Меланія Голембйовська Наталія Тур
- 1 Як належним чином висловити свою вдячність захисникам?
- 2 Чого насправді варто боятися українцям?
- 3 Чи реально швидке завершення війни?
- 4 Чому певні українці уникають служби в армії?
- 5 Чому ухилення від законних дій ТЦК є протиправним?
- 6 З яких причин бійці втрачають бойовий дух?
- 7 Які існують перешкоди для психологічної підтримки на передовій?
- 8 Чи можливо передбачити самогубство товариша по зброї та як подолати втрату на фронті?
- 9 Як спонукати дітей до використання української мови?
- 1 Як належним чином висловити свою вдячність захисникам?
- 2 Чого насправді варто боятися українцям?
- 3 Чи реально швидке завершення війни?
- 4 Чому певні українці уникають служби в армії?
- 5 Чому ухилення від законних дій ТЦК є протиправним?
- 6 З яких причин бійці втрачають бойовий дух?
- 7 Які існують перешкоди для психологічної підтримки на передовій?
- 8 Чи можливо передбачити самогубство товариша по зброї та як подолати втрату на фронті?
- 9 Як спонукати дітей до використання української мови?
Незважаючи на технологічний прогрес української армії та успішні удари по російській території, агресори на лінії фронту не мають наміру зупинятися. Бойовий дух ворога залишається високим, тому українські військовослужбовці мусять продовжувати боротьбу. Проте, для цього в Збройних Силах України бракує особового складу, а часом і внутрішньої мотивації.
Болючими питаннями для захисників залишаються байдужість серед цивільного населення та брак належної психологічної допомоги. Військовослужбовець, письменник та музикант Павло Вишебаба в інтерв’ю для 24 Каналу пояснив, чому саме зараз українці повинні об’єднатися проти спільного ворога, а також розвіяв міфи щодо страху перед мобілізацією.
Як належним чином висловити свою вдячність захисникам?
Перш за все, хочу висловити подяку вам за оборону нашої держави. Тому розпочну з того, як правильно дякувати військовослужбовцям? Коли я бачу військового десь на вулиці, в магазині, в мене завжди виникає бажання підійти та висловити вдячність. Однак часто не знаєш, чи людина в настрої, чи варто взагалі підходити, що сказати.
Не користуєтесь Telegram? 24 Канал є у WhatsApp. Підпишіться і читайте перевірені новини Додати
Не можу сказати, як правильно, але мені резонує жест, який придумали – прикладання руки до серця. Це особисто для мене досить комфортно, коли людина не вимагає від мене жодної реакції. Так, я можу бути в настрої, або не в настрої, хотіти говорити чи ні.
Однак, не скажу, що це трапляється часто, але коли це відбувалося, я думав: “О, дякую, що ти мене не відволікаєш”. Ми ж зазвичай у місті зайняті якимись справами, і людина просто приклала руку до серця, а я відчув цю вдячність. Мені цей жест видається дуже доречним.
Пам’ятаю, ви розповідали, що на День захисника України їхали в таксі, і вам ніхто не подякував, хоча ви були у військовій формі. Чи ображає, коли не звертають увагу та не дякують?
Ні, зовсім ні. Тут скоріше питання про базовий статус військових. Наприклад, в сервісних центрах МВС або в Центрах надання адміністративних послуг (ЦНАПах) чітко визначено, що військовослужбовці обслуговуються поза чергою. А люди починають дискутувати, щоб вони йшли за загальною чергою: один військовий, один цивільний.
Буквально минулого тижня ми з побратимами їхали оформлювати волонтерські автомобілі, які потрібно було поставити на цивільні номери. Хлопці кажуть: “Тоді давайте і на позиції будемо ходити по черзі”. Тобто, якщо вже визначено, що військовим надається пріоритетне обслуговування, то слід проявляти вдячність.
Однак, до цього нам ще далеко. Потрібен базовий рівень розуміння, адже військовослужбовці витратили величезну кількість свого часу, свого життя. І витрачати його в чергах… Більше того, коли вже визначено, що військовим надається перевага. Це, мені здається, такі базові речі, які були б доречними.
Повне інтерв’ю з Павлом Вишебабою: дивіться відео
А чи стикалися ви, можливо, з відвертою зухвалістю чи зневагою до вас?
Думаю, що так. Це було, коли я їхав на хутір до своєї дружини з Тернополя. Я зайшов (до автобуса, – 24 Канал) і знав, що за посвідченням учасника бойових дій (УБД) проїзд безкоштовний. Однак, на всяк випадок, перепитав, чи можна так. Водій відповів, що вже 7 таких пасажирів у нього сьогодні, запитав, куди ми всі їдемо. Я сказав, що заплачу, дістав гроші.
Оскільки це було сказано дуже грубо, я не мав наміру відстоювати своє право їздити безкоштовно, мені не складно заплатити. Однак, добре, що в маршрутці знайшлися люди, які вирішили сказати, що взагалі-то існує правило про безкоштовний проїзд за УБД, незалежно від кількості таких пасажирів.
Я ставлюся до цього спокійно, як і до зухвалості загалом. Я не думаю, що це стосується саме військовослужбовців.
Чого насправді варто боятися українцям?
Цивільне населення інколи може відчувати страх перед людьми у військовій формі. Часто говорять про те, що буде після завершення війни, коли всі військовослужбовці повернуться. Як ви вважаєте, чи варто побоюватися ось цього повернення?
Ви говорите, що військові повернуться, це вже оптимістичний сценарій, що війна закінчиться, і нам буде куди повертатися. Тому, розумієте, до чого я веду? Військові зараз працюють над тим, щоб їм було куди повертатися.
І чи варто їх боятися? Я думаю, краще боятися того, що сюди прийдуть росіяни, і військовим не буде куди повертатися, ми всі дружно поїдемо в еміграцію або в якісь фільтраційні табори. Тому я думаю, що так питання ставити не можна. Це я кажу тим, кого ви цитуєте з інтернету.
Чи треба боятися військових? У військових є психологічні проблеми, безумовно, як і у багатьох людей у країні, що воює. І нам потрібно думати не про те, як захистити себе від військових, а як захистити військових від того психологічного навантаження, яке на них звалилося, і яке вони несуть п’ятий рік повномасштабного вторгнення.
Я думаю, людям варто краще подумати над тим, як справедливо організувати мобілізацію та ротацію військовослужбовців, щоб уникнути цих психологічних проблем. Якщо ви збираєтеся залишити нас на війні ще на 20 років, то, звісно, виникнуть психологічні проблеми. І так, чотири роки на фронті мало кого залишать байдужим або з неушкодженою психікою.
Тому, я думаю, проблему потрібно вирішувати, починаючи з того, скільки ще можна випробовувати військових цим психологічним станом. Коли тривала АТО, були відомі дослідження, що людина на фронті не може перебувати понад рік, а пів року – це безпечний період.
Якщо ми вже п’ятий рік перебуваємо в таких умовах, то, можливо, варто подумати над тим, як забезпечити людям ротацію, психологічний відпочинок, відновлення здоров’я і так далі. Ось це є основна проблема.
Чи реально швидке завершення війни?
У вас ніколи не було оптимістичних прогнозів щодо завершення війни. Ви досі переконані й бачите зі свого досвіду, що війна ще не скоро закінчиться?
Я не бачу кінця й краю цієї війни. І ви добре помітили, це ж не перше інтерв’ю, яке я даю. Ще в перший рік повномасштабного вторгнення я казав, що ця війна буде тривалою. І тоді частина публічних осіб стверджувала, що ми не витримаємо. Я на це завжди відповідав, що це не залежить від нас. У нас не будуть питати, скільки триватиме війна (завершення, – 24 Канал).
Ну ось, вона вже триває 5-й рік, і я ще жодного вибачення не почув, тому що тоді мене піддали критиці за те, що я казав, що це буде довга війна. Я виходив не з аналітичних аргументів. Зараз багато хто ще говорить про тривалу війну, серед них Віталій Портников.
Так, я вислухав його доводи, але я виходжу з абсолютно інших міркувань. У нього дуже розумні аналітичні аргументи, але я це відчуваю більш емоційно.
Чому я зрозумів це в перший рік? Тому що я бачив, що росіяни йдуть у штурмові дії під кулі, прямо під вогонь кулеметів. Тобто у них шалена мотивація. Ця мотивація вища за життя.
А ми не бачимо, щоб під цими штурмами ми здавалися. Я і мої найближчі побратими, з якими я воюю п’ятий рік, не уявляємо, що ми можемо здатися.
І якщо обидві сторони готові померти, але не здатися, то де ж розв’язка цієї ситуації? Тільки виснаження, або перемога, або поразка, або замороження. Тобто якогось швидкого розв’язку взагалі немає. Зараз ні у росіян, ні у нас немає вагомої перемоги. Тому я вважаю, що це триватиме, поки не буде цієї вагомої перемоги.
З українського боку війна стає дедалі технологічнішою, а Росія має перевагу в кількості. То що ж зрештою може виграти війну?
Важко сказати. Я не військовий експерт, але технології ми застосовуємо дедалі більше, це очевидно. У нас просто немає іншого вибору. Людський ресурс у нас дуже вичерпаний, нам зараз дуже бракує людей на фронті.
У моєму підрозділі не вистачає людей, ми шукаємо рішення, які не потребують людської участі. Коли, наприклад, постачання боєприпасів на позиції здійснюють не люди на машинах, а РЕБ, дрони. І в нас один екіпаж може виконати багато постачань за день. Тобто ми шукаємо ці рішення через брак саме особового складу.
Хто переможе? Дуже складне питання. Вони (росіяни, – 24 Канал) теж розвиваються технологічно.
Захоплююсь вашим героїзмом, адже ви кажете, що військовослужбовці втомилися, але все одно не хочуть здаватися. А як ви ставитеся до цивільних, які кажуть, що треба завершити війну за будь-яку ціну? Що ви думаєте, коли люди хочуть, можливо, піти на певні поступки, аби лише не втрачати людські життя?
Однак нам ніхто не пропонує цих поступок. І ця ситуація з виходом з Донецької області, вона ж не передбачає лише Донецьку, вона передбачає і Херсонську, і Запорізьку. Тобто нам ніхто насправді не пропонує миру. На столі немає пропозиції та вибору: втрачати людські життя, чи ні.
Тобто, ми бачимо, що Росія готова воювати далі, і далі, і далі. То що ми обговорюємо? У нас немає іншого виходу, нам доведеться оборонятися далі, як ми оборонялися до цього.
Чому певні українці уникають служби в армії?
Зараз ви вважаєте, що найбільша проблема – це відсутність людей у війську, так?
Важко сказати, але одна з основних проблем, яку я бачу – це постійний дефіцит особового складу, неможливість провести ротації навіть в межах підрозділу, тобто доводиться довше перебувати на позиції саме через брак людей.
Я вже не кажу про необхідність заміни тих, хто довго перебуває там, тому що це стає дедалі складніше фізично та психологічно.
А чому так відбувається? Чому зараз сильний брак людей?
Я думаю, що люди адаптувалися до життя в умовах війни. Знайшли безліч схем щодо бронювання, безліч схем для уникнення мобілізації на різних етапах, від ТЦК до ВЛК (військово-лікарська комісія) і так далі, де надається можливість втекти. Тобто загалом ми не дуже ефективні в дотриманні законності цього процесу.
Коли ми переїжджали з Покровського напрямку на Сумський, моя 68-ма бригада зараз на Сумському напрямку, то у нас був період, коли ми мали можливість поїхати до ТЦК і працювати з рекрутами, щоб мотивувати людей йти до мого підрозділу.
Я поїхав до Тернополя працювати з хлопцями, і за два тижні рекрутингу прийшла лише одна людина добровільно. Всіх інших фактично затримували. Це величезний контраст, тому що я призивався саме в Тернополі на початку повномасштабного вторгнення. Там була черга, я просив, щоб мене взяли. Ходив до комісара, хоча мав негативний висновок ВЛК.
Я згадую ці величезні черги, коли ми намагалися потрапити до якогось бойового підрозділу, який буде реально захищати країну, а не десь чистити картоплю, умовно кажучи, в Ужгороді. І це такий колосальний контраст, бо минуло чотири роки, і я бачу, що людей, яких привозять, не хочуть служити.
Так, вони розуміють, що є обов’язок, але насправді їм потрібно кілька днів, щоб прийти до тями, щоб зрозуміти, що у них вже немає виходу. Тоді я починав з ними розмовляти, що треба обрати підрозділ, і у нас справді чудовий підрозділ. Я пояснював, чому це так, розповідав про специфіку роботи мінометників.
Чому так відбувається? Очевидно, люди не хочуть гинути. Люди не хочуть бути скаліченими, це очевидно. Люди не хочуть втрачати час свого життя. Однак хіба хтось із нас цього хоче? Ніхто не хоче. Є обов’язок, який треба виконати. Переконати людей у цьому мені складно. Мені здається, всі люди, які мали певне сумління щодо держави, щодо свого обов’язку, пішли у 2022 – 2024 роках.
Деяким людям потрібно більше часу. І я дуже надіюся на таких людей. Однак, доки людина відчуває, що має можливість скористатися цими схемами, доти вона буде це робити, буде шукати можливості. А коли зрозуміє, що вибору немає, їй доведеться просто обрати, ким вона буде.
Нещодавно спілкувався з інженером. Він був би дуже цінним у війську. Однак він боїться, що його призначать на якусь спеціальність, наприклад, оператором дрона або в інженерну майстерню, а потім відправлять в піхоту. Ось з такими страхами треба боротися, і, можливо, надати гарантії щодо посад.
Ми дуже цінуємо людей, які можуть, по-перше, організувати процес, по-друге, виконати його. Просто закидати міни в міномет може кожен, а налаштувати систему зв’язку, ці mesh-системи, на це потрібні фахівці, бо так швидко не навчишся. Я цьому людину не навчу. Нам потрібна людина, яка прийде вже з досвідом. Ми шукаємо таких людей.
Я, наприклад, вже пів року не можу знайти системного адміністратора до свого підрозділу. Нам потрібен системний адміністратор для налаштування зв’язку, РЕБ. Насправді системних адміністраторів багато, але вони бояться, що ми їх візьмемо на одну посаду, а потім відправимо на передову.
А таке може бути?
У нашому підрозділі – ні. Ми це гарантуємо. Однак у людей є такий страх, розумієте? Хоча, з іншого боку, як ми можемо гарантувати? Наказ вищого командування може бути різним. Ми можемо зробити все, що від нас залежить. Але людей заспокоїть думка про гарантію перебування на посаді, на яку вони претендують. Так можна переконати їх піти на службу та бути корисними державі.
А чи може бути така відсутність мотивації та патріотизму в суспільстві через повний провал, у хорошому сенсі слова, державної пропаганди? Наприклад, з боку держави, з боку телебачення, коли людей, у хорошому сенсі, закликають до війська? От ви бачите, що цього недостатньо?
Ні, чесно кажучи, не бачу. Мені здається, все відбувається нормально. Мій побратим, військовослужбовець Павло Казарін, дуже добре про це говорить, що нам немає з чим порівнювати. Ми не можемо сказати, що Україна не справляється, а ось інша країна справляється.
У будь-якій війні є ухилянти, у будь-якій війні є дезертири. Те, що зараз називається самовільним залишенням частини (СЗЧ). У будь-якій війні одні люди розуміють, навіщо захищати цю державу, а інші думають про те, як зберегти свій статок і так далі. Це просто людська природа.
Тому я б не назвав це провалом. Це нормальна людська історія, коли не всі відчувають свій обов’язок захищати державу. Чи можемо ми це швидко виправити? Ні.
Чи могла б це виправити влада? Навряд чи. Ну, можливо, хоча б не погіршувати ситуацію гучними передвиборчими чи післявиборчими заголовками про те, що не важливо, як називається вулиця, головне, аби вона була освітлена.
Тому це не про державу. Це просто “про торговий центр”. Зробити зручний торговий центр без ідеї. А саме в державі дуже важливо, як називається та чи інша вулиця. Чи могла б вона (влада, – 24 Канал) взагалі розвинути патріотизм за роки свого існування? Звісно, ні. Це питання десятиліть.
І взагалі, я вважаю, що це диво, що в нашій державі, яка є дуже молодою, яка пережила стільки хвиль репресій проти інтелігенції, не просто інтелігенції, а взагалі культурних, політичних діячів, що все одно залишається критична маса людей, яка не дозволяє цій державі програти ядерній Росії.
Тому, я думаю, взагалі те, що відбувається, для мене є дивом. У 2022 році я не думав, що ми протримаємося довго. Я думав, що це просто неможливо. Але, на щастя, бачите, якщо сказати, що ми не вистоїмо, ось тут нам немає з чим порівнювати.
Чому ухилення від законних дій ТЦК є протиправним?
У соціальних мережах є багато відео, на яких автомобіль підбирає людину, яка втікає від ТЦК. І в коментарях часто дякують за “порятунок”. Водночас у нас є військовослужбовці, які вже 5-й рік не можуть дочекатися відпустки. Як ви ставитеся до цього?
Це якесь порушення причинно-наслідкових зв’язків, коли аплодують “звільненню” від ТЦК. Війна – це процес, де є втрати, де є втрати навіть через поранення. Людина отримала дрібний уламок у руку, і вона вже вибуває з процесу на місяць.
У цьому процесі надзвичайно важливо, щоб зберігалася критична маса військовослужбовців, яка тримає фронт. Для цього існують мобілізаційні заходи, якщо люди самі не йдуть.
Працюючи рекрутером у Тернополі, я бачив, як щодня привозять багато людей. Про це не знімали репортажі в соцмережі. Їх просто зупиняли на вулиці, перевіряли документи. Якщо людина в розшуку, вона порушує закон. Одного такого привезли, і він це розумів, але все одно казав, що інших негідників ми не взяли.
Людина сама розуміє, що вона порушує цей закон. І це, знаєте, як вболівати за мафію. Колись, наприклад, за Пабло Ескобара вболівало багато колумбійців, тому що його ніяк не могла спіймати поліція. Хоча ким він був? Він же був злочинцем, який знищив дуже багато людей.
Тобто нічого нового в тому, щоб вболівати за злочинців, немає. А для мене той, хто тікає від законних заходів ТЦК – це злочинець.
Дозвольте нам завтра командир скаже вийти на позицію, а ми сядемо в машину і поїдемо в інший бік. Ну як це? Є обов’язок. Ви кажете патріотизм, мотивація. В мене немає ні патріотизму, ні мотивації.
В мене нуль мотивації залишилося. Ми просто змушені виконувати цю роботу, бо немає іншого виходу. В іншому випадку, ми опинимося у фільтраційних таборах, і в нас не буде власної держави.
Я не хочу потім плакати, як деякі письменники-емігранти плакали через те, що тут відбувалося, що вони втратили державу, втратили свій момент. Інколи з’являлися навіть цікаві та ностальгічні твори про Україну, але я не хочу таких творів. Краще їм ніколи не з’являтися. Краще ми будемо будувати свою культуру у своїй державі.
Чому військовослужбовці втрачають бойовий дух?
Ви кажете, що немає мотивації. А що остаточно зруйнувало вашу мотивацію?
Час та ставлення суспільства. Я, наприклад, перший рік відчував, що ми з суспільством по один бік. А потім я побачив, що суспільство, до речі, тут широке поняття, як і органи влади зокрема, не збирається нас замінювати. Всі вирішили, що збереження цієї держави буде на цих людях, а ми будемо тримати економічний, екологічний, культурний фронт і так далі.
Відчуття, що суспільство тебе підтримує, немає. Тому що коли я заходжу в соціальні мережі, бачу цих людей, які аплодують тому, що люди втекли від ТЦК. Я бачу, що всім глибоко байдуже, скільки ми перебуватимемо на фронті, що у нас з психікою, що у нас зі здоров’ям, як швидко ми старіємо, які у нас проблеми зі здоров’ям.
Всім цікавіше, як втекти від ТЦК, де це можливо. У Києві є ціла мапа в режимі онлайн, де проводяться перевірки. Тобто люди знаходять і витрачають купу часу, ресурсів та сил, щоб втекти від ТЦК. Хоча він не є головним ворогом у країні, це очевидно.
Багато хто так діє через певне незнання. Ти створюєш мережу щодо ТЦК, а можеш ці навички використати для протидії росіянам. Тобто не для протидії військовим, які шукають собі побратимів.
Ось я приїхав працювати рекрутером. Хто я? Військовий, якому потрібні побратими. Нам потрібно ходити, змінювати один одного на позиціях, щоб можна було відпочити. І я шукав цих побратимів собі, я це людям пояснював. А для них я був представником ТЦК.
Є такі речі, які для мене очевидні, але для когось неочевидні. Для цього я й даю інтерв’ю, щоб пояснити свою позицію.
Що вам допомагає триматися? Що дає вам силу, щоб не здаватися і не впадати в якусь емоційну депресію?
Антидепресанти. Пів року я був у глибокій депресії. Був ПТСР, все наклалося. Не могло бути інакше, без наслідків. Крім того, я досить емпатійна людина. На антидепресантах мені, очевидно, краще. І я раджу хлопцям не відкладати питання психологічної підтримки, консультації з психіатром. Можна підібрати собі антидепресанти, реально стає легше.
У мене є донька, у мене є дружина, у мене є творчість, у мене є побратими, за яких я переживаю. Але це все не дає мотивації. Можна виконувати завдання без мотивації.
Наприклад, хірургу на стіл приносять людину, і її потрібно оперувати. Чи має хірург обов’язково мати мотивацію? Ні, він просто має виконувати ці дії, тому що він мусить це робити, інакше пацієнт помре. Ось так я можу пояснити, як я служу без мотивації.
Які існують перешкоди для психологічної підтримки на передовій?
З вашого особистого досвіду, чи помітили ви позитивні зміни щодо психологічної підтримки та надання допомоги військовослужбовцям? Деякі військові не наважуються на це через брак часу або небажання виглядати слабкими. За вашими спостереженнями, наприклад, ваші побратими зараз почали частіше звертатися за допомогою?
Ні, насправді такого не помітив. І це погана тенденція. По-перше, хто такий психолог у війську? Це людина, яка має диплом психолога. А там, як правило, потрібно працювати вже з психіатрами. Я працюю з психологом онлайн, але це не допоможе, коли ти в депресії. Потрібен психіатр.
Ми маємо зрозуміти масштаб проблеми загалом, а зараз ніхто цього не усвідомлює. Наприклад, у нашого командира народилася третя дитина. Його списали, йому потиснули руку і подякували. А з чим він поїхав? Ніхто не знає.
Я вважаю, що має бути обов’язковий огляд психіатра. І ми маємо визначити три базові напрямки. Тобто, чи не має людина проблем, які можна вирішити з психологом, або з психотерапевтом, або медикаментозно за допомогою психіатра. Наприклад, як у моєму випадку, бо я приймаю антидепресанти. Тобто ми маємо визначити, як цій людині потрібна допомога.
Військовослужбовець просто йде за межі частини, і нам не цікаво, що з ним там буде. Після того, як він провів значну частину часу на фронті, він фактично не може повернутися без наслідків. Питання в тому, чи ці наслідки людина може подолати самостійно, чи їй потрібен психолог, чи потрібен психіатр.
І ми будемо знати, що ці люди, як тільки у нас в країні з’являться якісь фонди або можливості надати психіатра військовим, звернуться по допомогу.
Я, наприклад, звертався до приватного психіатра, я плачу приватному психіатру, який мене веде. Однак, на мій погляд, це не буде працювати для великої кількості людей. Більшість людей не звернеться до приватного психіатра.
Тому ми маємо визначити, кому потрібна допомога, і ми маємо забезпечити їх психіатрами, медикаментами, щоб збалансувати їхній стан. Психологічний стан бійців зараз “винесений за дужки”, і ніхто про нього не говорить, ніхто цим не займається. Знайомий хлопець має біполярний розлад, і він не міг це довести, бо психолог у його бригаді в цьому не розбирається.
Лікар має розуміти, яка людина не може йти на передову, яка, наприклад, не може працювати з документами тощо. Тобто, на мою думку, зараз психологічна підтримка у війську є недостатньою.
Чи можливо передбачити самогубство товариша по зброї та як подолати втрату на фронті?
Я хотіла б ще порушити таку досить чутливу тему. Це самогубства серед військовослужбовців та їхні суїцидальні думки. Чи часто ви у розмовах зі своїми побратимами могли щось таке помітити, їхні депресивні стани та настрій? Тому що інколи це просто неможливо побачити. І чи можуть якось рідні це почути, побачити, щоб застерегти й вберегти людину від цього?
Наскільки я знаю, то не завжди це можна помітити. І я знаю зі свого досвіду, що не помічав до того, як хтось із хлопців вчиняв самогубство. Я не інтерпретував це, не розумів. Потім, аналізуючи минуле, мені здається, що я міг би щось помітити, але й то навряд чи. Мені знайомий психолог каже, що ми не маємо це помічати.
Тобто у нас немає таких налаштувань – розпізнавати, чи хоче людина цього, чи не хоче. Якщо вона говорить про це, я хоча б все знатиму. Але якщо не говорить… Якщо людина вирішила це зробити, її якась розмова може й не зупинити. Тому треба звертатися саме до людей, які мають такі думки, щоб реально допомогти.
Моєю останньою краплею стало звернення до психіатра та початок прийому антидепресантів. Це сталося саме через суїцидальні думки. На той момент моя наречена сказала, що це ненормально. Я відповів, що звик до цього.
Вона все ж наполягла звернутися до фахівця, поспілкуватися з ним і приймати антидепресанти. Я спробував. Мені це допомагає. Всім раджу як мінімум консультацію у психіатра.
У війську інколи побратим стає ріднішою людиною, ніж брат чи друг, який був у цивільному житті. Як взагалі пережити втрату побратима? Як через день-два після його загибелі йти далі воювати, попри розбитий стан?
У кожного по-різному, дуже індивідуально сприймається це. Найболючішими, напевно, є перші втрати. Потім ти стаєш чи то більш загартованим, чи то адаптуєшся, тому що війна – це загалом про адаптацію. Якщо подивитися ззовні на те, що відбувається на фронті, розумієш, що це нелюдські умови. Людина не може в такому жити.
Коли я намагаюся подивитися на це ззовні, це все нереально. Однак коли ти поступово адаптуєшся до цього, це стає для тебе певною нормою, зокрема й втрати. Це трагедія. Це трагедія насамперед для родини, ми завжди з хлопцями про це говоримо.
А ми (військовослужбовці, – 24 Канал) можемо “поплисти”. Були люди, які не могли більше функціонувати після таких втрат. Таке трапляється теж. Хтось “проковтне” це і піде далі, щоб бути ефективним і намагатися запобігти іншим втратам. Все дуже індивідуально, це дуже складне питання.
А в такі моменти є на місці, можливо, якийсь психіатр, психолог, який зможе підтримати людину, яка переживає втрату? Тобто саме на фронті. Чи ти сам на сам з цією проблемою залишаєшся?
Якщо не помиляюся, на батальйон припадає один психолог. А батальйон – це тисяча людей. Психолог не може всіх підтримати, допомогти. Насправді питання пережиття втрати – це питання тижнів, місяців. Потрібен постійний супровід. І армія не дає відповіді на це питання, не надає інструментів для подолання цієї ситуації.
Тобто військовослужбовці з цим залишаються сам на сам разом з побратимами. Потрібно працювати з кожним щодо пережиття втрати.
Як спонукати дітей до використання української мови?
Про мовне питання. Найбільше мене турбує тема російськомовних дітей, коли батьки продовжують спілкуватися з ними російською, виховувати їх цією мовою. Як можна достукатися до таких батьків, щоб вони не вкладали нічого російського в нове покоління, в нашу нову державу, яку ми зараз формуємо такою високою ціною?
Це теж непросте питання. Мене також дуже турбує відкат до російської мови серед дітей, підлітків. Швидкого рішення, на жаль, немає. Я його не бачу.
Однак загалом я згадую себе, як я закохався в українську мову через поезію, через літературу. Я думаю, так само ми можемо закохувати нове покоління, навіть якщо їхні батьки спілкуються російською мовою, як у мене, наприклад. Мої батьки спілкувалися російською мовою.
Якісна, чудова, цікава, сучасна українська культура може захоплювати. І тоді ця людина буде ідентифікувати себе як українець, розуміти, що спілкуватися українською – це справді сучасно та прогресивно.
А тема російської мови – це те, що відбулося в Грузії. Я бував там у 2012 чи 2013 році. І там російською говорять лише люди, які вивчили її ще з радянських часів. А молоде покоління говорить грузинською, англійською, німецькою. Для них російська – це ознака “совковості”.
І у нас приблизно такий процес. Є люди, які “давно сформовані”, їх вже “не зміниш”. Та й не треба намагатися. Однак, мені здається, загалом відбувається процес запущеної українізації країни.
Тому потрібно надавати дітям доступ до української культури. Моя донька ходить у сучасний театр тощо. Це чудово, я думаю, їм цікаво, і вони розуміють, що належать до цієї культури.
Українською говорять відомі актори, інфлюенсери, і дітям хочеться бути до цього причетними. А от якийсь дід-алкоголік під парканом говорить російською, слухає Висоцького. Ось на такому контрасті, я думаю, діти обиратимуть українство.
Источник: www.24tv.ua