм байдуже, що в Маріуполі на дівчинку, яка займалася гімнастикою з моєю донькою на змаганнях, скинули бомбу. Їм байдуже. Їм головне, щоб Wildberries був.
Ось немає Wildberries – і вже паніка. Тому тиснути треба саме на це, і хай оголошують мобілізацію. Мені здається, це потрібно робити якомога швидше. А там вже Всевишній вирішить. Або нам пощастить, і ці дурні візьмуть хоч якісь палиці і вже підуть захищати себе, а не різати один одного в м’ясорубці. Або ми знову почнемо їх на зборах добивати.
Коли вони зібрали 350 тисяч, уявляєш, яка це була купа? Ось зараз, напевно, Мадяр мріє про такий сон: якби він тоді командував безпілотниками, він би розібрав цю масу в різні боки. І зараз він так само вчинить з цими дурнями, якщо вони не збунтуються.
Денис Капустін говорив, що росіян може вивести на вулиці біль, а не дискомфорт. Що може боліти росіянам, який біль може їх вивести?
Поділюся думкою свого друга і побратима, царство йому небесне, позивний “Перс”. Він жив у місті Іваново. Я йому кажу: ну що там, розкажи, Іваново, місто молодят. А він каже: брат, я жив так, і найстрашніше, що мені стало, мене посадили у в’язницю, а я розумію, що в принципі нічого не змінилося в моєму житті. Воно не стало гіршим. І мені від цього стало страшно.
Це коли людина живе так, що її посадили у в’язницю, а вона думає: ну, все те ж саме, тільки мама трохи суворіша. Це вже щось таке. Це деградація суспільства.
Там [в Росії] просто люди живуть і не мають нічого спільного. Їхня ідея, як і в будь-якій імперії, тримається на якомусь міфі. Путін намагається їх тримати ідеєю Другої світової, победобісієм, православними хрестиками.
Але ж дивись: у 90% людей немає жодної реальної сімейної пам’яті про війну. А в них навіть дід, найімовірніше, не воював. У кого взагалі дід міг бути і в СС, і в РОА. У росіян кого не спитай – у всіх дід героював. А ця брехня ламається.
Київська Русь, Київ, святині, Лавра – це теж ламає їхню картину. Для них Київ – це альма-матер, куди вони повинні прийти, доторкнутися і поїхати в Самару. Але вони поводяться як чоловік, якому жінка сказала ні, а він все одно переслідує, викрадає, тримає в підвалі і вже не знає, що з цим робити.
А як ви думаєте, Путін зараз у такому становищі, він розуміє, що веде країну до краху?
Путін нічого не розуміє. Це старий дід. У людей в такому віці вже настає момент, коли вони стають дітьми.
При владі – дванадцятирічна дитина, яка має реакції як у підлітка: неадекватні, незрозумілі, без загальної картини.
Я не розумію, як людина восьмидесяти років може керувати країною. Якщо чоловік не може впоратися з жінкою, як він може керувати державою? Це просто ображена дитина, психований підліток, а за фактом – дід у деменції. І головна проблема в тому, що він може натиснути кнопку, і нам по Києву прилетить.
Якби була можливість провести операцію і проникнути на територію Росії, щоб його вбити, я можу взяти участь і пройти зворотним шляхом.
Зараз багато хто говорить, що ескалація досягає піку. Путін продовжуватиме тероризувати цивільних, коли на фронті не виходить. І так само його рупори вже частіше називають це не СВО, а війною. Як далеко він може зайти? Чи є бачення, що він хоче на Європу напасти, може бути, на країни Балтії?
Мені здається, навряд чи вони кудись нападуть, тому що немає на верхах людей, які справді шарять і розуміють. Російська армія – одна з найсильніших армій, якщо її “очолити”. З нею можна ходити, як Македонський, і захоплювати світ.
Але на верхівці всі чудово розуміють, що йти в атаку не хоче ніхто, навіть не солдат, а офіцерський склад, що сидить на ПУ, планує операції. Вони краще розуміють, що там можна схопитися тільки за маленький вусик, і то якщо схопляться.
Тільки ти потрапляєш у зону бойових дій, сидиш в окопі, по тобі стріляють – перша думка: мені це взагалі не потрібно. Заберіть мою останню футболку. Я краще з мільйоном у Бахмуті або бідний у Києві – краще бідний у Києві. Сів би на лавочку, дивився б на сонце і думав: вау, як класно.
Все – гроші, ідеї, навіть найсильніші – вивітрюється. Я завжди кажу хлопцям: “Страшно? Пам’ятайте, там теж сидять люди. У них так само тремтять руки. За ними жінки, за ними – діти. І подивіться, як страшно їм там”.
Якщо він [Путін], не дай Бог, наважиться на Литву і вся Європа включиться – ми нарешті зітремо цю мерзоту з лиця землі. Мене не влаштовує часткова історія. У мене мама, розумієш, мама. За фактом вона в полоні. І щоб я міг до неї приїхати, забрати чи поховати, мені потрібна повністю зруйнована система.
Якщо це все буде просто “помирилися, розійшлися” – це буде чергова російська передишка, щоб набратися сил. А далі вони знову полізуть. Це вже було: Афганістан, Фінляндія, Японія – їх б’ють, вони кажуть “ой-ой-ой, вибачте”, а потім через десять, двадцять, тридцять років знову лізуть.
Тому цю систему потрібно знести повністю як фашизм. Показати всім, що вони зробили. І тільки тоді це щось змінить.
Ми повинні максимально самі позбутися всього російського. Намагатися виховувати дитину так, щоб вона взагалі не розуміла цю мову. І щоб російські пісні, що грають у машинах, не були нормою.
Жінки мають виховувати дитину так, щоб у неї у вухах лунало щось зовсім інше – хоч африканський мотив, що завгодно. Тоді все одно, що там грає. Ми повинні прийти до того, що наша країна у нас вже стільки хлопців. Подивись на Майдан: коли я вперше після поранення приїхав до Києва і ставив прапорці кракенівських хлопців, місця було море. Зараз уже нікуди ставити – все зайнято.
У нас те саме: це вітчизняна війна, і ми повинні максимально мобілізуватися. Багато чого не потрібно – просто вийти, допомогти, розбити, поїхати далі.
Це все не відбувається за один день. Пропаганда – це довга гра. Вони не б’ють одразу, вони підходять інакше: через наративи, через жарти, через “смішних” Жириновських, через телевізор, через повторення. Потім люди починають вірити, що це норма.
Якби я не поїхав у 2007 році до Дніпра, можливо, мене б тут не було. Це не те, що я хі-хі, ха-ха розповів. Це ціла система, розписана на десятиліття вперед.
Хто йде до РДК: молодь, полонені, свідомі росіяни
Я хочу запитати про росіян, які переходять служити до РДК. Як ви думаєте, це через усвідомленість чи через що?
Там переважно дві категорії людей, з якими я працював і працюю в РДК: колишні військовополонені та хлопці, які приїхали з Європи сюди, тобто не були на території Росії. Ті, хто були на території Росії або на нашій землі, – це здебільшого колишні полонені та молодь.
Мені більше подобається, що приїжджає молодь. Наприклад, “Еней”. Яка в нього сім’я? Мама, тато з Пітера, Пітера, Одеса, художні галереї, керівники театрів. І ця людина, з тонкими вусиками, яка читає книги, яких я не розумію, хоча вони російською написані, вона сама зробила вибір і прийшла сюди.
І таких хлопців багато. Багато молодих, до 22 років, виявляються свідомими. У них були друзі, яким бракувало сміливості чи рішучості, але вони є.
Я хочу, щоб вони хоча б стали нейтральними. Найкраще, щоб стали на бік добра і приєдналися до РДК і вели війну за свій дім. Тому що один із девізів РДК – “Добудем Родину”.
Чи є у вас загальне уявлення, якою має бути Росія? І життя в Росії?
Якщо заходять ці розмови і хлопці кажуть: “А ти підеш з нами в Росію?” – я кажу, що не хочу туди лізти. Я як українець чудово розумію хлопців у Курській області: коли втрачаєш ауру вітчизняної війни, захисника, і сам стаєш окупантом, ти зайшов на чужу територію.
Потрібно, щоб була знесена просто маківка, і все. І в Україні, і в Росії російська земля народила талановитих людей, як Денис Капустін. Багато хлопців, які мають навести лад. Мій ідеал – щоб вони подзвонили мені: “Хант, приїжджай до матері в гості”. Це моє бажання.
Я не хочу загинути так, як якби сидів на березі Іспанії, пив вино і дивився на океан, а ззаду хтось би підійшов і вдарив мене пляшкою “за Челябінськ”. Я цього не бажаю. Тому що росіяни нікуди не подінуться – вони можуть ходити по всьому світу.
Тому я бажаю хлопцям удачі. І уявіть, який кайф буде, якщо мрія здійсниться: Рекс на білому Абрамсі їде Москвою. Можливо, це фантазія, але в принципі все можливо, якщо натиснути.
ТЦК, напад у Львові та відповідальність на фронті
Ви бачили випадок у Львові, коли напали на військових ТЦК? Як ви в такі моменти почуваєтеся? Що відчуваєте до людей, які підтримують ці напади?
Є люди, які бачать це тільки з одного боку – не бачачи глибини, а бачачи картинку: “ой, забрали”. Ну так, така історія. Ти чоловік, треба йти, брати зброю, працювати, годувати сім’ю. Таке в нас чоловіче життя.
Це все працює на противника. Російська пропаганда досягла своєї мети – люди стали бити один одного. І ці картинки, і ці історії все буде використано ворогом.
Я хочу залишитися штурмовиком. Щоб у мене штурмів було менше, ніж інтерв’ю. Це моя мета. І коли я стану громадянином України, мені, як людині з російським паспортом, вже нічого буде сказати. Я не бачу морального права ще й вчити українців, як любити Батьківщину.
Це не мені коментувати історію по ТЦК як громадянину Російської Федерації. Але, як боєць, я завжди на боці Збройних сил України.
ТЦК – це теж частина ЗСУ.
Мене зупиняли ТЦК. Усі розмови закінчувалися однаково: “Дякуємо вам за службу і щасливої дороги”. Я показую УБД – і вони: “Щасливого шляху, брате, найкращий, друже, дай тобі Бог здоров’я”. Так зустрічають.
Я їхав на полігон, увійшли ми у формі. Жінка продавала Red Bull, дістала картку, хлопці розплакалися, вона пікнула свою знижку і сказала: “Давайте, пацани, їдьте, дайте їм пі*ди”.
Це класне відчуття. Ти можеш захищати свою землю і не тікати. У тебе є знижки, тобі всі аплодують, всі кажуть: честь, клас. Це найпростіший шлях. Мінус тільки один – можуть убити. Але й п’яна аварія на бесі на мосту метро – шанс плюс-мінус такий самий.
Я не розумію цих втеч від ТЦК. Кожному своє. Хто народжений для війни. І ще багато людей, особливо жінки, кажуть: “А я свого не втримала, а ти дура, у тебе чоловік загинув”. Так не можна. Адже це твоя подруга в першу чергу.
Суспільство ще не до кінця визначилося: ми хочемо перемогти чи чого? Якщо хочемо перемогти – кожен має чимось пожертвувати. Не подати, а пожертвувати. Треба віддати все, що є, і тоді піднімешся.
Колись я жив так само, як багато хто на пострадянському просторі: хотілося здаватися кращим, ніж ти є. Гарна машина, брендовий одяг, значок Mercedes, губи, вії, все це. Я теж так жив. У мене був білий Mercedes. Зараз у мене немає ні Mercedes, ні цих атрибутів, ні брендових речей. І я відчуваю себе максимально чоловіком за все своє життя. Тепер я не здаюся. Я наповнив себе цією історією. І тепер на мене хоч Gucci одягни, хоч футболку з ринку – все одно буде просто гарний молодий чоловік.
Треба не здаватися людиною, а бути людиною. Це прикольніше, ніж здаватися.
Що буде, якщо війна закінчиться і як прощати росіян
Як думаєте, після всього сказаного, чи заслуговують росіяни на прощення? Коли закінчиться війна, кого ми маємо пробачити, а кого ні?
Що таке прощення? Це коли я тебе штовхнув, вибачився і більше не штовхаю.
Якщо я вкрав у тебе гроші, а потім сказав: “Вибач”, це не працює. Якщо ті 60 відсотків росіян, про яких говорить Зеленський, справді не хочуть війни, нехай доведуть це вчинками.
Якщо вони [росіяни] повернуть усі борги, якщо почнуть самі копати, відновлювати, розбирати руїни, якщо прийдуть і будуть реально працювати – тоді так. Тоді людина заслуговує на прощення. А якщо це просто: “Вибачте, війна закінчилася, давайте жити дружно” – ні. Бо це буде ще одна російська передишка. Так вже було не раз: вони програли, вибачилися, пішли, а потім через десять, двадцять, п’ятдесят років знову полізли.
Якщо буде повна трансформація, якщо повернуть, відремонтують нашу прекрасну країну, віддадуть Крим, Маріуполь, Мелітополь, Бердянськ – тоді так. Тоді прощення можливе. Але просто сказати “вибач” – ні.
Якщо підсумувати – треба дивитися не на російську мобілізацію, а на свою. Український народ повинен тотально мобілізуватися. А Росія… якщо вони зрозуміють і зміняться, ми, як християни і люди, повинні прощати. Але тільки тоді, коли це буде підтверджено справами.
Це інтерв’ю було скорочено та відредаговано для кращого розуміння аудиторією.
Источник: www.24tv.ua