Ольга Білан
- 1 Внутрішнє становище в Росії та пастка для Путіна в Криму
- 2 Шляхи деокупації та стійкість режиму Путіна
- 3 Білоруський чинник та китайський стоп-кран
- 4 Складні взаємини з європейськими сусідами
- 5 Роль США та прорахунки адміністрації Трампа
- 1 Внутрішнє становище в Росії та пастка для Путіна в Криму
- 2 Шляхи деокупації та стійкість режиму Путіна
- 3 Білоруський чинник та китайський стоп-кран
- 4 Складні взаємини з європейськими сусідами
- 5 Роль США та прорахунки адміністрації Трампа
У розширеному аналітичному інтерв’ю ведучій 24 Каналу, Ользі Білан, колишній міністр закордонних справ України, Дмитро Кулеба, докладно проаналізував поточну геополітичну ситуацію навколо російсько-української війни.
Дипломат обговорює кризу палива в Росії, спричинену атаками українських дронів на нафтопереробні заводи, порівнюючи її з дефіцитом часів розпаду СРСР.
Окремо Дмитро Кулеба торкнувся стратегії реінтеграції Криму та інших територій, окупованих Росією. Дипломат пропонує жорсткий, але прагматичний план дій, який передбачає тимчасове обмеження виборчого права для всіх мешканців Криму, які зазнали впливу російської пропаганди.
Крім того, Кулеба розкриває закулісні аспекти відносин з Польщею, пояснюючи причини нинішнього похолодання між Києвом та Варшавою, аналізує поведінку Олександра Лукашенка та його залежність від Китаю, а також вказує на ключову помилку Дональда Трампа у його спробах досягти швидкого миру.
Читайте найсвіжіші новини першими Підпишіться на 24 Канал у Telegram Додати
Деталі – у повному інтерв’ю Дмитра Кулеби для 24 Каналу.
Внутрішнє становище в Росії та пастка для Путіна в Криму
За три дні Київ змінився чергами за пальним у Москві. Ми спостерігаємо абсолютну бензинову лихоманку по всій території Російської Федерації. Нещодавно ми вперше почули визнання Путіна, що Росія справді зіткнулася з проблемами після системних ударів українських дронів по нафтопереробних заводах. Це те, що колись здавалося неможливим, недосяжним, але зараз “червоні лінії” Путіна розмиваються. Чи маємо ми реальний шанс перетворити цей дефіцит ресурсів у Росії на інструмент справжньої внутрішньої дестабілізації путінського режиму? Який проміжний висновок ви можете зробити для себе на даний момент?
Ми вже перетворили. Ми бачимо всі ці гнівні відео, суперечки в чергах. Я вам скажу так: я жив у Москві у дев’яносто першому році, був підлітком, оскільки мій батько там навчався. І я дуже добре пам’ятаю порожні полиці магазинів у Москві, у столиці Радянського Союзу.
Заходиш у гастроном, а там перед очима лише рулони туалетного паперу на одних полицях, а на інших – морська капуста, консервні банки. І це викликало такий гнів і відчуття у росіян, у цих москвичів, що, мовляв, дожилися.
Країна не функціонує, держава не функціонує. Якщо таке відбувається вже в Москві, у їхньому священному місті.
Ми колись з мамою стояли в черзі за хлібом, і мама говорила зі мною українською, а якась літня москвичка повернулася до нас і сказала: “Понаїхали тут, наш хліб їдять”. А мама їй відповіла: “Ви не забувайте, звідки цей хліб до вас приїхав”. Але ці соціальні конфлікти спалахували буквально як сірники!
Коли я бачу цю ситуацію з заправками зараз, для мене це – точна копія того, що відбувалося. Тільки там були порожні полиці гастрономів, а тут – порожні заправки.
Але війна – це гонка. Зараз ми знайшли якесь рішення, яке працює. Путін зараз шукає своє рішення. Це не спонукає його до переговорів, до зупинки. Він абсолютно не в тому настрої. Він зараз як Сталін у період Сталінградської битви. Все погано, але зараз ми зберемо сили, мобілізуємося і вирішимо.
На мою думку, вони стовідсотково цю проблему вирішити не зможуть. Але це не привід для нас розслаблятися, що ось ми знайшли смерть невмирущого кощея.
Ексклюзивне інтерв’ю з Дмитром Кулебою – дивіться відео:
Але ми можемо знайти цю смерть, можливо, і в Криму, бо Крим стає для Путіна пасткою. І зараз українські сили постійно завдають ударів, як ми бачимо, по так званому сухопутному коридору до Криму та по важливих мостах – це логістика, інших об’єктах на півострові, по поромах у Керченській протоці. І ви наголошували в одному з інтерв’ю, що поки не йдеться про те, що ми завтра вже будемо в Криму, звісно. Але Україна повинна чітко розуміти, що робити з Кримом, що робити з півостровом, коли це станеться. І це справді те питання, на якому варто наголошувати. Тут виникає питання, що робити з півостровом, адже в першу чергу це буде колосальний соціальний виклик. Ваша реакція на те, що взагалі відбувається на Кримському півострові зараз. І тут ми говоримо про те, що буде після не тільки стосовно Криму, але й на інших тимчасово окупованих територіях. Це Донбас, це і Запорізька область, і частина Запорізької області тимчасово окупована, і Херсонська. Тому тут ваша думка.
У мене є моя позиція, яка стосується всіх тимчасово окупованих територій України, починаючи з 2014 року.
Я вважаю, що держава має зайняти відповідальну позицію щодо свого майбутнього. Я розумію емоції, які існують у суспільстві щодо цієї теми, але ми маємо мислити не емоціями, а тим, що буде добре для нашої країни.
Моя версія, можливо, є краща версія, але моя версія вирішення така:
- Перше: всі, хто приїхав, переїхав жити на окуповані українські території з Росії, починаючи з 2014 року, повертаються додому. Жодні обіцянки, що “дайте нам залишитися тут”, “ми будемо лояльними громадянами”, “ми будемо мовчати й робити свою справу”, не повинні підкупити українську державу, бо це не просто п’ята колона, це всі агенти.
- Друге: всі громадяни України, незалежно від їхньої позиції щодо російської окупації, залишаються для нас громадянами України. Брали вони російський паспорт, чи не брали, працювали в якихось окупаційних адміністративних органах, чи не працювали – це наші громадяни, й ми їх сприймаємо такими, якими вони є.
- Третє: щодо лідерів, керівників усіх окупаційних органів. Навіть якщо вони колись були громадянами України, то їх спіткає така ж доля, як і громадян Росії. Або вони втечуть, що найімовірніше станеться, або постануть перед судом. Але це стосується лише керівної ланки.
- Четвертий елемент: кримінальні справи проти всіх, хто вчиняв злочини проти українських військовослужбовців, працював в органах безпеки.
- П’ятий елемент, останній: українська влада повертає ці території, ставиться толерантно до тих, хто пройшов цей шлях в окупації. Але право голосу на загальнонаціональних виборах і проведення місцевих виборів відкладається на певний період часу.
Ми не можемо дозволити людям, які провели від восьми до дванадцяти років в окупації, в тотальній пропаганді, в тотальному промиванні мізків, одразу йти й голосувати на виборах, тому що те, як вони проголосують, потім визначатиме долю всієї держави.
Потрібен, як у спортзалі, коли тренуєшся, такий “cooling period” – період охолодження. Всім потрібно охолонути, видихнути, перебудувати життя, відновити політичний процес на цих територіях. І тоді вже, будь ласка, повна реінтеграція.
Тому я за те, щоб ставитися до росіян як до чужих, до українців як до своїх, але повністю їх реінтегрувати, крім права обирати місцеву й центральну владу. На це має бути мораторій на той термін, який держава визначить як здоровий для її існування. П’ять, десять років, я не знаю, скільки це триватиме.
Шляхи деокупації та стійкість режиму Путіна
На вашу думку, деокупація півострова – ми розглядаємо різні варіанти: це дипломатичний, це військовий, або ж це якась комбінована історія?
Як дипломат, я не вірю в дипломатичне звільнення Криму. Це все одно, що ми б вірили в те, що Путін може дипломатичним шляхом взяти Київ. Для нього це абсолютно сакральне місце. Звісно, зрештою, якийсь документ буде підписано, все це якось має бути врегульовано.
Але ми повинні розуміти – політики будуть грати в цю гру, бо люди втомилися, суспільство дуже втомлене війною, ми всі втомилися від війни, й людям хочеться, щоб війна припинилася, й хай там якось далі домовляються.
Але так не працюватиме, тому що для Путіна ризики припинення війни набагато вищі, ніж ризики її продовження. Тобто у нього ризики від того, що він продовжує війну, зростають. Але все одно для нього зупинитися, не досягнувши своїх цілей, – це набагато ризикованіша справа, бо це крах. Бо типу, а за що тоді все це? І тому, на жаль, я вважаю, що війна триватиме.
А оскільки пропаганда працює досить ефективно, чи не думаєте ви, що Путін у будь-якому випадку й за будь-яким сценарієм може продати своєму суспільству все що завгодно, й вони сприймуть це як належне?
Я думаю, що ми недостатньо розуміємо Росію. Я думаю, що страх правителя перед власним народом, який цей народ, правитель, тримає в залізних рукавицях, набагато сильніший, ніж нам здається.
І він боїться, що повернеться зараз п’ятсот тисяч ветеранів СВО, абсолютно радикалізованих: “А за що ми там кров проливали? А ми знаємо, що командири нас, значить, там кидали в штурми, наживалися на наших смертях”. Вони почнуть громити місцеву владу. Це все здається таким монолітним. Знаєте, режим Януковича теж здавався монолітним, а потім – бац! – і в один день все розсипалося.
Тому я знаю, що зараз в Україні триває жвава дискусія серед людей, які хочуть рефлексувати на цю тему: чи це буде в Росії заколот еліт, чи це буде бунт. І одні кажуть одне, інші – інше. Але Путін контролює ситуацію в Росії, проте він страшно боїться втрати цього контролю.
І на мою думку, можливо, помилкову, ризик втратити цей контроль у результаті паузи у війні, він вважає набагато вищим, бо він виглядатиме як посміховисько. Вже ж усі все розуміють. Це вже формальне визнання поразки. Все, що ми знаємо про Путіна, говорить нам, що він не такий.
Білоруський чинник та китайський стоп-кран
Оскільки він вже має вигляд посміховиська, намагається розглядати різні варіанти. І ми сказали з вами, що пального в Росії, на території Російської Федерації, не так вже й багато. Зараз колосальні черги також у Криму, велика проблема. І от нарешті, я думаю, білоруський диктатор Лукашенко має усвідомити, що Мозирський НПЗ або будь-який інший – це квитки в один кінець за будь-якої агресії з території Білорусі. Лукашенко зараз балансує. Він це бачить, розуміє. Згадаємо, що відбулася зустріч Путіна й Лукашенка на Валдаї. Це така собі безпрецедентна історія, тому що вперше за двадцять шість років стосунків ми не побачили жодних заяв чи пресрелізів. Ми навіть не побачили жодної фотографії про зустріч цих двох персонажів. Про що мовчить Москва, про що мовчить Мінськ? І про що свідчить ось ця поїздка білоруського диктатора до Пекіна, його зустріч із лідером Китаю Сі Цзіньпіном?
Лукашенка схиляли до активної участі у війні. Я думаю, що він усіляко від цього відмовлявся. А потім він одразу поїхав до Сі просити про захист від Путіна. І власне те, що пролунало з китайського боку, що Китай підтримуватиме Білорусь і вважає її важливим партнером, при цьому не згадувалася будь-яка прив’язка до стосунків з Росією – мені здається, картина досить чітка складається.
Так вже було. В принципі, у Лукашенка за останні десять-п’ятнадцять років сформувалася дуже чітка модель поведінки. Тобто, тягнути якомога довше з Путіним, виторговуючи собі знижки на енергоресурси та доступ до російського ринку. У відповідь – хвалити, клястися в єдності, відданості та інтегрувати Білорусь до Росії, ніколи не досягаючи остаточної інтеграції.
І тримати Китай як стоп-кран. Тобто, щойно Росія тисне занадто сильно, ти одразу смикаєш за пекінський стоп-кран, і Пекін тисне на гальма і зупиняє, ну принаймні докладає зусиль, щоб зупинити тиск Росії.
Цікава паралель із пекінським стоп-краном. Але ж по суті Пекін допомагає Лукашенку обходити санкції через китайські товари: електроніка, товари подвійного призначення, електроплати – все йде з Китаю. Після двадцятого року завдяки Китаю Лукашенку вдалося зменшити й вплив удару від санкцій європейських, американських. І разом з тим, як ми розуміємо, Китаю потрібні мирні стосунки з Білоруссю та сусідами для того, щоб із транзитом китайських товарів до ЄС не було проблем. Тому тут є взаємна вигода в цьому всьому.
У Китаю головне те, що в нього занадто мало друзів у Європі. А тут – просто ідеальний дружбан, бо він такий самий ідеологічно. Він, на нашу думку, диктатор, з м’якшого погляду – авторитарний лідер. Він їм зрозумілий, він у Європі, й це така їхня стратегічна інвестиція, бо вона нічого не коштує насправді, але в перспективі може ще й принести вигоду.
Стосовно повторного наступу з території Республіки Білорусь. Це питання, яке зараз піднімається вкотре, й ми тут можемо лише здогадуватися, розглядати різні сценарії. Це більше питання до військових, чи створюють ударний кулак. Але у випадку, якщо Путін знову скористається цим сценарієм, і долучаться ще й білоруські військові, що буде? Бо ультиматум від президента України Володимира Зеленського ми чули стосовно ретрансляторів, які попередньо начебто на якийсь час вимкнули, але потім з’являлася інформація, що вони знову запрацювали. Чи є ретранслятори для нас законною ціллю?
Безумовно. Але от у цих ретрансляторах – весь Лукашенко. От все, що треба знати: нападе Білорусь чи не нападе. Це сьогодні він не нападає, завтра він нападає, потім він не нападає, потім знову нападає. Це людина, яка все життя ходить манівцями. У нього немає ніколи якоїсь чіткої, стабільної лінії.
Він постійно в маневрі перебуває, й не треба очікувати, що він зупиниться й скаже: “Все, набридло. Гарантую стовідсотково, що нічого не буде”. Він там щось пообіцяв Путіну, потім буде йому розповідати: “Ой, вибачте, не вийшло. Нам треба ще трошки часу”. Потім знову щось зробить, щоб його задовольнити.
Це він тримається на тому, що у Росії залишилося настільки мало союзників, що його цінність для Путіна зросла.
Бо що у Путіна залишилося? Білоруський президент і три президенти Центральної Азії: Киргизстан, Таджикистан, Узбекистан. Не згадую Казахстан, бо Токаєв вже давно грає свою гру, й Путін не може на нього стовідсотково розраховувати.
І не згадую Туркменістан, бо вони взагалі все життя сидять там, щоб їх тільки газ не чіпали, щоб газ нормально тік і вони могли гроші заробляти.
З таким колом, звісно, цінність кожного, хто приїде, вклониться, наговорить хороших слів, зростає просто в рази. І тому Лукашенко насправді дуже цінний в цій самотності Путіна.
Але він не може йому остаточно відмовити, тому що він залежить від Путіна, в тому числі й життя Лукашенка, бо вся Білорусь інфільтрована російськими агентами. І водночас він не може повністю йому віддатися, бо тоді його власна цінність як активу нульється, й він втрачає цей простір для маневру.
Тому так і буде. Тут він відключив, тут включив. Але моя пропозиція для всіх, з урахуванням досвіду двадцять другого року – краще готуватися до найгіршого. Не станеться найгірше – і слава Богу. Зате ми підготувалися до будь-якого сценарію. А станеться – так ми готові.
Складні взаємини з європейськими сусідами
Проблема у нас є з сусідами: з Росією, з Білоруссю, й, на жаль, є проблема ще з іншим сусідом. Прикро, але визнаємо. Нещодавно польські євродепутати закликали Європарламент визнати УПА “нацистською організацією”. Польща не дасть згоди на членство України в ЄС, доки не буде засуджено геноцид і відкинуто культ Бандери. Матеуш Моравецький, колишній прем’єр Польщі, про це сказав. Чому? Зараз у Польщі свідомо погіршують відносини з Україною на тлі історичного підґрунтя. Ми розуміємо, що мотивом всього цього є й вибори, до яких готуються. Як будуть розгортатися події далі?
Тому що українофобія додає голосів на виборах. Все просто. Це продукт польської політики багатьох десятиліть, де потроху розкручувалася історія: на чому ми виграємо вибори?
О, давайте почнемо розігрувати українську карту. Й сьогодні ми в ситуації ідеального шторму, ми, українці, тому що у нас в Польщі є ті, хто проти нас. І чим радикальніші вони стосовно України, тим вищий їхній рейтинг. Останній рейтинг президента Польщі, заміряний вже після скандалу з орденами, безпрецедентно високий.
Тому всі в тому крилі бачать: робоча історія. А що б мені ще зробити такого антиукраїнського, щоб і мій рейтинг підріс?
А ті, хто за нас у Польщі, або принаймні не проти нас, вони на це все дивляться й розуміють, що якщо вони не поводитимуть себе достатньо жорстко стосовно України, то у них просто вкрадуть ці голоси їхні опоненти. Тому їм теж треба проявляти принциповість. І вони починають виступати з різними креативними ідеями. Й так починає розкручуватися ця спіраль антиукраїнства.
Бо якщо питання перемоги на виборах залежить від українського питання, то тоді очевидно, що воно стане центральним.
Я впевнений на дев’яносто відсотків, що в топ-3 питань, за рахунок яких у двадцять сьомому році будуть виграватися або програватися вибори в Польщі, буде українське питання.
А тепер подивіться на Україну. У нас є хоч один політик, який будує свою кар’єру на антипольському наративі? От і вся різниця, чому ми так себе поводимо, а вони так себе поводять. І можна скільки завгодно нарікати на те, що Україна не враховує чутливості Польщі, але, на жаль, це не про це. Не буде героя УПА – буде щось інше. Бо бути антиукраїнцем стало вигідно, й люди постійно шукатимуть приводи, як на цьому заробити собі бали.
Просто цікаво, в який момент це стало каталізатором. Я бачила статтю про “злам” ставлення України й де захована справжня причина суперечки Варшави й Києва. Я хронологічно виписала ключові моменти:
- Трагедія в Пшеводуві, коли ракета впала на польській території. Польща й США стверджували, що це була українська ракета С-300. Це вимагало політичної точності, але реакція була гострою.
- Зернова криза, коли виникла впевненість, що українське збіжжя йде не лише транзитом, а й заходить на польський ринок.
- Виступ президента Зеленського в ООН, де він натякнув, що Дуда підігрує РФ.
- Неспроможність підписати новий великий українсько-польський договір у 2023 році.
Чи є ця суперечка тимчасовим болем, чи це початок кінця ідеї східноєвропейського альянсу?
Ви не озвучили ще один момент, який є ключовим – це відзначення роковин Волинської трагедії спільно президентами Польщі й України.
Вони поїхали в церкву на Волині, але потім на рівні комунікації цього заходу Польща пішла своїм шляхом. І це зруйнувало довіру. Що про якісь дуже тендітні, чутливі речі можна домовлятися, бо все одно поляки роблять так, як вони хочуть.
Але історію варто починати з 2021 року. Стосунки України та Польщі тоді були вкрай поганими. Матеуш Моравецький займав відверту антиукраїнську позицію. А потім сталася аномалія 2022 року. Це якби посеред зими було мінус п’ятнадцять, а наступного дня стало плюс тридцять. І ми за цю аномалію маємо бути вдячні польському народу та політикам.
Вони наступили на горло своїй стратегії щодо України, своїм емоціям, і ухвалили рішення повністю нам допомагати. Звісно, вони керувалися раціональним аргументом, що якщо впаде Україна, то наступною буде Польща.
Це не була благодійність, але вони відкрилися й на людському, й на державному рівні. Якби не хаб у Жешуві, Україні було б в рази важче.
Але потім, коли всі побачили, що Україна стоїть, пружина почала розтискатися. І от стався двадцять третій рік, коли один конфлікт накладався на інший. Двадцять третій рік просто повернув нас спочатку в мінус п’ятнадцять, а потім температура падала далі. Ми й це переживемо.
Але ми в Україні маємо зрозуміти одну річ: країни Центральної Європи, які роками були на передовій підтримки нашого вступу в ЄС, тепер, коли це членство стало реальним, стануть нашими найбільшими проблемами.
Раніше чим далі від нашого кордону, тим гіршим було ставлення до нашого членства. Тепер все перевернулося: чим ближче країна до України, тим негативніше ставлення суспільства до нашого вступу.
Центральноєвропейці зроблять із нами все те, що колись західні європейці зробили з ними заради того, щоб ті стали членами ЄС.
Вони будуть нас мучити з будь-якого питання, витискати всі можливі поступки, які багато хто в Україні вважатиме принизливими. Бо у них там є свої комплекси, їм хочеться показати: “Оце я Україну нагнув!”. Це присутнє в Чехії, Словаччині, Румунії та Польщі. Тому нам доведеться вести дуже важкі перемовини та йти на великі поступки, якщо ми хочемо заякоритися в ЄС.
Окрім комплексу меншовартості, які ще є причини цього протистояння?
У Польщі працює якраз комплекс величі. Країна вибилася в люди: трильйонна економіка, G20. Хочеться бути на рівні впливу Німеччини, Франції, Британії. А їх не кличуть за стіл переговорів.
Звідси й реакції: “Якщо ви там про щось домовитесь без нас, ми не визнаємо”. Це їхній комплекс величі – ми вже великі, а ви до нас не ставитеся як до рівних. І вони шукають, де реалізувати цю велич, а тут під боком Україна.
При цьому в Польщі не зрозуміли, що українці дуже змінилися. Раніше в Україні було дві країни, щодо яких дипломатія ніколи не могла дозволити собі жорсткість, – це Польща та Ізраїль. Тільки-но ти десь виявиш жорсткість, публічний простір вибухав звинуваченнями. Але зараз це ставлення випаровується.
Я вже не бачу людей, які біжать у соцмережі писати лонгріди про те, яка погана українська влада, що свариться з Польщею. Поляки цього не відчувають і вважають, що Україну все ще можна виховувати. У них залишився один важіль впливу – це членство України в ЄС.
При цьому польський політик Навроцький намагається заповнити вакуум, створений відходом Орбана. Він дослівно перебирає всі популістські аргументи, приймає французьких ультраправих і позиціонує себе як лідер європейського масштабу, який живиться з антиукраїнських настроїв.
Роль США та прорахунки адміністрації Трампа
Не згадали ми в нашій розмові Сполучені Штати Америки. Вам в Instagram поставили запитання: “Шанс на мир цього року вже втрачено чи ще ні?”. Ви відповіли, що наприкінці лютого стало зрозуміло, що мікрошанс на припинення вогню не був реалізований через помилку в позиції США. Яку саме помилку ви маєте на увазі, якщо ми говоримо про адміністрацію Дональда Трампа?
Трамп помилився в одному. Він підтримав позицію Путіна про те, що шлях до припинення вогню – це вихід України з Донецької області. Ось це була фундаментальна заковика.
Спочатку була історія про обмін територіями, яку я одразу назвав мертвонародженою. А потім Трамп еволюціонував до ідеї: “Хай просто українці вийдуть із Донбасу й буде мир”. Але Україна не вийде. До кінця лютого стало зрозуміло, що переговори себе вичерпали, бо всі сторони вперлися в стіну на питанні: “Де зупиняємось?”.
Якби Трамп перекалібрував історію й зайняв позицію, яку просувала Україна, – зупинятися вздовж лінії зіткнення, не фіксуючи нічого жорстко, то він міг би вирулити на інший сценарій.
Він мав би сказати Путіну: “Мені потрібне припинення вогню з моїх політичних причин. Якщо ти цього не зробиш, з тобою станеться ось це й це”.
Натомість Трамп сказав: “Володимир, чудова ідея. Я зараз зламаю українців, щоб вони вийшли з решти Донбасу. Й принагідно поговори з моїми хлопцями, як ми заробимо мільярди на спільних проєктах після війни”. Звісно, у Путіна не було жодного стимулу зупинятися, коли американці займають вигідну йому позицію й обговорюють бізнес.
Але навіть якщо уявити зупинку по лінії фронту, хто контролюватиме припинення вогню?
Ніхто. Це вибір не між тишею й стріляниною, а між інтенсивною стріляниною, як зараз, і млявою стріляниною, як у 2016–2018 роках.
Вибору “повна тиша” я взагалі не бачу. Монітори ОБСЄ чи миротворці нічого не змінять, вони просто сидітимуть у бліндажах або взагалі залишаться у Львові. Гарантії безпеки можливі лише після реального припинення вогню.
Зараз Захід діє більш-менш правильно. Трамп на G7 підписався під територіальною цілісністю України, схвалив ідею передачі ліцензії на виробництво Patriot. ЄС відкрив переговорний кластер та розблокував фінансування.
Проте головне питання – як Захід поведеться в критичний момент, коли режим Путіна почне реально сипатися. У них купа страхів: ядерна кнопка, хімічна зброя, хаос. Для них контрольована “імперія зла” завжди здається кращим варіантом, ніж імперія, яка неконтрольовано розпадається. Вони мають травми Лівії та Іраку.
Але історична новизна полягає в тому, що сьогодні Україна, створивши власну спроможність бити глибоко в Росію, вирвалася з ярма залежності від рішень партнерів. Тепер саме Україна визначає політику щодо Росії та майбутнє путінського режиму.
Це інтерв’ю було скорочено та адаптовано для кращого сприйняття аудиторією.
Источник: www.24tv.ua