Протести проти російських артистів і соціологія біженства: досвід українців у Базелі 03.07.2026 09:39 Укрінформ
Як українці у Швейцарії борються з російським культурним впливом, зберігають ідентичність і долають виклики еміграції
Моя співрозмовниця, Галина Циганенко, разом зі своєю донечкою Соломією залишила Україну взимку 2022 року. Відтоді вони стали частиною найбільшої української громади у Швейцарії, яка нині налічує близько 73 тисяч осіб. Галина уточнює, що йдеться саме про біженців з України, які знайшли тимчасовий (а можливо, й ні – про це читайте далі у матеріалі) притулок у цій країні. Сама Галина змогла знайти роботу за фахом соціальної психологині – досліджує й українську громаду у Швейцарії. Вивчає швейцарську (ретороманську, – ред.), вдосконалює англійську та німецьку мови.
Галина Циганенко разом із кількома однодумцями зараз активно працює над скасуванням у Базелі концерту російської оперної співачки Нетребко, яка відома підтримкою Путіна й виступами на його підтримку. Активісти щотижня проводять інформаційні варти, нещодавно провели акцію «200 секунд тиші», яка і стала нашим приводом для спілкування. Саме про життя українців за кордоном ми і говоримо…
Українці Базеля
У Базелі, за словами Галини Циганенко, близько 2700 українців. Як і всюди – активна частина громади не є значною, на постійні акції зазвичай приходять 15-20 осіб. Щотижневі варти, «живі газети», як називає їх моя співрозмовниця, базельський осередок українців ініціював як спосіб комунікації з місцевими. На центральну площу Базеля виходять активісти з плакатами, інформують про ситуацію в Україні: «Люди стоять із портретами загиблих музикантів або загиблих дітей, показують зруйновані лікарні, школи, розповідають, в яких умовах діти живуть в Україні. Ну і збирають пожертви».
Також тут діє осередок Пласту, скаутської організації, є бібліотека, суботня школа і тривають різні акції: від Дня вишиванки до збору коштів із продажу українських страв.
Українці в Базелі на варті
Нещодавно у місті з’явилася інформація про майбутній осінній концерт оперної співачки Нетребко. Ім’я Анни Нетребко з 2022 року регулярно стає предметом публічних суперечок у європейських культурних колах. Після початку повномасштабного вторгнення Росії вона опинилася в центрі бойкоту частини театрів і концертних залів. Низка провідних майданчиків у Європі та США справді переглянули або скасували її контракти: серед них були, зокрема, постановки та виступи у Метрополітен Опера, Берлінській державній опері, Баварській державній опері, які припинили співпрацю з нею після її публічних заяв і подальшої міжнародної реакції у 2022 році.
Водночас частина виступів у Європі лишалась, а нині ще більше повертається до афіш. До публічного поля почали включати й інших російських діячів. Втім, тиск громад, небайдужих і таких ось українських активістів теж відчувається. У Швейцарії у 2024 році було скасовано концерт у Люцерні після дискусій щодо її публічної позиції. В Естонії у 2023 році після кількох переносів концерту організатори зняли анонс і пообіцяли повернення коштів глядачам. У 2025 році скасування концерту відбулося також у Румунії (Клуж-Напока) після втручання українських дипломатичних структур і громадського тиску.
Саме тому поява інформації про запланований виступ у Базелі викликала бурхливу реакцію української громади. «Ми хочемо активізувати як українців, так і місцевих та міжнародну спільноту, плануємо звертатися до депутатів і мали розмову з однією берлінською організацією, яка фактично дуже багато робила для скасування виступів російських музикантів», – пояснює Галина. Вона зазначає, що для них важливими є не лише акції в Базелі, а й досвід інших країн, де подібні концерти вже були скасовані після громадського тиску або позиції місцевих інституцій. «Є приклади, коли це працює. Не завжди, не одразу, але працює», – додає вона. «Тому ми збираємо підписи, але все-таки цього замало, щоб скасувати концерт такої одіозної постаті, як Нетребко».
«М’яка сила» та втома Європи
…Будемо чесними, насправді йдеться не про персональну кампанію проти однієї виконавиці, а про ширше питання: як європейські культурні інституції реагують на артистів, пов’язаних із російською державною культурною системою. Чи не відбувається зворотний процес зростання ваги та популярності російських виконавців. Як пояснити європейцям, що подібні концерти – не дуже ок?
Порожні стільці як символ вбитих Росією українських музикантів. Акція “200 секунд тиші” у Базелі
Галина пояснює, що це дуже помітна історія, коли спортсмени, культурні діячі, митці з Росії знову набувають голосу і популярності. «Це непросте питання, – наголошує вона. – Швейцарія намагається бути, з одного боку, поінформованою, небайдужою та співчутливою, а з іншого – тут не війна, а “велика російська культура”. Мовляв, чому ми маємо відмовлятися від таких музикантів? Тому наше завдання – інформувати, чому це недобре». Галина не виключає також і феномен втоми, і не стільки від українців, як загалом від кількості людей, які потребують захисту. «Була така підтримка України, а тепер все повертається до попереднього часу, бо російська пропаганда діє на багатьох рівнях. Тут треба аналізувати, яким чином ця робота була здійснена російською стороною. Ця “м’яка сила” образу “великої російської культури” створює певний спосіб мислення і не виключено, що це наслідок прихованої роспропаганди».
Тому українці Базеля намагаються пояснювати, що це неетично, що неможливо підтримувати культуру, яка фактично нормалізує насильство як у своїй державі, так і щодо інших держав.
Натомість голоси втрачає Україна. Саме тому акція «200 секунд тиші» промовисто засвідчувала про це. За словами Галини Циганенко, це продовження попередніх ініціатив української громади в Базелі. За її словами, команда окремо формулювала відповіді на ключові питання про формат акції: «Ми обґрунтували, чому мовчання, чому 200 секунд, що означають ці портрети, які ми тримаємо. І це аргументаційна база, яка розрахована на людей, які думають», – розповідає вона.
“Коли місто надає сцену, це надає легітимості. Кого пропонує Базель?” – напис на плакаті акції “200 секунд тиші”
Акція відбулася як одна з публічних ініціатив української громади Базеля, спрямованих на привернення уваги до моральної відповідальності європейських культурних інституцій у контексті війни Росії проти України. Її центральним елементом стала червнева тиша – 200 секунд мовчання перед концертною залою Stadtcasino Basel, приуроченою до її 200-річчя. Цей формат був обраний як символічний жест пам’яті про загиблих українських митців і цивільних, яких вбила Росія та її «м’яка сила». «Ми хотіли показати не абстрактну політичну суперечку, а людську ціну цієї війни. За кожним портретом стоїть життя, талант, музика, яка вже ніколи не прозвучить», – йдеться в позиції організаторів.
Портрети українських музикантів, композиторів, виконавців і діячів культури стали частиною інсталяції, яка супроводжувала акцію в центрі Базеля. Серед них – митці, які виступали на європейських сценах або були частиною сучасного культурного життя України і яких вбила Росія. За словами організаторів, ідея полягає в тому, щоб повернути увагу до загиблих діячів і підкреслити, що за поняттями «війна» чи «культура» стоять конкретні людські втрати. «Поки європейські концертні зали знову відкривають двері для представників російського культурного середовища, українські митці гинуть від російських ракетних ударів, на фронті або під окупацією».
День Незалежності України в Базелі
Паралельно українська громада Базеля запустила петицію із закликом переглянути рішення про проведення концерту та звертається до місцевих інституцій із вимогою не надавати сцену артистам, які пов’язані з російською державною культурною репрезентацією.
Не лише супротив: народна дипломатія в дії
Окрім активностей на підтримку України, ми домовились із Галиною Циганенко поговорити і щодо питань, які вона як біженка та соціальна психологиня бачить глибше й чіткіше.
– Логічне питання: а що ви будете робити, якщо вам не вдасться заборонити виступ Нетребко? Тобто, якщо концерт таки відбудеться.
– Ми до цього готові. Розуміємо, що з дуже високою ймовірністю наші звернення можуть не підтримати. Але навіть невеликі кроки мають значення. Якщо певна кількість місцевих жителів і культурних діячів дізнається про цю підступну російську «м'яку силу», це вже певною мірою змінить їхнє ставлення.
У психології є такий феномен: чим більше аргументів ти наводиш тим, хто вже остаточно визначився зі своєю позицією, тим стійкішими вони стають, захищаючи власні ідеї. Тому наша акція швидше розрахована на тих, хто вагається. На людей, які відчувають певний внутрішній дисонанс і готові подивитися на наші аргументи, на фотографії, які ми зібрали.
Це робота на перспективу, створення підґрунтя. Окрім того, ми маємо підтримувати українців в інших країнах. У Німеччині та Італії теж є групи, які виступають проти подібних концертів. Ми хочемо дати їм відчуття, що вони не самі в цій боротьбі проти російської культурної експансії. Нетребко для нас – це дуже серйозна фігура, символ. Вона ж зараз судиться з Віденською оперою за абсолютно надуманими аргументами. Мені небайдуже, що відбувається в Україні. Крім донатів і виховання доньки українкою, я вважаю, що маю робити щось на ширшому рівні тут, де я зараз перебуваю. Будь-яка дія, яка відновлює справедливість і розповідає європейцям не лише про ракети та обстріли, а й про культурну експансію, є важливою.
Галина Циганенко із донькою Соломією
– Якщо говорити про щоденну діяльність українців як таких собі народних дипломатів, що реально вдається змінювати?
– Всюди, де я зустрічаю написання і вживання «Kiev», я виправляю на «Kyiv». Іноді місцевим це звучить незвично, вони аргументують, що це німецька транслітерація. А я пояснюю, що у 2024 році транслітерацію офіційно змінили саме на українську. Буває, місцеве радіо каже: «Vladimir Zelensky». Нещодавно в авто зі знайомою швейцаркою, я почула по радіо такий російський варіант імені, а знайомій пояснила: це Путін Vladimir, а в нас – Volodymyr, Володимир. Імена не транслітеруються однаково, це не одна й та сама мова. І таких сотні людей, з якими ми щодня проводимо таку роботу. Я вже зустрічаю швейцарців, які чітко знають, як правильно вимовляти «Київ». Це приємно.
Тут, у Базельському університеті, діє потужний проєкт URIS, який вивчає історію та культуру України (академічна ініціатива, що базується на кафедрі історії Базельського університету та фінансується Швейцарією. Головна мета проєкту – поглиблення знань про Україну у Швейцарії, підтримка молодих науковців та розбудова міжнародних академічних мереж, – ред.). На кафедрі працює українка Олена Палько, невдовзі в Oxford University Press вийде фундаментальне академічне видання з історії України під її співредагуванням. Одна з лідерок асоціації «Українці в Базелі» через скарги та звернення до місцевого Департаменту освіти досягла того, що у швейцарських підручниках відредагували частину про Україну (йдеться про виправлення імперських чи проросійських наративів у швейцарських підручниках, – ред.)
Також регулярно відбуваються заходи, наприклад приїжджав правозахисник Максим Буткевич і зали були заповнені. Проводяться семінари про українських княгинь тощо. Базель вважається культурною столицею Швейцарії, тому інформація, яку тут розробляють, розходиться іншими кантонами. Це дуже серйозний внесок.
Про повернення в Україну та українців у Швейцарії
– Хочу поставити ще таке, напевно, найбанальніше запитання, але чи думали ви про повернення в Україну? Тобто наскільки зараз ви обговорюєте між собою у вашому колі ці питання, наскільки це актуально? Багато хто говорить про те, що треба повертати людей, думають втілювати якісь програми. Наскільки взагалі для вас це було б приводом повернутись? Що б стало таким приводом?
– Поки триває війна, я не можу повернутися через дитину і небезпеку. Але я не виключаю свого повернення з різних причин. Пригадую розмови з жінкою, син якої – пластун. Вона вже дуже давно живе у Відні, має громадянство, але акцентує, що ніколи не стане австрійкою, вона весь час відчуває себе українкою.
Я думаю, що ці питання неодноразово порушуються, і між собою ми іноді цього торкаємось. Частина людей, з якими я спілкуюся, кажуть, що обов'язково повернуться за будь-яких умов – і їм ніякі проєкти чи програми не треба. Розумієте? Вони повернуться за будь-яких умов.
Пластуни Швейцарії
А ті люди, наприклад, зі Сходу, в яких зруйновано житло, мають сильні сумніви, що будуть повертатися. Водночас і у Швейцарії теж не дуже багато умов, що їх тут будуть підтримувати, коли закінчиться цей статус захисту. Тому це все дуже умовно і дуже непевно. Спираючись на моє дослідження, бо якраз інтенції повернення були одним із запитань опитування, яке я проводила, – то я виявила, що у 2023 році, коли був перший замір, бажання багатьох людей повернутися трималося на їхньому внутрішньому ресурсі та готовності відбудовувати життя заново.
Я виявила цікавий момент: ті люди, які не знають, чи повертатимуться, мають вищу гнучкість. За даними опитування, більше половини з них працює. А серед тих, хто не хоче повертатися, працює лише 31%, а 69% не працюють. Серед тих, хто планує повертатися, працює 29%. Тобто дуже непросте питання, чи потрібні програми повернення. Вони, мабуть, потрібні для тих, у кого зруйновано житло і немає куди повертатися. А для тих, у кого не зруйновано… не знаю.
Для мене особисто повернення означатиме, що я буду знову адаптуватися. Моя дитина хоче повернутися, але, знаєте, коли я дивлюсь на неї, я розумію, скільки буде горя, коли ми повернемось. Тому що вона втратить цих друзів, які тут є, всі контакти, які напрацьовані, за якими вона плаче, бо переходить у середню школу. І заново треба буде все налагоджувати. Тобто це пов'язано з тим, як адаптуватися знову, має відбутися велика реінтеграція.
Крім того, знаєте, неодноразово я чую від знайомих про те, що їм дорікають. Знаєте, ми все одно не будемо мати такого самого досвіду, як ті, хто нікуди не їхали. Наприклад, одна моя знайома розказує: «Я втратила своїх подружок, бо ми поїхали, і зараз не можемо розмовляти, в нас різний досвід, виникають конфлікти». Тому під час повернення важливим буде розуміння і прийняття з обох сторін: як з боку тих, до кого повертаються, так і з боку тих, хто повертається.
Вміти налагоджувати комунікацію – мабуть, про це й має йти мова. Про житло і про визнання цінності, досвіду та труднощів обох сторін. Ось. Не знаю, чи відповіла на ваше запитання.
– А як щодо ставлення швейцарців до біженців з України? Чи стикалися ви з упередженнями?
– Я досліджувала тему соціального виключення – суб’єктивного відчуття людей, що їх відкидають. Ми з колегами дійшли висновку: немає поганих чи хороших швейцарців, є просто різні люди. Наприклад, у Польщі на конференції я бачила відверті антиукраїнські плакати, тут я такого не зустрічала. Але на особистому рівні упередження існують. Наприклад, якщо ти недосконало говориш німецькою. Був випадок, коли українку не брали на корпоративи, вона сиділа окремо від колективу. Є проблеми з працевлаштуванням через наш тимчасовий статус. Незважаючи на зміни в законодавстві, які дали нам прямий доступ до ринку праці, багато роботодавців не хочуть брати людей зі статусом S (статус тимчасового захисту, – ред.).
Хоча все залежить від кантону. Є маленький кантон, де працевлаштовано 72% українців, бо місцеві компанії сказали: «Нам байдуже на рівень мови, нам потрібні робочі руки». А є Женева, де повно міжнародних організацій, але там найвищий рівень безробіття серед наших. Швейцарія також пропонує фінансову підтримку за добровільне повернення в Україну – виплачують певну суму та купують квиток, якщо ти вирішуєш поїхати. Особисто я жодного разу не стикалася з прямими образами на вулиці, радше з цікавістю. Але на роботі певне упередження відчувала. Зрештою, тимчасовий статус і непевність даються взнаки у всіх сферах.
***
Наразі збір підписів під петицією проти концерту Анни Нетребко в Базелі триває. Українські активісти готують офіційні звернення до кантональних депутатів та менеджменту Stadtcasino Basel. Попереду – нові варти на центральній площі міста.
Навіть якщо цей конкретний бій за скасування виступу буде програно, це не означатиме програшу стратегічного. Це розуміє і Галина Циганенко, і не лише вона. Адже кожен такий крок – це ще одна крапля у велику інформаційну кампанію, яка крок за кроком руйнує міфи про «нейтральну» російську культуру.
У цій тривалій боротьбі все ж найважливішим залишається фокус на спільності – щоб ми, українці, попри відстані, різний досвід та життєві обставини, не створювали бар’єрів між собою. Нам важливо чути один одного і, попри всі труднощі, допомагати та підтримувати.
Сьогодні у кожного свій внесок у спільну справу: на площі з плакатом, на науковій кафедрі, у волонтерському центрі чи просто вдома, де дитина вчить рідну мову. Головне, аби цей внесок був.
Ярина Скуратівська, Київ
Фото з фб-сторінки Галини Циганенко
Діаспора Швейцарія Війна з Росією
Источник: www.ukrinform.ua