- 1
- 2
- 3
- 4
- 1
- 2
- 3
- 4
10 липня 2026 року Національний банк представив нову купюру номіналом 2000 гривень, на якій буде зображено одного з найвидатніших синів України – Василя Стуса.
Василь Стус міг би прожити безтурботне та забезпечене життя, стати “класиком радянської літератури”, але натомість обрав непростий і тернистий шлях борця за істину та життя відповідно до совісті.
Стус не жив у вільній Україні, проте нині його образ стане одним із символів її Незалежності поруч з іншими національними героями.
Про життя, смерть і безсмертя Василя Стуса дізнайтеся з матеріалу 24 Каналу.
Бажаєте щодня читати актуальні та якісні новини? Додайте 24 Канал до обраного у Google. Додати Біографія Василя Стуса
Василь Стус народився на Різдво – 6 січня 1938 року – на Вінниччині у селянській родині, був четвертою дитиною в сім’ї. У ранньому віці Василь переїжджає на Донбас, куди радянська влада масово переселяла людей у 30-і роки. Там колишні селяни перетворювалися на працівників шахт та численних заводів. Батько Стуса – Семен Дем’янович – був змушений перевезти родину до міста Сталіно (нині – Донецьк) та влаштуватися на місцевий хімічний завод.
Під час Другої Світової війни родина не змогла евакуюватися і залишилася в окупованому нацистами місті, живучи у крайній бідності. Після війни батько Стуса отримав невелику земельну ділянку та почав будувати на ній будинок (нині він зруйнований іншими окупантами – російськими). Дитинство та юність Василь Стус провів на Донеччині, тут він пережив Голодомор 1946–1947 років, тут він закінчив школу зі срібною медаллю.
Рано навчився грати на гітарі, опанував шахи, завзято грав у футбол. За що б він не брався, все в нього виходило… Він наче відчував, що життя його коротке, марно часу не губив, завжди був у роботі, – сестра Стуса Тетяна згадує про брата.
Після школи Стус поїхав до Києва – вступати на журналіста, але 16-річного юнака повернули з небес на землю. Він вступив до місцевого педагогічного інституту (нині – Донецький національний університет імені Василя Стуса). На факультет української філології (згодом – історико-філологічний факультет) Стуса зарахували без вступних випробувань.
Сестра поета Тетяна згадувала, що перед першим курсом Стус влітку працював на залізниці, щоб заробити гроші на радіолу. Василь був наймолодшим у академічній групі. Але швидко завоював авторитет серед однокурсників завдяки ерудиції та приязності. Самостійно вивчив латину, добре знав німецьку мову. Читав Гейне в оригіналі. В університеті на заняттях з німецької перекладав без словника. А відповідав завжди виключно українською. Тоді ж Василь почав писати вірші.
Молодий та перспективний / Фото – Музей Василя Стуса
Стус закінчив інститут у 1959 році з відзнакою, після цього за розподілом працював учителем на Кіровоградщині, згодом 2 роки служив в армії на далекому Уралі. Після демобілізації вчителював на Донбасі, попрацював у шахті, але вирішив присвятити життя літературі.
На Донбасі читати українську мову в російській школі – одне недоумство. Одна усна заява батьків – і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків…Обов’язково – німецьку, французьку, англійську мови, крім рідної…. Я вважаю, що доля Донбасу – це майбутня доля України, коли будуть одні солов’їні співи. Як же можна миритися з тим особливим інтернаціоналізмом, який може призвести до згуби цілої духовної одиниці людства? Адже нас – за 40 мільйонів, – фрагмент листа Василя Стуса до видатного українського поета Андрія Малишка.
Перші вірші Стуса були опубліковані ще у 1959 році (за підтримки Малишка), за роки служби в армії літератор зацікавився німецькою поезією, а оскільки добре знав німецьку – почав перекладати улюблених Рільке та Гете. У 1963 році Василь Стус стає літературним редактором газети “Соціалістичний Донбас”, але недовго займає цю посаду і через 7 місяців переїжджає до Києва. У столиці тогочасної УРСР Василь Стус вступає до аспірантури Інституту літератури імені Тараса Шевченка Академії наук УРСР за спеціальністю “теорія літератури”.
Стус – “шістдесятник”
Молодий аспірант швидко облаштувався у Києві – він оселився у гуртожитку на околиці міста та почав творити. Незабаром світ побачила перша збірка його поезій під назвою “Круговерть”, також вийшли друком кілька наукових статей і перекладів поезій Йоганна Вольфганга фон Гете, Райнера Марії Рільке та Федеріко Гарсіа Лорки. А ще кремезний, високий і вродливий молодик став постійним учасником зустрічей київських інтелектуалів та місцевої богеми.
Відлига та шістдесятники
“Відлигу” пов’язували з ім’ям колишнього соратника Сталіна – Микити Хрущова, який після смерті тирана та боротьби за владу між його наступниками очолив СРСР і розпочав реформи. Після смерті Сталіна та розвінчання його культу можновладці наважилися на певну лібералізацію режиму та дозволили культурі розвиватися більш-менш вільно. Київ тоді був одним із центрів інтелектуального життя СРСР. Тоді Москва дещо послабила свою хватку, а в національних республіках СРСР почалася нова “коренізація” (в УРСР за неї відповідав Петро Шелест). Цей період увійшов в історію як “Відлига”, а люди, які не побоялися ЖИТИ в той час, отримали ім’я “шістдесятники”. Для більшості з них приналежність до цієї неформальної течії була зовнішньою та обмежувалася видимими ознаками – одягом, зачісками, музикою тощо; втім, було чимало людей, які відчули смак свободи та не бажали повертатися до старих часів – вони заявили про свою незгоду з радянським тоталітарним режимом. І лише одиниці зробили це вголос. Серед них був Василь Стус. У жовтні 1964 року Хрущова було усунуто від влади, і новим правителем СРСР став Леонід Брежнєв. Тоді ж почалася “реакція” та доволі швидке затягування гайок.
Василь Стус мав усі шанси на успіх у Радянському Союзі – мав би простору квартиру, машину, дачу, премії, можливо, став би живим класиком радянської літератури. Для цього потрібно було підкоритися і просто талановито вихваляти Леніна та комуністів, нещадно карати своєю поетичною лірою бандерівців та буржуазних націоналістів, викривати капіталізм та його вірного поплічника – світовий сіонізм, славити радянську владу та незламну дружбу народів, що об’єдналися навколо мудрого російського.
Василь Стус з родиною, сестрою Марією та її донькою Тетяною / Фото – Музей Василя Стуса
Шлях простий і зрозумілий – ним довелося пройти більшості українських літературних геніїв 20 століття – Тичині, Рильському, Остапу Вишні, Сосюрі, Малишкові, Павличку, Бажану та багатьом іншим. Більшість з них щиро ненавиділи радянську владу і не мали ілюзій щодо неї, бо знали правду; багато хто потайки, у щоденниках або спогадах визнавав, що мусив жити подвійним життям, боявся за себе та свої родини, все відчував серцем, але не відмовився від щедрих подачок Москви. Стус таким не був, він добре усвідомлював, що з ним станеться, але не зрадив собі та не зрадив Україні.
4 вересня 1965 року 27-річний Василь Стус разом з трьома побратимами – Іваном Дзюбою, В’ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьом – на прем’єрі фільму Сергія Параджанова “Тіні забутих предків” у кінотеатрі “Україна” (існує й досі, розташований у центрі Києва на вулиці Городецького) влаштували “ідеологічну диверсію” проти СРСР. Вона полягала лише в тому, що попросили людей, які зібралися в залі, встати на знак протесту проти серпневих арештів української творчої інтелігенції. Тоді встали десь 50–60 людей з 800, що були у залі.
Чому Стус став дисидентом
Після цього шлях Василю Стусу до радянського літературного олімпу було закрито.
Його виключили з аспірантури, і він перебивався випадковими заробітками (працював в історичному архіві, шахті, на залізниці, на будівництві, в котельні та метро, навіть був інженером у конструкторському бюро Міністерства промисловості будматеріалів УРСР. Весь цей час Стус перебував під наглядом КДБ – спецслужби чекали слушної нагоди.
В Україні його більше не друкували – друга збірка поета “Зимові дерева” побачила світ самвидавом, а згодом без згоди автора – за кордоном (у Лондоні). Радянська влада не любила Стуса, і він відповідав тим самим – він не боявся про це говорити, писав відкриті листи до комуністичного керівництва держави. У них він засуджував тоталітаризм, репресії, поневолення України та викривав імперську сутність СРСР. Також Василь Стус долучився до правозахисного руху.
У 1968 році Стус був серед підписантів відкритого листа до керівника СРСР Брежнєва та голови ЦК КП(б)У Підгорного – так званого “Листа 139-ти”. У ньому представники української інтелігенції вимагали припинити політичні репресії проти українців.
Нині вчинки українських дисидентів багатьом можуть здатися звичайними, а декому – наївними та навіть інфантильними, але слід розуміти, що в тоталітарні часи це був справжній подвиг, і саме завдяки таким людям, яскравим представником яких був Василь Стус, в Україні нині можна вільно висловлювати свої думки і не боятися потрапити за ґрати за переконання. Натомість і нині дуже легко опинитися у в’язниці та втратити кар’єру, а то й життя у сусідніх з Україною державах – Росії та Білорусі. Саме проти цього боровся Василь Стус, і саме за це українці виходили на Майдан у 1990, 2004 та 2013 роках.
12 січня 1972 року у Києві та Львові заарештували 19 людей, які за давньою українською традицією зібралися на різдвяну коляду. Серед дисидентів-колядників був Василь Стус. Їх звинуватили в українському буржуазному націоналізмі та інших гріхах, зокрема – в участі в заснованій Чорноволом організації “Комітет захисту прав українців”. Ці події стали прологом до розгрому українського національного руху. Нещасні отримали реальні тюремні терміни, зокрема Василь Стус був покараний 5 роками колонії та 3 роками заслання.
Особливо небезпечний / Фото – Музей Василя Стуса
Ув’язнення Василь Стус відбув у мордовських таборах у Магаданській області (у 1975 році він ледь не загинув – 1 серпня у нього стався прорив стінки шлунка, поетові довелося робити термінову операцію просто в таборі, а потім ще одну – у Ленінграді). Після звільнення патріота залишили ще на два роки працювати на місцевій золотодобувній копальні. У таборах Стус не припиняв писати вірші – вони згодом виходили або у “самвидаві”, або у “тамвидаві” – за кордоном.
У 1979 році Василь Стус вийшов на волю, але пробув вільним лише кілька місяців – він потрапив під хвилю так званих “олімпійських арештів” – СРСР готувався до проведення Літньої Олімпіади й зачищав інакодумців. Формальним приводом для арешту став вступ Стуса до розгромленої тоді правозахисної організації дисидентів – Української Гельсінської Спілки.
Дізнався, що людей, близьких до Гельсінської групи, репресують найбрутальнішим чином… Бачачи, що Група фактично лишилася напризволяще, я вступив до неї, бо просто не міг інакше. Коли життя забрано – крихти не потребую, – Василь Стус пояснює, чому пішов на фактичне самогубство на сторінках свого “Таборового зошиту”.
У травні 1980 року Василя Стуса знову заарештували, він відмовився від адвоката, але йому призначили його примусово. Ним став сумнозвісний нині Віктор Медведчук. Син колишнього нацистського колаборанта на суді був другорядною і навіть декоративною фігурою, проте, зіграв у фейковому процесі свою жалюгідну роль і фактично став співучасником злочину, адже Василь Стус отримав 10-річний термін ув’язнення і на волю живим не повернувся.
Звинувачення були сміховинними – Стусові інкримінували його листи, офіційну заяву до прокуратури щодо арешту поета Миколи Горбаля, а також його власну творчість та усну агітацію.
Мужнього українця відправили до табору особливого режиму ВС-389/36 у Пермській області, там він мусив виготовляти якісь незрозумілі деталі для радянських прасок і нарешті замовкнути. Поки був живий – Стус не мовчав. За це пройшов через фізичне та моральне знущання, одиночну камеру, карцери, заборону творчості.
Смерть і безсмертя Василя Стуса
4 вересня 1985 року – рівно за 20 років після знаменитого демаршу у кінотеатрі “Україна” – Василь Стус помер за досі нез’ясованих обставин. Бездиханне тіло начебто знайшли його кати в карцері, де Стус відбував чергове покарання й тримав голодування. Згідно з офіційною версією, у видатного українця не витримало серце. Як припускають дослідники життя Стуса, його могли вбити хтось із обслуги.
Василеві Стусу було лише 47 років.
Того ж дня в тому ж таборі помер побратим Стуса Олекса Тихий. Обох поховали поблизу місця їхнього катування – в селі Борисово Чусовського району Пермської області. Згодом з’ясувалося, що радянська влада не задовольнилася лише смертю Василя Стуса – безслідно зникла його остання збірка – “Птах душі” – близько 300 віршів поета, а також Стусові переклади на українську Рільке та Гете.
Василь Стус загинув 4 вересня 1985 року:
Наприкінці 1989 року тіла Василя Стуса та Олекси Тихого були ексгумовані та повернуті до України для перепоховання. Героїв поховали на київському Байковому кладовищі. На жалобну процесію тоді в центрі Києва зібралися десятки тисяч людей – із забороненими радянською владою тризубами та синьо-жовтими прапорами.
Таким чином, збулося віршоване пророцтво Василя Стуса: “Народе мій, до тебе я ще верну, і в смерті обернуся до життя”.
У 1990 році, коли СРСР доживав останні дні, Василя Стуса було реабілітовано. Посмертно. У 1991 році Василь Стус посмертно отримав Шевченківську премію, а у 2005 році – високе звання Героя України.
Іменем Стуса в Україні названі вулиці, у 2016 році його ім’я отримав рідний виш – Донецький національний університет, який через чергову російську агресію був змушений покинути Донецьк, твори та життєвий шлях Стуса вивчають у школі та університетах, він є прикладом для наслідування та взірцем незламності.
Дивіться сюжет про музей Стуса на Донеччині – архівне відео 2012 року:
Парадоксально, але навіть у Незалежній Україні, про яку так мріяв великий патріот, правду про життя та смерть Василя Стуса довго намагалися приховати представники проросійських сил на чолі з колишнім “адвокатом” поета, згодом – олігархом, а нині – викритим зрадником Віктором Медведчуком.
Саме за його сприяння було здійснено тиск на авторів кінофільму “Заборонений”, які врешті піддали його самоцензурі.
Також Медведчук спробував оскаржити правду й домігся через суд заборони книги історика Вахтанга Кіпіані, в якій зібрані матеріали справи Стуса 1980 року та розкрито ганебну роль його адвоката на тому процесі.
Віктор Медведчук виправдовується за участь у процесі Стуса:
Медведчук переміг у суді, але лише підтвердив “ефект Барбари Стрейзанд”, адже книга про його злочин та подвиг Василя Стуса здобула неймовірну рекламу та стала бестселером.
Ефект Стрейзанд у дії:
Так Василь Стус знову програв у суді, але правда врешті перемогла.
Для українців Василь Стус – величний герой, що пожертвував собою заради України, а Віктор Медведчук – жалюгідний пристосуванець і, як довели подальші події, манкурт і зрадник. Такими вони й залишаться в історії.
День народження Василя Стуса: дивіться відео 24 каналу
Источник: www.24tv.ua