Чому відставка Федорова стала набагато серйознішою проблемою, ніж зміна одного міністра
Автор колонки: Катерина Соляр
Сьогодні по всій Україні люди виходять на вулиці з плакатами. У Києві, Львові, Харкові, Дніпрі, Одесі, Івано-Франківську, Луцьку, Запоріжжі, Черкасах, Рівному, Кривому Розі – у великих і малих містах.
Автор колонки: Катерина Соляр
Сьогодні по всій Україні люди виходять на вулиці з плакатами. У Києві, Львові, Харкові, Дніпрі, Одесі, Івано-Франківську, Луцьку, Запоріжжі, Черкасах, Рівному, Кривому Розі – у великих і малих містах.
На картонках – жарти, цитати з “Гаррі Поттера”, меми з бобром, Наруто та маленькими чоловічками, які запитують: “Що відбувається?” Але за всією цією традиційною українською іронією стоїть зовсім не смішне питання: чому під час війни держава вирішує позбутися чиновника, роботу якого суспільство вважає ефективною? Українці вперше за дуже довгий час виходять не з вимогою когось звільнити. Вони виходять з вимогою залишити людину на посаді. Детальніше читайте в ексклюзивній колонці для 24 Каналу.
Це вже не просто історія про Михайла Федорова
Це історія про те, чи може українське суспільство впливати на кадрові рішення під час війни. Про те, якою має бути українська армія. Про конфлікт між технологіями та інерцією, між новою управлінською культурою та системою, яка десятиліттями звикала не змінюватися.
І, зрештою, – про те, чому Україна, яка нарешті почала перехоплювати ініціативу, раптом вирішила сама зійти з цієї траєкторії.
Україна – не Росія
Міністра оборони призначає президент. Формально це його повноваження та його відповідальність.
Не пропустіть жодної важливої новини Підпишіться на 24 Канал у Telegram Додати
Але президента обирав народ. І народ має право висловити свою думку про рішення президента.
Саме це сьогодні і відбувається.
Ми вже перевіряли, чи працюють мирні протести під час повномасштабного вторгнення. Працюють. Коли влада намагалася поставити НАБУ та САП під контроль генерального прокурора, люди також вийшли з плакатами. Президент дослухався до суспільства, і рішення було змінено.
Сьогодні ситуація складніша. Закон можна скасувати іншим законом. Кадрове рішення іноді тягне за собою наслідки, які вже неможливо повністю скасувати.
Катерина Соляр та її картонка / фото – 24 Канал
З команди йдуть люди. Руйнуються робочі зв’язки. Зупиняються реформи. Закривається вікно можливостей, яке під час війни може більше не відкритися.
Але найголовніше – Україна вкотре демонструє, що вона не Росія.
У Росії не можна вийти навіть з порожнім аркушем паперу. В Україні люди під час великої війни виходять у центр своїх міст і відкрито заявляють, що не згодні з владою.
Це не слабкість держави. Це ознака її здоров’я.
Єдність – це не ситуація, коли всі мовчать і погоджуються. Єдність – це здатність сперечатися, вимагати відповідей, виправляти помилки і при цьому залишатися єдиним фронтом проти ворога.
Сьогодні українці не розколюють країну. Навпаки, вони демонструють виняткову єдність навколо вимоги не зупиняти зміни, які допомагають армії.
Не культ особистості, а вимога результату
Ми не приписуємо Михайлу Федорову здібності античних богів. Не стверджуємо, що він особисто створив кожен український дрон, розробив кожну ракету та спланував кожну успішну операцію.
Більшість оборонних програм не виникають за один день і не належать одній людині. Над ними роками працюють військові, інженери, виробники, волонтери, попередні команди міністерства, спецслужби та бойові підрозділи.
Але міністр – це людина, яка має створити умови, щоб усі ці напрацювання не залишалися окремими експериментами. Щоб вони отримували фінансування, контракти, масштабувалися і надходили на поле бою.
Саме це суспільство побачило за пів року роботи Федорова.
Можна дискутувати про авторство окремих реформ. Можна сперечатися, яка програма почалася раніше, хто першим висунув ідею і хто розробив конкретну технологію. Але важко сперечатися з тим, що за цей час відбулося різке прискорення.
Російські військові були відключені від Starlink, що послабило їхні можливості у війні дронів. Закупівлі безпілотників за кілька місяців перевищили обсяги попереднього року. Розширилися масштаби дальніх ударів, FPV на оптоволокні, наземних роботизованих комплексів, дронів-перехоплювачів та дешевих засобів розвідки.
Було продовжено фінансування “Лінії дронів”, створено підтримку дроново-штурмових підрозділів, введено передплату за закупівлі через електронні бали та Brave1 Market.
Міністерство почало проводити великі конкурсні тендери на артилерію та сотні тисяч дронів. Збройні сили вперше централізовано отримали тисячі пікапів, багі та квадроциклів – техніку, яку до цього щодня збирали волонтери та телеведучі.
Розпочато роботу над контрактами з визначеними термінами служби. Розгорнуто програми для виробників ракет та вибухових речовин, Defense AI-центр, механізми використання європейського кредиту для потреб української оборони.
Було підписано контракти на літаки Gripen, розпочато закупівлю ракет для Patriot, проведено випробування української балістики.
До кожного пункту можна поставити запитання. Саме для цього існують журналісти, експерти, парламент і громадянське суспільство.
Але не можна не помітити загального результату: українська оборонна машина почала рухатися швидше.
Не так часто українці бачать очевидний результат діяльності конкретного державного керівника. Цього разу вони його побачили.
І саме тому сьогодні вийшли на вулиці.
Відставка, якій радіє Росія
Іноді оцінити українське рішення допомагає реакція ворога.
Російські пропагандисти та військові блогери не приховують радості від відставки Федорова. Вони називають його усунення позитивною новиною для російської армії.
Ті самі люди, які роками применшували значення українських технологій, у день відставки раптом визнали їх небезпеку.
Вони прямо говорять про Starlink, про розширення використання українських дронів дальнього радіусу дії, про технологічні зв’язки України із західними компаніями. Росіяни сподіваються, що після Федорова з міністерства підуть реформатори, а оборонна система знову загрузне в бюрократії.
Вони вже побачили перші ознаки цього процесу.
Після рішення про відставку роботу в Міністерстві оборони припинили або вирішили піти люди, які займалися безпілотниками, зв’язком, аналітикою, закупівлями та технологічними реформами.
Сергій Стерненко заявив, що більше не є радником міністра. Разом із командою він працював над новими тендерними вимогами для FPV-дронів, уніфікацією наземних станцій управління та розвитком інфраструктури для глибоких ударів.
Сергій “Флеш” Безкрестнов також завершив роботу як радник і втратив доступ до систем, які допомагали аналізувати дії російських військ та підтримувати виробників.
Павло Єлізаров пояснив свій вихід тим, що прийшов у Сили оборони перемагати, а не імітувати діяльність.
Роман Сініцин, який долучився до реформи державного забезпечення якості, написав, що вікно можливостей для докорінних змін у Міністерстві оборони було свідомо закрито.
Це вже не питання однієї посади.
Навіть якщо всі розпочаті програми формально будуть продовжені, реформа – це не лише накази, постанови та бюджетні статті. Це команда, культура, довіра та політична воля.
Якщо люди, які цілодобово просували зміни, повертаються у бойові підрозділи або йдуть із системи, просто сказати, що “все працюватиме далі”, недостатньо.
Може і працювати. А може поступово повернутися до попередньої інерції.
Українці не хочуть перевіряти це ціною часу та життів.
Дві армії в одній країні
З оприлюднених заяв вимальовується конфлікт не просто між двома чиновниками. Це конфлікт між двома уявленнями про війну.
Одна модель виходить із того, чому Росію можна перемогти лише асиметрично: за допомогою технологій, швидких рішень, децентралізації, сильних командирів нижчої ланки, масового використання безпілотників, роботизації та зниження витрат на знищення ворога.
Інша модель значно більшою мірою спирається на традиційну військову ієрархію, централізацію, велику кількість людей та систему, в якій ініціатива часто повинна пройти довгий ланцюжок узгоджень.
Україна не може перемогти велику радянську армію, ставши її зменшеною копією. Це вже майже аксіома цієї війни.
У нас немає стільки людей, техніки та ресурсів, скільки є у Росії. Наша перевага – швидкість, винахідливість, технології, горизонтальні зв’язки та здатність приймати рішення швидше, ніж противник.
Саме тому так важливо те, що відбувається зараз у Чорному та Азовському морях.
За лічені дні українські безпілотні сили завдали ударів по десятках російських суден.
Росія була змушена обмежувати рух через Керченську протоку та Азово-Донський канал, змінювати експортні маршрути та шукати шляхи постачання окупованого Криму.
Крим, який Путін перетворював на діамант своєї імперської корони, поступово стає каменем на шиї.
Українські дрони проводять атаки на нафтопереробні заводи, бази стратегічної авіації та російську логістику. Морські удари підвищують вартість страхування, ускладнюють перевезення нафти і зерна та змушують судновласників замислюватися, чи варто взагалі заходити в російські порти.
Це і є асиметрична війна.
Україна не будує флот більший, ніж у Росії. Вона створює умови, за яких російський флот не може нормально працювати.
Ми не можемо виставити більше літаків. Але можемо за допомогою дешевих дронів долітати до баз стратегічної авіації.
Ми не можемо нескінченно відправляти людей у піхоту. Але можемо масштабувати засоби, які знищують ворога без прямого контакту.
Саме за цей напрямок сьогодні виходять люди.
Не за одну людину. За те, щоб Україна не повернулася до війни минулого століття.
“Або я, або він” – не стратегія воюючої держави
Президент пояснює кадрове рішення постійним конфліктом між Міністерством оборони та військовим керівництвом.
За його словами, сторони перестали чути одна одну. Федоров хотів будувати систему навколо технологій та цифровізації. Генеральний штаб наполягав на інших потребах і номенклатурі озброєння. Позиції доходили до взаємних звинувачень: військові казали, що не отримують необхідного для операцій, міністерство відповідало, що ресурси надали, але ними неправильно користуються.
У країні, що перебуває у стані війни, конфлікт між Міністерством оборони та Генеральним штабом справді є неприпустимим.
Але чи означає це, чому потрібно звільнити саме того, хто намагається змінити систему?
І чи не є сам конфлікт доказом того, наскільки система чинить опір змінам?
Федоров заявив, що ініціативи міністерства блокувалися, а Головнокомандувач фактично поставив ультиматум: або він, або міністр.
Якщо це відповідає дійсності, то йдеться вже не просто про складні робочі стосунки.
Здатність двох керівників взаємодіяти – важлива. Але головне питання полягає не в тому, чи приємно їм перебувати за одним столом. Головне – яка модель дає Україні більше шансів зберегти людей і перемогти.
Президент сказав, що, по-доброму, в такій ситуації потрібно було б змінити обох, але одночасно він цього зробити не може. Тому змінили Федорова.
Але саме ця логіка і викликає найбільше запитань.
Виходить, що сторона, яка чинить опір новим підходам, залишається. А людина, яка просуває ці підходи, йде.
Це не вирішення конфлікту. Це визначення переможця в ньому.
І якщо перемогла інерція, то суспільство має право про це знати.
Мобілізація та перекладання відповідальності
Одним з аргументів на користь зміни міністра називають те, що Федоров не провів реформу мобілізації та не подолав “бусифікацію”.
Але тут потрібно чесно визначити, хто саме несе відповідальність за цю проблему.
ТЦК перебувають у системі Сухопутних військ, Генерального штабу та Головнокомандувача. Затримувати громадян має поліція, а не військовослужбовці ТЦК без відповідного наряду.
Якщо поліція роками не виконувала належним чином свою частину роботи, дивно очікувати, чому проблему можна вирішити лише зміною керівника Міністерства оборони.
Особливо парадоксально це виглядає на тлі ймовірного призначення міністром оборони керівника МВС.
Якщо Ігор Клименко не зміг подолати “бусифікацію” з боку поліції, то яким чином він має подолати її вже на чолі Міністерства оборони?
Проблема мобілізації не вирішується простим пересаджуванням чиновників з одного кабінету в інший.
Люди не хочуть іти в армію не тому, що недостатньо добре працюють автобуси ТЦК. Вони бачать важку сухопутну війну без визначених термінів служби, несправедливість, різну якість командування та відсутність зрозумілої перспективи.
Потрібні контракти з чіткими термінами. Потрібна підготовка. Потрібне нормальне ставлення до військових. Потрібні сильні командири та справедливі правила.
І потрібна технологічна армія, яка не компенсує кожен недолік техніки новими людськими життями.
Саме над цим і мала працювати реформа.
Президент в інформаційному вакуумі
Михайло Федоров сказав важливу річ: коли до президента приходить дев’яносто відсотків людей з однаковою позицією і переконує, що з міністром неможливо працювати, зрозуміло, як формується рішення.
Але це означає, що проблема може полягати не лише у конфлікті чиновників. Проблема може бути в інформаційному середовищі навколо президента. Хто має до нього доступ? Чию думку він чує? Яких військових допускають до розмови, а які можуть висловитися лише через своїх рідних, товаришів по службі чи людей з плакатами?
Федоров публічно заговорив про інформаційну кампанію проти нього, про медіаресурси, які систематично пов’язували його з усіма негативними випадками в роботі ТЦК, про політичні групи, які можуть купувати великі інформаційні майданчики та використовувати їх проти міністра оборони під час війни.
Одночасно з цим у ЗМІ з’явилися повідомлення про те, що прихильникам Федорова нібито платили за публічну підтримку.
Гроші, очевидно, пройшли повз десятки тисяч людей, які дивилися його брифінг у прямому ефірі, повз військових, волонтерів, інженерів та мешканців українських міст, які вийшли на площі.
Найпростіше пояснення суспільного невдоволення полягає не в проплаченій кампанії. Люди побачили результат. І не зрозуміли, чому за цей результат карають.
Чесність, якої давно не було
Можливо, найнезвичнішим у цій історії був сам підсумковий звіт Федорова.
Українські чиновники зазвичай виходять і розповідають, які вони молодці. Перераховують досягнення, дякують команді та уникають складних питань.
Федоров говорив не лише про те, що вдалося. Він говорив про те, чого не зробили. Про те, хто і чому блокував рішення. Про конфлікти, корупцію, медійні атаки, помсту, догани командирам та системний опір реформам.
Він подякував Сирському за операції 2022 року, але водночас заявив, що нинішній етап війни потребує іншого керівництва та інших підходів.
Можна не погоджуватися з кожною його оцінкою. Але така відвертість для української влади стала майже сенсацією.
Чесність завжди пов’язана з ризиками. Вона руйнує зручні пояснення та змушує називати проблеми своїми іменами. Можливо, саме тому вона так сильно знайшла відгук у суспільстві.
За сім років при владі Федоров не будував публічної політичної кар’єри, не формував власної партії та не демонстрував президентських амбіцій. Він працював там, куди його спрямовували: цифровізація, “Дія”, оборонні технології.
Тому історія про те, що він раптом став політично небезпечним, звучить набагато менш переконливо, ніж версія про конфлікт реформатора з системою.
Протест не проти держави – він за сильнішу державу
Російська пропаганда намагається представити українські протести як хаос і слабкість.
Насправді це те, чого Росія боїться найбільше.
Громадяни воюючої країни можуть публічно критикувати президента. Військові можуть говорити про проблеми. Журналісти можуть озвучувати позиції різних сторін. Люди можуть збиратися на площах і вимагати зберегти реформу.
І після цього вони продовжують робити пожертви, працювати, підтримувати армію та протистояти Росії.
Українські протести не заперечують необхідності єдності. Вони заперечують розуміння єдності як мовчазного підпорядкування. Люди з плакатами не вимагають зруйнувати державу. Вони вимагають, щоб держава не руйнувала те, що працює. Вони вийшли не тільки за Федорова. Як сказав він сам, люди вийшли за себе.
За надію, яка з’явилася, коли Україна почала перехоплювати ініціативу у війні дронів.
За армію, де технології замінюють людей там, де це можливо.
За командирів, які можуть приймати рішення, а не чекати нескінченних узгоджень.
За контракти з визначеними термінами служби.
За систему, в якій чесна доповідь не закінчується доганою, а правильне рішення не потрібно проводити всупереч усім.
За країну, в якій справедливість не залежить від прізвища, посади чи близькості до керівництва.
Ще не пізно виправити
Остаточного рішення щодо нового міністра оборони поки немає. Голосування відкладається. Кандидатура Ігоря Клименка не має достатньої підтримки.
Президент заявляє, що Федоров залишиться в команді, хоча його майбутній статус поки не визначений.
Самому Федорову пропонували стати радником. Він відмовився, пояснивши, що не шукає посади і не розуміє, як з позиції радника змінювати систему.
І це теж важливо.
Залишити людину “десь у команді” – не означає зберегти реформу. Радник без повноважень, бюджету та можливості ухвалювати рішення – це не компроміс. Це спосіб створити видимість того, що нічого не втрачено.
Проблема не вирішиться і простим поверненням Федорова, якщо не будуть визначені повноваження, відповідальність та правила взаємодії між Міністерством оборони та військовим керівництвом.
Не можна знову посадити двох людей за один стіл і сподіватися, що цього разу вони якось домовляться.
Потрібне рішення на системному рівні.
Хто визначає оборонну політику? Хто відповідає за закупівлі? Хто формує модель армії? Які рішення входять до компетенції цивільного міністра, а які – Головнокомандувача? Як не допустити блокування реформ? Як оцінюється ефективність військового керівництва? Хто і за якими критеріями звітує перед президентом і суспільством?
Без відповідей на ці питання будь-яка кадрова комбінація буде лише відтермінованим конфліктом.
Але ще не пізно його вирішити.
Українці вийшли на вулиці до того, як була поставлена остаточна крапка. Вони не чекають, доки рішення стане незворотним.
Це не тиск натовпу на державу. Це механізм демократії, заради якої ми, власне, і ведемо цю війну.
Україна стоятиме
Сьогодні весь світ говорить про українську технологічну війну. Про дрони, що долітають до російських НПЗ та аеродромів. Про морські безпілотники, які змінюють баланс сил у Чорному морі. Про штучний інтелект, роботизовані комплекси та нову модель оборони.
Президент України їздить світом, домовляється про Drone Deal і переконує партнерів інвестувати в українські технології.
І саме в цей момент країна ризикує звільнити команду, яка відповідала за масштабування цих технологій, цифровізацію, зв’язок, закупівлі та ефективність.
Це справді дуже дивний вибір.
Люди завжди будуть потрібні на війні. Саме тому їх потрібно берегти.
Одна модель армії шукає способи зберегти військових за допомогою технологій. Інша звикла насамперед шукати способи, як використати наявний людський ресурс.
Україні потрібно поєднати військовий досвід із технологічною швидкістю. Не знищити один світ на користь іншого, а змусити їх працювати разом.
Але баланс не може означати відмову від майбутнього заради зручності минулого.
Ми вже заплатили занадто високу ціну, щоб знову повертатися до малої радянської армії, яка воює з великою радянською армією.
Українці сьогодні вийшли з плакатами, щоб цього не допустити. І їх варто почути. Тому що Україна стоятиме.
Але для цього вона повинна не тільки витримувати удари ворога. Вона повинна мати мужність виправляти власні помилки.
Колонка є особистою думкою автора, редакція 24 Каналу може не поділяти її.
Якщо ви профі у своїй справі і хочете, щоб ваша колонка з’явилася на нашому сайті – напишіть нам на пошту [email protected]